Передмова

 

 

В результаті глибинних демократичних перетворень, що відбулись у країнах Центральної та Східної Європи в 1989 році, першочерговим завданням та необхідним етапом у процесі “повернення до Європи” було проголошено повне членство цих країн у Раді Європи. Проте розширення можливостей вступу до цієї організації для країн Центральної та Східної Європи не повинно здійснюватись за рахунок заниження встановлених Радою Європи норм та стандартів в області прав людини. Рада Європи забезпечує високі стандарти захисту прав людини в державах-членах насамперед завдяки дії Конвенції про захист прав людини та основних свобод, а також завдяки діяльності її контрольних органів - Європейської комісії та Європейського суду з прав людини.

 

Цей Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини був підготовлений як відповідь на потребу в інформації щодо конвенційних права та практики. Така потреба існувала в нових державах-членах та країнах, які прагнули вступити до Ради Європи. В цьому виданні висвітлено різні аспекти захисту прав людини та пов’язані з цим проблеми, що виникали в державах-членах протягом останніх десятиріч, а також показано, які рішення ухвалювали конвенційні органи. Європейська конвенція з прав людини набула характеру найбільш досконалого та ефективного у світовому масштабі правового документу, який присвячений захисту прав людини, і Короткий путівник це переконливо доводить. Усі держави-члени мають дотримуватись визначених стандартів у ділянці захисту прав людини і основних свобод.

                                                                                                         

Путівник опублікований англійською (це є мова оригіналу) та французькою мовами. Планується перекласти його мовами країн Центральної та Східної Європи, щоб зробити доступним для максимально широкої аудиторії читачів в тих країнах, які хочуть увійти до розширеної Європи і які були недавно прийняті або невдовзі стануть членами організації, що є визнаним охоронцем  європейської спадщини в ділянці прав людини.

 

 

Даніель Таршис,

Генеральний секретар Ради Європи,

Вересень 1998 року

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Інформація для читача

 

В цьому Короткому путівнику ЄКПЛ автор намагався зробити стислий огляд:

 

*   практики ЄК та ЄС з прав людини при застосуванні Європейської конвенції з прав людини;

*  процедур ЄК та ЄС з прав людини, за якими розглядаються індивідуальні звернення, що подані згідно з Конвенцією; та 

*   ролі Комітету міністрів як органу контролю і ролі Генерального секретаря РЄ в імплементації положень ЄКПЛ. 

 

У самій назві визначається, що Путівник має бути коротким. У розділах, які присвячені гарантованим Конвенцією основним правам, зроблено посилання тільки на найважливіші та/або недавні рішення Комісії та Суду. В цих розділах не розглядаються багато цікавих, але менш важливих справ, а також не розглядаються справи, що були визнані неприйнятними, так само як і мотиви цієї неприйнятності, хоча подібний огляд матеріалів був би повчальним. Путівник охоплює справи Комісії та Суду, які були розглянуті до кінця 1997 року.

 

В розділах, де йдеться про процедуру розгляду справ, увагу зосереджено, головним чином, на зверненнях фізичних осіб, а не держав. Європейська конвенція з прав людини була доповнена в зв’язку із змінами, які були викликані Протоколом № 11 до Європейської конвенції з прав людини. За цим Протоколом встановлюється єдиний Європейський суд з прав людини, який з 1 листопада 1998 року замінив Європейську комісію з прав людини. В розділах Путівника, в яких йдеться про процедурні питання, посилання робиться на статті Європейської конвенції з прав людини, що вже доповнені Протоколом № 11. 

 

Для стислості викладу використовуються скорочені назви «Конвенція», «Комісія» і «Суд» замість повних назв «Європейська конвенція з прав людини», «Європейська комісія з прав людини» та «Європейський суд з прав людини».  Рішення Комісії та ухвали Суду позначаються тільки назвами та датами. В тих небагатьох випадках, коли в Путівнику робиться посилання на заяви, наводиться лише їхній номер.

 

Щоб полегшити сприйняття тексту, не зазначаються повні назви та деталі справ кожного разу, коли згадуються ці справи. При розгляді судових справ в Путівнику використовуються такі скорочення для означення відповідних рішень та ухвал:

 

Заява № або заява: посилання на рішення Європейської комісії з прав людини про прийнятність справи.

           

(Доп. Ком. від (дата)):  посилання на офіційну  доповідь Європейської комісії з прав людини, в якій викладені конкретні обставини справи. За незначними винятками в Путівнику робиться посилання тільки на ті доповіді Комісії, в яких представлено заключний розгляд обставин справи.

 

(Дата): посилання на рік винесення ухвали Європейським судом з прав людини.

 

На резолюції Комітету міністрів ніяких посилань не робиться. 

 

Терміни «Висока Договірна Сторона», «Держава-учасниця», «Держава, яка є стороною» і «Держава» вживаються в Путівнику як синоніми з метою полегшити сприйняття матеріалу.

 

Оскільки тексти Конвенції англійською та французькою мовами вважаються автентичними, автор, яка під час написання Путівника користувалася англійським текстом, не зважала на мовні розбіжності.

 

Автор Короткого путівника Європейською конвенцією з прав людини свідомо обмежилась розглядом практики та процедур Європейської комісії та Європейського суду з прав людини. Через брак місця в Путівнику не розглядаються багато інших тем, які становлять інтерес для всіх, хто займається регіональним або міжнародним правом в області прав людини. Не згадуються, наприклад, Європейська соціальна хартія, яка передбачає захист економічних та соціальних прав в багатьох державах - членах Ради Європи, або Європейська конвенція про запобігання катуванням, так само як і два міжнародні правові документи регіонального рівня про права меншин. У Путівнику не розглядаються і різні ініціативи в області прав людини, які здійснюються політичними структурами Ради Європи та Організації з безпеки та співробітництва в Європі (людський вимір), не відображена роль Європейського Союзу в питаннях захисту окремих прав людини. Також не розглядається розгалужений механізм захисту прав людини Організації Об’єднаних Націй та її окремих структур.

                

Вступ

 

 

А.   Статут Ради Європи

 

Від самого початку діяльності Ради Європи принцип дотримання прав людини став одним із наріжних каменів цієї організації. Під час Гаазької зустрічі в 1948 році Конгрес Європи виступив ініціатором створення Ради Європи, ухваливши резолюцію, в якій, зокрема, було сказано:

 

Конгрес:   

 

вважає,  що майбутній союз або федерація має бути відкритим для всіх європейських країн, в яких існує демократичне правління, і які зобов’язуються дотримуватись Хартії прав людини;

 

приймає рішення заснувати Комісію для негайного вирішення подвійного завдання - підготовки проекту такої Хартії та визначення стандартів, яким повинна відповідати держава, що прагне називатись демократичною.

                                                         

Основний зміст першої частини цих двох положень було внесено до статті 3 Статуту Ради Європи:

 

Кожна держава - член Ради Європи визнає принцип верховенства права та принцип, згідно з яким кожна особа, яка перебуває під її юрисдикцією, повинна користуватись всіма правами людини і основними свободами.

 

Значимість прав людини підкреслюється також і в інших положеннях Статуту Ради Європи, а в статті 8 навіть проголошено, що серйозні порушення прав людини і основних свобод є підставою для призупинення або ж для позбавлення держави-члена членства у Раді Європи.

 

Статут був підписаний 5 травня 1949 року. Підготовка проекту хартії прав людини стала першочерговим завданням для новоствореної Ради Європи, і вже через вісімнадцять місяців після підписання Статуту, 4 листопада 1950 року, десять держав-членів підписали Конвенцію про захист прав людини і основних свобод. Конвенція набула чинності 3 вересня 1953 року.

 

В.   Європейська конвенція з прав людини

 

Європейська конвенція з прав людини не з’явилась на порожньому місці -  їй передували Загальна декларація прав людини та Американська декларація прав і обов’язків людини. Загальна декларація прав людини посідає чільне місце в преамбулі Європейської конвенції. Проте це не применшує значимість Європейської  конвенції як інструмента захисту прав людини на міжнародному рівні. У преамбулі Конвенції встановлюються такі  важливі принципи:

 

Підвалини справедливості і  миру в усьому світі ... забезпечуються,  з одного боку, завдяки дієвій політичній демократії, а з іншого боку, завдяки загальному розумінню і дотриманню прав людини, від яких вони залежать.

 

Уряди європейських країн, що є однодумцями і мають спільну спадщину політичних традицій, ідеалів, свободи та верховенства права ... роблять перші кроки на шляху колективного забезпечення реалізації певних прав, проголошених у Загальній декларації.

  

Відтак, в преамбулі вміщено поняття політичної демократії, якого не існувало у відповідних положеннях Статуту Ради Європи. Таку ж увагу приділено в ній і колективному забезпеченню прав людини кожною державою-членом.

 

Європейська конвенція з прав людини стала першим  міжнародним правозахисним  документом, який був спрямований на захист широкого спектру громадянських та політичних прав. Це досягалось як завдяки тому, що сам документ був представлений у вигляді міжнародної угоди, Високі Договірні Сторони якої брали на себе відповідні зобов’язання, так і в результаті запровадження системи контролю за імплементацією прав на національному рівні. Мабуть, найбільшим революційним кроком було включення до Конвенції положення (стаття 34*), згідно з яким Високі Договірні Сторони погодились на контроль з боку Європейського суду з прав людини у випадках, коли окрема особа, а не держава, виступала ініціатором процесу. Однією зі складових частин успіху Конвенції якраз і стало прийняття всіма Високими Договірними Сторонами положення про право на індивідуальні звернення.

_____________

* Статті 25 та 46 в тексті Конвенції від 1950 року. Оскільки в цьому виданні посилання робиться на «нову» Конвенцію, то попередня нумерація статей наводитиметься лише тоді, коли це буде необхідно для пояснення.

 

C.   Стаття 1 Європейської конвенції з прав людини

 

Стаття 1

 

Високі  Договірні  Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією,  права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції.

 

Стаття 1 Європейської  конвенції з прав людини вводить до міжнародного права в області прав людини ще один важливий елемент, встановлюючи, що Високі Договірні Сторони гарантують визначені Конвенцією права і свободи “кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією”. Вираз “кожен”, як і подібні вирази в інших міжнародних документах, підкреслює універсальний характер визначених у Конвенції прав. Конвенція захищає права не лише осіб, що є громадянами якоїсь держави, але також і права іноземців, осіб без громадянства та недієспроможних осіб, таких як діти або інваліди з тяжкими захворюваннями.

 

Вираз “під їхньою юрисдикцією”, здавалось би, обмежує кількість осіб, які можуть користуватися визначеними у Конвенції правами, але насправді він вживається для встановлення необхідного зв’язку між “кожним” та державою-членом. Інакше кажучи, для того щоб Конвенція могла бути застосована, держава повинна мати фізичну можливість забезпечити проголошені в Конвенції права. При цьому також не є необхідним встановлювати правовий зв’язок типу “громадянство”, “місце проживання” або “постійне місце проживання”. Для держави достатньо того, що вона може здійснювати певні повноваження по відношенню до особи. Хоча сьогодні учасниками Європейської конвенції з прав людини є 41 Висока Договірна Сторона*, до Європейської комісії з прав людини звертались із зверненнями громадяни більше ніж 120 країн.

______________________

* станом на 1 лютого 2000 року

 

Держави, які ратифікують Конвенцію, автоматично беруть на себе подвійне зобов’язання згідно зі статтею 1. По-перше, вони повинні забезпечити, щоб їхнє внутрішнє законодавство було приведено у відповідність до положень Конвенції. Ця вимога у поєднанні з передбаченою у статті 57 забороною застосовувати застереження загального характеру означає, що держави, які ратифікували Конвенцію, повинні дотримуватись цих зобов’язань з моменту набуття Конвенцією чинності на їхній території. Для виконання цих зобов’язань в окремих випадках їм необхідно вносити певні зміни до свого законодавства та до правозастосовчої практики. По-друге, нові держави, що ратифікували Конвенцію, повинні виправити будь-які порушення тих основних прав і свобод, які захищає Конвенція.   

 

Поняття “юрисдикції” у статті 1 стало предметом кількох справ, що їх розглядали Комісія та Суд. Взагалі держава може сама визначати свою юрисдикцію, але вона завжди повинна при цьому враховувати обмеження, що накладаються нормами міжнародного права, серед яких є і відповідні статті Конвенції. Стаття 56, наприклад, дозволяє Високим Договірним Сторонам поширювати дію Конвенції  на “всі або деякі з територій, за міжнародні відносини яких вона є відповідальною”. В той же час Комісія не дозволила державам винести за межі їхньої юрисдикції дії чи бездіяльність осіб, за які держава на той час несла відповідальність і якими розпоряджалась, на тій лише підставі, що дії чи бездіяльність цих осіб мали місце за межами території держави. Таким чином, викладене в статті 1 поняття юрисдикції не обмежується територіальним застосуванням, а навпаки, містить ідею ефективної юрисдикції держави щодо особи через її зв’язки з державними органами чи властями (включаючи й збройні сили на чужій території).                  

     

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

D. Право на життя: стаття 2 і Протокол №6

 

Стаття 2

1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя iнакше ніж на виконання вироку суду, винесеного пiсля визнання його винним у вчиненні злочину, за який законом передбачене таке покарання.

2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що його вчинено на порушення цiєї статтi, якщо воно є наслiдком виключно необхiдного застосування сили:

а) при захистi будь-якої особи вiд незаконного насильства;

b) при здiйсненнi законного арешту або для запобiгання втечi особи, яка законно тримається пiд вартою;

c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.

 

Протокол №6 (основні статті)

 

Стаття 1

Смертна кара скасовується. Нікого не може бути засуджено до такого покарання або страчено.

Стаття 2

Держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни; таке покарання застосовується тільки у випадках, передбачених законом і згідно з його положеннями. Держава повідомляє Генерального секретаря Ради Європи про відповідні положення цього закону.

Стаття 3

Жодні відступи від положень цього Протоколу на підставі статті 15 Конвенції не допускаються.

Стаття 4

Жодні застереження щодо положень цього Протоколу на підставі статті 57 Конвенції не допускаються.

 

Право на життя є, без сумніву, одним з найбільш очевидних основних прав людини. Відзначаючи це, необхідно зауважити, що ні в статті 2, в якій закріплено це право, ні в Протоколі №6, в якому міститься вимога скасувати смертну кару, не забезпечується захист самого життя або певний його рівень. Ці положення мають на меті тільки захист особи від будь-якого свавільного позбавлення життя державою.