5. Публічно-правові гарантії захисту особистих немайнових прав фізичної та юридичної особи.

Однією з конституційних гарантій захисту особистих немайнових прав є право кожного звернутися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, правовий статус якого визначається Законом України від 23.12.1997р. “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”. У багатьох державах світу цей інститут є ефективним засобом захисту прав людини. Вперше у світовій історії така посада була введена у Швеції у 1809 р. й отримала назву “парламентський омбудсмен” ¹¹⁴.

Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є захист прав і свобод людини і громадянина, додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина, запобігання порушенням прав і свобод або сприяння їх поновленню тощо. Діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини повинна бути гарантією захисту прав людини, в першу чергу, захисту основних прав людини - права на життя, здоров’я, свободу і особисту недоторканність. Так, ч. 3 ст. 21 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” передбачає, що особа, позбавлена волі, може звернутися із письмовим зверненням до Уповноваженого або його представників. У цьому випадку до неї не застосовуються обмеження щодо листування. Звернення такої особи протягом 24 годин направляються Уповноваженому. Отже, ця норма повинна стати гарантією захисту у разі порушення права людини на свободу та особисту недоторканність.

Конституція України передбачає також право кожного після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Таким чином, звернення у міжнародно-правові органи слід розглядати як один із засобів захисту прав і свобод людини.

Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР було ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, перший протокол та протоколи №№2, 4, 7 та 11 до Конвенції. Безумовно, що Європейська Конвенція прав людини істотно вплинула на національне право країн - її учасниць. Стаття 17 Закону України від 23.02.2006 №3477- IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Стаття 1 цього ж закону, яка містить визначення термінів, передбачає, що Конвенція – це Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, а практика Суду – це практика Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини

Європейський суд з прав людини був сформований у 1958 році. Нині він стоїть в одному ряді з Міжнародним Судом у Гаазі і Європейським судом у Люксембурзі як один з трьох головних судів міжнародного рівня. В юридичній літературі неодноразово підкреслювалось, що захист прав людини в першу чергу повинен забезпечуватись національним правом, а Страсбурзький суд як остання інстанція повинен поставити останню крапку при вирішенні таких справ¹¹⁵. За порушення прав людини настає міжнародно-правова відповідальність держав.

Якщо Ви вважаєте, що скарга справді стосується якогось із прав, що гарантуються Конвенцією або протоколами до неї, слід передовсім надіслати листа з наведеною нижче інформацією до секретаря Суду на таку адресу:

The Registrar European Court of Human Rights Council of Europe F-67075 STRASBOURG CEDEX

У листі потрібно:

а) дати  стислий виклад скарг;

b) зазначити, які саме із прав за Конвенцією, на вашу думку, було порушено;

c) констатувати, які саме засоби судового захисту ви використали;

d) навести перелік офіційних рішень, прийнятих у вашій справі, зазначивши дату кожного рішення, суд чи орган влади, що приймав рішення, а також дати стислий виклад самого рішення.

До листа слід додати копію кожного з цих рішень.

Відповідно до п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», враховуючи положення статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7, 11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права, а також враховувати роз'яснення постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року N 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя".

Аналогічна позиція зазначена й у постанові Пленуму Верховного Суду України № 14 от 18.12.2009 г. «Про судове рішення у цивільній справі» (вказується, що у мотивувальній частині кожного рішення у випадку необхідності слід посилатися на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини ), в Інформаційному листы Вищого господарського суду України від 18.11.2003 р. № 01-8/1427 (у редакції від 24.07.2008 р.) «Про Конвенцію про захист прав людини та основних свобод 1950 року і юрисдикцію Європейського суду з прав людини» (вказується, що господарським судам при здійсненні судочинства у справах, віднесених до їх підвідомчості, варто застосовувати судові рішення й ухвали Європейського Суду по будь-якій справі, що перебувала в його провадженні).