3. Особливості цивільно-правового захисту особистих немайнових прав фізичної особи

Захист права на життя.

Цивільно-правові аспекти захисту права на життя ретельно розглянуті у дисертаційному дослідженні А.В. Соловйова. Соловйов А.В. зазначає, що під час проведення у Москві антитерористичної операції Норд-Ост діями оперативних працівників заподіяно шкоду життю і здоров’ю не лише терористів, а й їх численних жертв. Видається, що за таких умов відповідними посадовими особами не було ретельно зважено усі можливі наслідки таких дій та можливість усунення загрози іншим способом. Право людини на життя було порушене з вини його гаранта заради рятування життя інших людей. При цьому навряд чи хтось міг із впевненістю сказати, чи співрозмірні можливі людські втрати із врятованими життями. Долі людей були віддані волі випадку, зокрема індивідуальним властивостям організму протистояти отруєнню газом.

Ст. 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" встановлює, що відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Ця норма відповідає змісту ст. 3 Конституції України, однак, закон України, на який посилається ця стаття і який би встановив порядок та умови відшкодування заподіяної терористичним актом шкоди за рахунок коштів Державного бюджету України все ще не прийнятий. Доводиться констатувати, що гарантії права людини на життя при вчиненні терористичного акту забезпечені не повністю. Хочеться сподіватись, що прийняття такого закону не буде викликано терористичним актом.

Крім того, залишається відкритим питання відшкодування шкоди, випадково чи вимушено заподіяної життю, здоров’ю чи майну людей не причетних до терористичного акту особами, які залучені до його припинення.

Зі змісту ст. 281 ЦК України випливає, що будь-яке позбавлення життя людини є протиправним, якщо воно виходить за межі самозахисту. Випадкове чи вимушене заподіяння смерті людині, не причетній до терористичного акту, особами, на яких покладено обов’язок по його припиненню, не відповідає ознакам самозахисту. Наказ про застосування сили, яка призведе до жертв серед осіб, не причетних до терористичного акту, не повинен виконуватись відповідно до ст. 60 Конституції України. Тому, видається, що відповідно до ст. 1166 ЦК України цивільно-правова відповідальність у таких випадках повинна покладатись на безпосереднього заподіювача шкоди. Адже одним із основних принципів боротьби із тероризмом, передбачених у ст. 3 закону, є законність та неухильне додержання прав і свобод людини і громадянина.

Водночас, враховуючи те, що особи, залучені до антитерористичної операції діють в надзвичайних умовах захищаючи не лише права і свободи людей, а й інтереси держави, з врахуванням конкретних умов заподіяння шкоди третім особам, її відшкодування повинно покладатись на державу¹⁰⁶.

Захист права на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров’ю

Давидова Н.О. вказує, що такий спосіб захисту як припинення дії, яка порушує право, застосовується тоді, коли інтерес носія суб’єктивного права виражається в тому, щоб припинити порушення свого права на майбутнє чи усунути загрозу його порушення. Наведений спосіб захисту є найбільш оперативним та дієвим способом захисту в сфері особистих немайнових правовідношень. Він є традиційним для тривалих правопорушень, які не позбавляють особу суб’єктивного права, але перешкоджають його реалізації. Прикладом застосування наведеного способу захисту є вимога фізичної особи, спрямована на припинення діяльності підприємства, яке забруднює оточуюче середовище і тим самим порушує право на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Механізм припинення такої діяльності передбачений в Постанові Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 року “Про затвердження Порядку обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища”¹⁰⁷.

Прогнозується, що припинення дій, які порушують особисті немайнові права, буде загальним способом захисту всіх особистих немайнових прав¹⁰⁸.

Захист права на таємницю про стан здоров’я

Обов’язок зберігати лікарську таємницю включений до тексту Клятви лікаря, затвердженої Указом Президента України №349 від 15 червня 1992 р.

Згідно зі ст. 286 ЦК України фiзична особа має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, дiагноз, а також про вiдомостi, одержанi при її медичному обстеженнi. Забороняється вимагати та подавати за мiсцем роботи або навчання iнформацiю про дiагноз та методи лiкування фiзичної особи. Фiзична особа зобов’язана утримуватися вiд поширення iнформацiї, зазначеної вище, яка стала їй вiдома у зв’язку з виконанням службових обов’язкiв або з iнших джерел. Фiзична особа може бути зобов’язана до проходження медичного огляду у випадках, встановлених законодавством. Постановою Кабінету Міністрів України від 5 серпня 1994 р. № 532 „Про обов’язкові медичні огляди деяких категорій населення» затверджено Перелік категорій населення, які проходять обов’язкові медичні огляди.

Інструкція про порядок заповнення листка непрацездатності, затверджена наказом МОЗ України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 03.11.2004 №532/274/136-ос/1406 у п.3.2. передбачає, що у графі "Діагноз первинний" лікар указує первинний діагноз у перший день видачі листка непрацездатності. У графі "Діагноз заключний" лікар указує остаточний діагноз, а в графі "шифр МКХ-10" - шифр діагнозу відповідно до Міжнародної статистичної класифікації хвороб та споріднених проблем охорони здоров'я десятого перегляду, прийнятої 43 Всесвітньою асамблеєю охорони здоров'я 1 січня 1993 року (далі - МКХ-10). Діагноз первинний, діагноз заключний та шифр МКХ-10 зазначаються виключно за письмовою згодою хворого. В іншому випадку первинний та заключний діагнози та шифр МКХ-10 не вказуються.

Якщо за письмовим погодженням із завідувачем відділення з деонтологічних міркувань лікар у листку непрацездатності змінює формулювання діагнозу та шифру МКХ-10 фактичного захворювання, то він зобов'язаний зробити в медичній картці стаціонарного чи амбулаторного хворого запис, який обґрунтовує зміну діагнозу та шифру МКХ-10.

Слід зазначити, що судовій практиці відомі вже так звані позови про захист приватності.

Захист права на ім’я

Згідно зі ст. 294 ЦК України фiзична особа має право на iм’я. Фiзична особа має право на транскрибований запис її прiзвища та iменi вiдповiдно до своєї нацiональної традицiї. У разi перекручення iменi фiзичної особи воно має бути виправлене. Якщо перекручення iменi було здiйснене у документi, такий документ пiдлягає замiнi. Якщо перекручення iменi здiйснене у засобi масової iнформацiї, воно має бути виправлене у тому ж засобi масової iнформацiї.

Захист права на повагу до гідності та честі та на недоторканність ділової репутації

Відповідно до п.3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» вибір способу захисту особистого немайнового права, зокрема права на повагу до гідності та честі, права на недоторканість ділової репутації, належить позивачеві. Разом із тим, особа, право якої порушено, може обрати як загальний, так і спеціальний способи захисту свого права, визначені законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини. У зв'язку з цим суди повинні брати до уваги, що відповідно до статті 275 ЦК захист особистого немайнового права здійснюється у спосіб, встановлений главою 3 ЦК України, а також іншими способами відповідно до змісту цього права, способу його поширення та наслідків, що їх спричинило це порушення. До таких спеціальних способів захисту відносяться, наприклад, спростування недостовірної інформації та/або право на відповідь (стаття 277 ЦК), заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (стаття 278 ЦК) тощо.

Стаття 277 ЦК України передбачає, що фiзична особа, особистi немайновi права якої порушено внаслiдок поширення про неї та (або) членiв її сiм’ї недостовiрної iнформацiї, має право на вiдповiдь, а також на спростування цiєї iнформацiї. Право на вiдповiдь, а також на спростування недостовiрної iнформацiї щодо особи, яка померла, належить членам її сiм’ї, близьким родичам та iншим заiнтересованим особам. Негативна інформацiя, поширена про особу, вважається недостовiрною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного. Спростування недостовiрної iнформацiї здiйснюється особою, яка поширила iнформацiю. Поширювачем iнформацiї, яку подає посадова чи службова особа при виконаннi своїх посадових (службових) обов’язкiв, вважається юридична особа, у якiй вона працює. Якщо особа, яка поширила недостовiрну iнформацiю, невiдома, фiзична особа, право якої порушено, може звернутися до суду iз заявою про встановлення факту недостовірності цiєї iнформацiї та її спростування. Якщо недостовiрна iнформацiя мiститься у документi, який прийняла (видала) юридична особа, цей документ має бути вiдкликаний. Фiзична особа, особистi немайновi права якої порушено у друкованих або iнших засобах масової iнформацiї, має право на вiдповiдь, а також на спростування недостовiрної iнформацiї у тому ж засобi масової iнформацiї в порядку, встановленому законом. Якщо вiдповiдь та спростування у тому ж засобi масової iнформацiї є неможливими у зв'язку з його припиненням, така вiдповiдь та спростування мають бути оприлюдненi в iншому засобi масової iнформацiї, за рахунок особи, яка поширила недостовiрну iнформацiю. Спростування недостовiрної iнформацiї здiйснюється незалежно вiд вини особи, яка її поширила. Спростування недостовiрної iнформацiї здiйснюється у такий же спосiб, у який вона була поширена.

Згідно з п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» відповідно до статей 94, 277 ЦК фізична чи юридична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. При цьому суди повинні враховувати такі відмінності: а) при спростуванні поширена інформація визнається недостовірною, а при реалізації права на відповідь - особа має право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права без визнання її недостовірною; б) спростовує недостовірну інформацію особа, яка її поширила, а відповідь дає особа, стосовно якої поширено інформацію.

Відповідачами у справі про захист гідності, честі чи ділової репутації є фізична або юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації. Якщо позов пред'явлено про спростування інформації, опублікованої в засобах масової інформації, то належними відповідачами є автор і редакція відповідного засобу масової інформації чи інша установа, що виконує її функції, оскільки згідно зі статтею 21 Закону про пресу редакція або інша установа, яка виконує її функції, здійснює підготовку та випуск у світ друкованого засобу масової інформації.

У разі, коли редакція друкованого засобу масової інформації не має статусу юридичної особи, належним відповідачем є юридична особа, структурним підрозділом якої є редакція. Якщо редакція не є структурним підрозділом юридичної особи, то належним відповідачем виступає засновник друкованого засобу масової інформації.

У випадку, коли інформація була поширена у засобі масової інформації з посиланням на особу, яка є джерелом цієї інформації, ця особа також є належним відповідачем.

При опублікуванні чи іншому поширенні оспорюваної інформації без зазначення автора (наприклад, у редакційній статті) відповідачем у справі має бути орган, що здійснив випуск засобу масової інформації ( п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» .

Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист честі, гідності та ділової репутації, є сукупність таких обставин:

а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб. Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі. Поширенням інформації також є вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, гасел, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать гідність, честь фізичної особи або ділової репутації фізичної та юридичної особи. Проте повідомлення оспорюваної інформації лише особі, якої вона стосується, не може визнаватись її поширенням, якщо особа, яка повідомила таку інформацію, вжила достатніх заходів конфіденційності для того, щоб ця інформація не стала доступною третім особам.

б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача;

в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Згідно з частиною третьою статті 277 ЦК негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного (презумпція добропорядності). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації;

г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Суттєвою особливістю цього правопорушення є те, що у випадку спростування поширеної неправдивої інформації, яка порушує особисті немайнові права фізичних осіб, вина особи-поширювача не враховується¹⁰⁹.

Порядок здійснення спростування друкованими засобами масової інформації визначається ст. 37 Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 16.11.1992  № 2782-XII¹¹⁰, яка передбачає, що громадяни, юридичні особи і державні органи, а також їх законні представники мають право вимагати від редакції друкованого засобу масової інформації опублікування ним спростування поширених про них відомостей, що не відповідають дійсності або принижують їх честь та гідність.

Якщо редакція не має доказів того, що опубліковані нею відомості відповідають дійсності, вона зобов’язана на вимогу заявника опублікувати спростування їх у запланованому найближчому випуску друкованого засобу масової інформації або опублікувати його за власною ініціативою.

Спростування повинно бути набрано тим же шрифтом і поміщено під заголовком "Спростування" на тому ж місці шпальти, де містилося повідомлення, яке спростовується. Обсяг спростування не може більше ніж удвічі перевищувати обсяг спростовуваного фрагменту опублікованого повідомлення або матеріалу. Забороняється вимагати, щоб спростування було меншим, ніж половина стандартної сторінки машинописного тексту. Спростування може бути підготовленим у формі відповіді, обсяг якої не перевищує спростовуваного матеріалу. Скорочення чи інші зміни в тексті спростування заявника без його згоди не допускаються.

Редакція може відмовити в публікації спростування, якщо спростування:

1) стосується відомостей, які нею вже спростовано;

2) надійшло з вимогою заявника опублікувати його пізніше, ніж через рік з дня публікації відомостей, що спростовуються.

Редакція зобов’язана в строк, що не перевищує одного місяця з дня надходження вимоги, опублікувати спростування і письмово повідомити заявника про строк і час публікації спростування у разі затримки або про відмову в його публікації, зазначивши підстави відмови. Заявник має право оскаржити відмову в публікації спростування або порушення порядку його публікації до суду, який приймає скаргу до розгляду протягом року з дня публікації спростовуваних відомостей.

Якщо особисте немайнове право фiзичної особи порушене у газетi, книзi, кiнофiльмi, теле-, радіопередачi тощо, якi готуються до випуску у свiт, суд може заборонити розповсюдження відповідної інформації. Якщо особисте немайнове право фiзичної особи порушене у газетi, книзi, кiнофiльмi, теле-, радіопередачi тощо, якi випущенi у свiт, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе, - вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення.

Згідно з Рішенням Європейського суду з прав людини у справі Лінгенс (Lingens) проти Австрії від 8 липня 1986 року слід розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна.

Згідно зі ст.47-1 Закону України «Про інформацію» № 2657-ХІІ від 2 жовтня 1992 року ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Захист права на недоторканність житла

Ст. 311 ЦК України регулює право на недоторканнiсть житла: житло фiзичної особи є недоторканним. Проникнення до житла чи до iншого володiння фiзичної особи, проведення в ньому огляду чи обшуку може вiдбутися лише за вмотивованим рiшенням суду. У невiдкладних випадках, пов'язаних iз рятуванням життя людей та майна або з безпосереднiм переслiдуванням осiб, якi пiдозрюються у вчиненнi злочину, законом може бути встановлено iнший порядок проникнення до житла чи до iншого володiння фiзичної особи, проведення в них огляду та обшуку. Фiзична особа не може бути виселена або iншим чином примусово позбавлена житла, крiм випадкiв, встановлених законом.

ЦПК України від 18.03.2004 р. у ст. 376 регламентує процесуальний порядок вирішення питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи за поданням державного виконавця, узгодженого з начальником відділу державної виконавчої служби.

Пленум Верховного Суду України в п. 30 постанови від 25 грудня 1992 р. № 12 «Про судову практику у справах про корисливі злочини проти приватної власності» визначив житло як приміщення, що призначене для постійного або тимчасового проживання людей (приватний будинок, квартира, кімната в готелі, дача, садовий будинок тощо), а також ті його складові частини, які використовуються для відпочинку, зберігання майна або задоволення інших потреб людини (балкони, веранди, комори тощо). Не можуть визнаватися житлом приміщення, не призначені й не пристосовані для постійного або тимчасового проживання (відділені від житлових будинків льохи, гаражі, інші будинки господарського призначення).

Спірним є також питання, коли житло використовується в якості «офісів» приватними підприємцями, зареєстрованими за даною адресою. Чи має місце в такому випадку житло як об'єкт права приватної власності або ж мова йде про право власності на нежитлове приміщення. Практика Європейського Суду з прав людини виходить із наступного. При розгляді справи Німітц проти Німеччини (обшук у кабінеті адвоката) постало питання: чи можна розглядати такий кабінет як «domicile» (житло) відносно ст.8 Конвенції? Європейський Суд дійшов висновку, що значення слова «home» (будинок, житло) в англійському тексті не поширюється на робочі місця, тоді як стилістичні відтінки слова «domicile» у французькому варіанті дозволяють допустити, що робочий кабінет представника вільної професії також може вважатися житлом.

4. Особливості цивільно-правового захисту особистих немайнових прав юридичної особи

Стаття 94 ЦК України передбачає, що юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Одним із найбільш розповсюджених способів захисту порушених особистих немайнових прав юридичної особи є відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

В юридичній літературі під моральною (немайновою) шкодою юридичної особи визнають втрати майнового або немайнового характеру, що наступили або які могли наступити у випадку приниження честі, гідності та ділової репутації, що полягають у розголошенні комерційної таємниці, зазіханні на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку тощо¹¹¹.

Згідно з п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв’язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

В Україні вперше на законодавчому рівні визнано існування моральної шкоди, завданої юридичній особі, у ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» вiд 16 квітня 1991 р. № 959-XII, яка передбачає, що моральна шкода – це шкода, яку заподіяно особистим немайновим правам суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та яка призвела або може призвести до збитків, що мають матеріальне вираження. Відповідно до ч. 2 ст. 33 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» майнова відповідальність застосовується у формі матеріального відшкодування прямих, побічних збитків, упущеної вигоди, матеріального відшкодування моральної шкоди, а також майнових санкцій.

Згідно з п.4 ч.2 ст.23 ЦК України моральна шкода щодо юридичної особи полягає у приниженні її ділової репутації.

Що стосується компенсації немайнової шкоди юридичним особам –суб’єктам господарювання, то відповідно до ч.1 ст.225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включається й матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом. І.Ф. Коваль, А.І. Темкіжева зазначають, що підстави компенсації немайнової шкоди, заподіяної суб’єктам господарювання, не слід обмежувати тільки порушенням права на ділову репутацію шляхом її приниження. Такими підставами повинні вважатися будь-які порушення будь-яких немайнових прав суб’єктів господарювання, що необхідно закріпити у відповідній нормі ГК України¹¹². Цю позицію слід підтримати й стосовно компенсації немайнової шкоди будь-якій юридичній особі, враховуючи, що відповідно до ч. 1 ст. 94 ЦК України юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.

На думку В.П. Паліюка, аналіз законів і судової практики України дозволяє дійти висновку, що моральна (немайнова) шкода юридичної особи може виражатися в так званому «чистому» вигляді, тобто тоді, коли порушення «честі», «гідності» або «ділової репутації» викликано поширенням неправдивих відомостей, або порушенням, наприклад, суміжних прав тощо, або у вигляді «похідному» від завданих майнових збитків, тобто порушення майнових прав господарюючого суб’єкта призводить до підриву його «ділової репутації», що безпосередньо відображується на його подальшій діяльності¹¹³.

Не зважаючи на наявність правових підстав для вимоги про компенсацію немайнової шкоди, завданої юридичній особі, у судовій практиці дуже мало випадків задоволення позовів про відшкодування моральної (немайнової) шкоди юридичній особі, крім позовів про захист порушеної ділової репутації юридичної особи, але навіть і за такими позовами існують складнощі у доказуванні наявності немайнової шкоди.

У зв’язку з цим викликає інтерес практика Європейського Суду з прав людини, зважаючи, що ст. 17 Закону України від 23.02.2006 №3477- IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Свою позицію стосовно можливості компенсації немайнової шкоди юридичній особі Європейський Суд з прав людини висловив у кількох рішеннях. Так, у справі «Комингерсолль С.А.» проти Португалії» від 6 квітня 2000 р. Європейський Суд з прав людини встановив, що у конкретній справі, яка розглядається, затягування спірного розгляду поза розумні межі повинно було викликати у керівника компанії-заявника, її управлінського персоналу і співзасновників серйозне невдоволення і тривале почуття непевності. Тому він зробив висновок, що компанія-заявник опинилася у стані непевності, що і є підставою присудження їй компенсації.

Одним із прецедентих рішень Європейського Суду з прав людини щодо можливості компенсації немайнової шкоди юридичній особі є Рішення Європейського Суду з прав людини від 2 жовтня 2003 р. у Справі «Совтрансавто Холдинг» проти України». За цією справою влада України заявляла, що вимога компанії-заявника у частині компенсації моральної шкоди є необґрунтованою, оскільки у компанії-заявника немає підстав стверджувати, що внаслідок ліквідації «Совтрансавто-Луганськ» вона була позбавлена ринку, оскільки ніколи не була володільцем цієї компанії, ні навіть її мажоритарним акціонером. Крім того, втрата ринку ні в якому випадку не може вважатися моральною шкодою. Що стосується шкоди, завданої компанії-заявникові порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції, то на думку влади України, між цим правопорушенням і заявленою шкодою не існує безпосереднього причинного зв’язку, встановлення правопорушення само по собі є достатньою компенсацією, хоча за цією підставою влада України готова виплатити компанії-заявникові 10 000 євро. У Рішенні Європейського Суду з прав людини від 2 жовтня 2003 р. у Справі «Совтрансавто Холдинг» проти України» зазначено, що тривалий стан непевності, в якому опинилася компанія-заявник, повинен був об’єктивно викликати, з однієї сторони, серйозні проблеми планування управлінських рішень компанії «Совтрансавто-Луганськ» і, з другої, – неприємності у компанії-заявника, що є холдингом стосовно транспортних компаній, які використовують марку «Совтрансавто». Крім того, ця непевність повинна була нанести шкоду престижу цієї марки в очах нинішніх та потенційних клієнтів. Європейський Суд також вважає, що серйозність порушень, встановлених у контексті пункту 1 статті 6 Конвенції, дає підставу для надання компанії-заявникові додаткової компенсації. З урахуванням попередніх міркувань і розсудивши за справедливістю, Європейський Суд присуджує компанії-заявникові в якості відшкодування моральної шкоди 75 000 євро. Як відомо, п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Як бачимо, Європейський Суд з прав людини при визначенні наявності моральної шкоди, завданої юридичній особі, і обґрунтуванні у чому така шкода полягає, застосував як положення про порушення престижу компанії, так і про порушення розумних строків розгляду спору судом.

З точки зору Європейського Суду з прав людини, немайнова шкода, завдана юридичній особі, полягає у додаткових зусиллях, які необхідно провести засновникам юридичної особи, її працівникам, управлінському персоналу, немайнова шкода може бути обумовлена завданням шкоди репутації компанії, невизначеністю у прийнятті рішень, розколом у керівництві компанії, хвилюванням, незручностями, які виникають у членів і керівництва компанії.