Комунальний кредит і його форми

Комунальний кредит – це сукупність економічних відносин між органами місцевого самоврядування, з одного боку, та фізичними та юридичними особами - з другого боку, при яких місцеве самоврядування виступає в якості частіше усього позичальника, рідше - кредитора.

Причина існування комунального кредиту – постійне протиріччя між потребами органів місцевого самоврядування і реальними можливостями їх задоволення.

Основна відмінність між державним і комунальним кредитом – це продуктивний характер комунального кредиту; державні позики випускаються як правило з метою покриття бюджетного дефіциту, а місцеві позики – для здійснення інвестиційних проектів.

В даний час місцеві запозичення головним чином здійснюються у формі випуску облігацій внутрішніх місцевих позик. Крім того, органи місцевого самоврядування мають право отримувати позики та кредитні лінії у фінансових установах. Досить популярний, згідно світової практики, вид місцевих запозичень – грошово-речові лотереї в Україні не використовуються; така діяльність є монополією держави.

Найчастіше місцеві запозичення здійснюються у вигляді випуску облігацій внутрішній місцевих позик. Їх життєвий цикл, так як і державних цінних паперів, включає наступні стадії:

емісія

розміщення

обіг

погашення

Зміст підготовчої роботи для здійснення місцевої позики:

 визначення мети випуску місцевої позики;

 проведення економічного і фінансового аналізу проекту;

 визначення джерел погашення боргу;

 розрахунок впливу місцевої позики на доходи і видатки місцевого бюджету;

 аналіз фінансового ринку;

 розробка дизайну облігацій, умов їх випуску;

 визначення агентів з продажу облігацій, реєстраторів, агентів по здійсненню виплат;

 визначення юридичних аспектів випуску місцевої позики;

 формування механізму адміністрування продажу та виплат по місцевій позиці.

Вимоги до механізму здійснення місцевих позик:

 прозорість механізму та неупередженість при виборі виконавців проектів;

 дієвість – здатність забезпечити акумулювання запланованої суми коштів;

 ефективність, т.б. відносно невеликий розмір додаткових витрат;

 вкладання коштів в прибуткові проекти;

 чітке визначення джерел погашення боргу;

 відносно невелика тривалість позики – не більше ніж період активного використання обєкта, який споруджується.

Окремі недоліки вітчизняної практики випуску місцевих позик:

 первинне розміщення було надто тривалим і не повною мірою;

 неточності і помилки у підготовці документації;

 слабке кадрове і матеріально-технічне забезпечення;

 недостатня інформація про емісію;

 не чітко визначені гарантії забезпечення позики, відповідальність емітентів, механізм стягнення боргів за облігаціями;

 відсутність пільг для покупців облігацій;

 не передбачався механізм дострокового погашення позики.

Цільові фонди органів місцевого самоврядування

Законодавча регламентація позабюджетних фондів була започаткована у 1990 р. в Законі України “Про бюджетну систему Української РСР”, де вперше з’явилось положення про те, що ради всіх рівнів мають право утворювати і використовувати позабюджетні фонди. При цьому в обов’язки рад входило затвердження статуту або положення фонду, яким визначається сфера його діяльності, мета, завдання, структура та методи формування.

В законі “Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування” від 7.12.1990 р. зявляється поняття єдиного позабюджетного фонду, в межах якого могли бути створені цільові фонди. Даний закон визначив наступні джерела формування єдиного позабюджетного фонду: додаткові доходи і зекономлені кошти, одержані від здійснення заходів місцевих рад щодо розв’язання економічних і соціальних проблем; добровільні внески і пожертвування фізичних і юридичних осіб; доходи від місцевих позик і грошово-речових лотерей, аукціонів, прибутків від проведення суботників; штрафи, сплачені юридичними особами за одержання необґрунтованого прибутку в зв’язку з завищенням цін (тарифів) на продукцію, роботи, послуги; доходи від розпродажу майна ліквідованих підприємств комунальної форми власності; плата за реєстрацію кооперативів і малих підприємств; інші позабюджетні кошти.

Закон від 7 грудня 1990 р. надавав місцевим радам право створювати валютні фонди. Джерелами валютних фондів були визначені:

- відрахування за стабільними довгочасними нормативами від валютної виручки юридичних осіб, розташованих на території рад;

- доходи від власної зовнішньоекономічної діяльності;

- добровільні внески і пожертвування фізичних і юридичних осіб;

- надходження від реалізації товарів, робіт, послуг іноземним юридичним особам та громадянам;

- інші, не заборонені законодавством джерела.

26.03.1992 р. приймається Закон України “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування”, в якому ліквідовувалося поняття єдиного позабюджетного фонду і встановлювалось, що місцеві ради утворюють позабюджетні, цільові та валютні фонди; був уточнений перелік доходних джерел позабюджетних та цільових фондів.

До 1995 р. кошти позабюджетних, цільових та валютних фондів місцевих рад перебували на спеціальних рахунках в установах банків і не включалися до відповідних місцевих бюджетів.

Законом України “Про бюджетну систему України” від 29.06.1995р. були визначені принципи бюджетного устрою, які передбачали нові підходи до формування та використання позабюджетних фондів. Так, зокрема, було встановлено, що централізовані та децентралізовані фонди, утворені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами включаються до бюджетів по доходах і видатках. Крім того, в законі була передбачена норма щодо заборони використання бюджетних коштів для фінансування позабюджетних фондів, склад доходів останніх включав: необов’язкові платежі, добровільні внески юридичних та фізичних осіб, інші небюджетні джерела. Отже, прийняття закону “Про бюджетну систему України” започаткувало докорінні зміни у практиці формування і використання позабюджетних фондів місцевих рад, поступове згортання сфери їх функціонування шляхом включення до відповідних бюджетів.

В 1997 р. приймається закон “Про місцеве самоврядування в Україні”, спрямований на зміцнення позицій місцевого самоврядування. В ньому, всупереч вище відзначеним змінам, були закладені норми аналогічні тим, які містилися в законах від 7.12.1990р. і 26.03.1992 р. Так, органам місцевого самоврядування надавалося право мати позабюджетні, в тому числі валютні фонди, кошти яких повинні були зберігатися на спеціальних рахунках в установах банків.

Проте у наступні роки відновлення попередньої практики утворення позабюджетних фондів не відбулося. В Бюджетному кодексі України підтверджено, що створення позабюджетних фондів органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, бюджетними установами не допускається. Таким чином, в даний час самостійного місцевого фінансового інституту позабюджетних фондів в Україні не існує. Державні цільові фонди такими вважати не можна, тому що вони не

функціонують “поза” бюджетом, а включаються по доходах і видатках до відповідних бюджетів.

В даний час в складі місцевих бюджетів формуються:

 фонди охорони навколишнього природного середовища;

 інші цільові фонди місцевих рад;

 цільові фонди, утворені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування і місцевими органами виконавчої влади.

З 1998 р. до місцевих бюджетів надходить частина зборів за забруднення навколишнього природного середовища. Цей збір є екологічним податком, він справляється за: викиди в атмосферне повітря забруднюючих речовин стаціонарними та пересувними джерелами забруднення; скиди забруднюючих речовин безпосередньо у водні об’єкти; розміщення відходів.

Суми збору за забруднення навколишнього природного середовища розподіляються наступним чином:

20%  до місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища, що утворюються у складі сільських, селищних, міських бюджетів;

50%  до місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища, що утворюються у складі бюджету Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів;

30%  до Державного фонду охорони навколишнього природного середовища, що утворюється у складі Державного бюджету України.