2.4. Територіально-виробничі й портово-промислові комплекси, науково-технологічні зони

3 удосконаленням територіальної організації продуктивних сил, збільшенням масштабів виробництва і концентрації його на території зростає кількість великих міжгалузевих і міжрегіональних проблем, розв'язання яких традиційними методами неможливе або не забезпечує потрібного ефекту.

Створення територіально-виробничого комплексу (ТВК) безпосередньо пов'язане з реалізацією довготермінових цільових регіональних проблем.

М. Колосовський першим дав наукове визначення ТВК. Під ТВК вчений розумів економічне (взаємозумовлене) сполучення підприємств в одному промисловому фокусі або цілому районі, що забезпечує певний економічний ефект за рахунок вдалого (планового) добору підприємств згідно з природними та економічними умовами, з його транспортним та економіко-географічним розташуванням.

Поняття ТВК вияскравлювало зміст економічного району. Економічний район розглядався на лише як ланка у народногосподарському ланцюгу, що відіграє вузьку й виокремлену роль, але і як велика територіально-виробнича система, що має потужний ресурсний потенціал і здатна самотужки розв'язувати важливі господарські проблеми, скеровані на підвищення ефективності суспільного виробництва.

Таким чином, враховуючи роль і місце ЕВЦ у формуванні ТВК, можна виокремити п'ять таких типів:

1. ТВК переробної промисловості з переважанням машинобудівного та текстильно-промислового ЕВЦ. Такі комплекси властиві високорозвинутим регіонам України, Західної Європи, Європейської частини Росії, США. Іноді такі ТВК можуть формуватися і в інших районах, що зумовлюється сировинним фактором (Середня Азія, Закавказзя, Нові індустріальні Країни Азії). Тут вони поєднуються з гідромеліоративним та промислово-аграрним циклом.

2. ТВК гірничо-металургійної промисловості спирається на три ЕПЦ: пірометалургійного чорних металів, пірометалургійного кольорових металів, рідкометалохімічного. Базою їхнього формування є великі поклади руди (в Україні: Придніпровський; за кордоном: Рурський в ФРН; КМА, Братсько-Усть-Ілімський, Саянський — у Росії).

3. ТВК енергетичної промисловості з провідними паливноенергопромисловими ЕВЦ. Основою їхнього формування є великі поклади твердого палива (бурого й кам'яного вугілля, сланців) з перевагою відкритого способу видобування (Тимано-Печорський, Кансько-Ачинський, Південно-Якутський у Росії, Павлодар-Екібастузький у Казахстані, Апалацький — у США, Донецький — в Україні).

4. ТВК хімічної промисловості. Найчастіше вони використовують продукцію трьох ЕВЦ: нафтоенергохімічного, газоенергохімічного та гірничохімічного. Сировинна база пов'язана з родовищами нафти і газу, а також гірничохімічної сировини (у нашій державі — Прикарпатський, за кордоном — Нижньообський, Середньообський у Росії, Каратау-Джамбульський у Казахстані).

5. ТВК промисловості, що переробляє біологічну сировину. Тут маємо індустріально-аграрний, лісоенергопромисловий та рибопромисловий ЕВЦ.

Останній ЕВЦ увіходить до складу такої форми територіальної організації ПС, як портово-промисловий комплекс (ППК).

Територіально-виробничий комплекс — об'єднання за певною народногосподарською функцією підприємств, які мають настільки тісні виробничі зв'язки, що випадіння зі сполучення будь-яких компонентів або порушення будь-яких зв'язків понижує ефективність усього комплексу, обмежуючи або унеможливлюючи виконання цієї народногосподарської функції.

Економічна сутність ТВК виявляється у тому, що його народногосподарська ефективність вища за сумарну ефективність складників, які функціонують ізольовано.

Територіальний комплекс виникає тоді, коли територія перестає бути випадковим чинником його формування і коли внаслідок розташування компонентів на компактній території у сполуки з'являються додаткові якості.

ТВК — сполучення підприємств, для якого територіальна спільність є додатковим фактором ефективності за рахунок:

— тривалості взаємозв'язків і ритмічності виробничого процесу;

— скорочення транспортних витрат;

— раціонального використання усіх місцевих ресурсів і сприятливіших умов для маневрування ними;

— створення оптимальних умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) та територіального керування.

На думку В. Рудашевського, є три типи ТВК залежно від набору функцій:

1. Монопродуктові, що орієнтуються на випуск одного основного кінцевого виробу. Здебільшого це ТВК, які виникають у районах нового освоєння; монопродуктовість — перша стадія їхнього розвитку (наприклад, нафтопромисловий комплекс у Саудівській Аравії та ОАЕ).

2. Субпродуктові, у яких випуск головної продукції супроводжується виробництвом супутньої (наприклад, Оренбурзький, Середньообський у Росії).

3. Поліпродуктові, що, враховуючи потребу комплексного освоєння території та її природних ресурсів, зустрічаються найчастіше. Вони виробляють декілька самостійних різновидів продукції (Південнотаджицький у Таджикистані, Тимано-Печорський у Росії, Лотаринзький у Франції, Приозерний у США).

Поява ТВК зумовлена або комплексною переробкою та використанням сировини, або реалізацією міжгалузевої народногосподарської програми. В останньому випадку ТВК називаються програмно-цільовими.

Необхідність створення програмно-цільових ТВК постає тоді, коли:

а) у стислі терміни треба розв'язати велику регіональну проблему, задля чого цілеспрямовано виділяються ресурси й зосереджуються зусилля багатьох органів керування;

б) проблема має міжгалузевий характер і вимагає узгодження інтересів багатьох територіальних і галузевих органів керування.

Програмно-цільовими є Російські ТВК у Сибіру (особливо вздовж БАМу). В Україні найближчим часом аналогічні властивості матиме Придніпровський ТВК з освоєння паливно-енергетичних ресурсів, розвитку чорної металургії та машинобудування (табл. 2.1).

Таблиця 2.1. Сучасні та утворювані ТВК й ППК в Україні

	Назва ТВК (ППК)		Розташування найбільших центрів			Основні природні ресурси ЕВЦ, спеціалізація
1	Донецький ТВК		Донецьк, Горлівка, Луганськ			Видобуток кам'яного вугілля (Донбас), кухонної солі. Пірометалургійний цикл чорних металів, вуглехімічний, гірничохімічний
2	Придніпровський ТВК		Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кременчук			Видобуток залізної та марганцевої руд. Пірометалургійний цикл чорних металів, машинобудівний цикл
3	Харківський ТВК		Харків			Видобуток природного газу (Юльївськс, Яблонське, Селещєнськє, Шєбєлинське). Газо-енергохімічний цикл, машинобудівний цикл
4	Волинський ТВК		Ковель, Рівне, Луцьк			Видобуток кам'яного вугілля. Лісохімічний ЕВЦ, вуглеенергохімічний, індустріально-аграрний
5	Прикарпатський ТВК		Львів, Калуш, Івано-Франківськ			Видобуток нафти (Борислав, Долина), природного газу (Дашава), калійної солі (Калуш). ЕВЦ: нафтоенергохімічний, гірничохімічний, згодом — сланцеенергохімічний
6	Кримський ТВК		Сімферополь, Севастополь			Видобуток природного газу на півострові, а також на шельфі Чорного (база — смт Чорноморське) та Азовського морів (база — селище Щасливцєве, Стрілове). ЕВЦ: індустріально-аграрний, гідромєліоратив-ноаграрний (на острові Північнокримської зрошувальної системи), гірничохімічний (морська хімія у Вірменську, Червоноперекопську й Саках). Рекреаційний комплекс
7*		Українсько-Чорноморський ТВК		Одеса, Ізмаїл, Іллічівськ, Миколаїв, Херсон	Ресурсно-виробничі цикли: біопромисловий, гірничопромисловий — з урахуванням перспективи. У рєсурсно-виробничому циклі Примор'я виокремлюються рибогосподарський приморський, морегосподарський, морської хімії, мінерально-будівельної сировини, нафтогазодобувний. Українсько-Чорноморський РППК спеціалізується на зовнішньоторговельних морських перевезеннях, суднобудуванні, океанічному рибальстві, переробці експортно-імпортної сировини (глино-зему,. фосфоритів, бокситів), а також продовольчої сировини (зерна, цукру-сирцю)
8*		Азовський РППК		Маріуполь, Керч	Спирається на освоєння природних ресурсів, припортову металургію, суднобудування, внутрішньоторговельні морські зв'язки, розвиток морекультури й товарного риборозведення у приморській зоні. ЕВЦ: рибогосподарський цикл на основі прибережного рибальства й морекультури, пірометалургійний цикл чорних металів

* За даними В. Дергачова.

Портово-промисловий комплекс (ППК) — це форма територіальної організації морського господарства й прилеглого примор'я, взаємопов'язане й взаємообумовлене, планомірно сформоване об'єднання морських портів, промислових підприємств, приморських селищ, соціально-виробничої інфраструктури, розташування яких у береговій зоні викликано експлуатацією ресурсів суходолу й моря, забезпеченням зовнішньоекономічних та інших зв'язків. Внаслідок такого поєднання маємо додатковий соціально-економічний ефект за рахунок групування морських портів і промислових підприємств згідно з їхнім транспортним та економіко-географічним розташуванням у приморській зоні; тривалістю міжгалузевих зв'язків; скороченням транспортних витрат; комплексним використанням усіх ресурсів; раціональним поєднанням територіально-галузевої та програмно-цільової засад керування.

ППК утворюються у контактній зоні "суходіл-море" й використовують переваги розташування ресурсів не лише прилеглої території, але й акваторії (рис. 2.1, 2.2).

Основні типи ППК: <*

— океанічний, зорієнтований переважно на природно-ресурсний потенціал Світового океану (наприклад, океанічне рибальство, добування залізо-марганцевих конкрецій тощо) та зовнішньоекономічні морські торговельні зв'язки;

— морський (прибережний), пов'язаний з освоєнням природно-ресурсного потенціалу континентального шельфу (морський нафтовий газовидобуток, прибережне рибальство, морекультура);

— приморський, зорієнтований переважно на освоєння нових територій морським шляхом (у Росії це — освоєння Крайньої Півночі вздовж Північного морського шляху, Крайньої Півночі Канади, Аляски США).

У світі існує багато портово-промислових комплексів, як у розвинених країнах, так і в тих, що розвиваються. У розвинених країнах вони, як правило, орієнтовані на зовнішньоекономічні зв'язки та імпорт сировини. В країнах, що розвиваються, ППК мають експортну орієнтацію.

Найбільшим у світі є ППК на базі Європорту у Роттердамі, що має вантажооборот близько 300 млн. т/рік, обслуговує понад 300 тисяч морських та 250 тисяч річкових суден. Його гінтерланд поширюється не тільки на Нідерланди, а й на Бельгію, ФРН, Люксембург, Швейцарію та Австрію. Після будівництва каналу Рейн — Майн — Дунай зона його економічного впливу поширилась і на придунайські країни. спеціалізація цього ППК: припортова чорна металургія, прийом значних обсягів нафти, нафтопереробка, судноремонт та суднобудування.

У Франції ППК сформований на базі портів Марсель та Фос, разом вони мають вантажооборот 100 млн. т/рік. Цей ППК спеціалізується на нафтопереробці, припортовій чорній металургії (Фос), зовнішньоекономічних перевезеннях, рибальстві та морегосподарстві.

В Японії найбільший ППК сформований на базі чотирьох великих портів та їх гінтерланду: Токіо, Йокогама, Кавасакі, Тіба, вантажооборот яких перевищує 400 млн. т/рік. Його спеціалізація: прийом сирої нафти, нафтопереробка, відправка генеральних вантажів, припортова чорна та кольорова металургія, припортова теплоенергетика на привезеній сировині (енергетичне вугілля з Австралії).

Нью-Йоркський ППК має вантажооборот понад 150 млн. т/рік. Спеціалізація: прийом сирої нафти, нафтопереробка, нафтохімія, припортова кольорова металургія, зовнішньоекономічні перевезення.

Серед країн, що розвиваються, слід виділити насамперед ППК Сінгапуру, вантажооборот якого дорівнює 200 млн. т/рік. Цей морський порт кожні 10 хвилин приймає вантажне судно чи танкер з нафтою. На його нафтопереробних заводах переробляється понад 50 млн. т нафти на рік. Крім того, розвинене суднобудування та судноремонт, будівництво нафтових платформ, морегосподарство, нафтохімія.

На атлантичному узбережжі Аргентини ППК формується на базі Буенос-Айресу, Ла-Плати, Енсенади, Кампали, Сан-Ніколаса, Росаріо та центрів, що до них тяжіють. Спеціалізація: припортова чорна металургія (ввезення залізної руди високої якості та експорт металу), нафтопереробка та нафтохімія.

Щоб вдосконалити керування виробництвом на території, треба створювати для цього острівці науково-технічної думки разом з передовими технологічно гнучкими промисловими підприємствами й комплексами. Це, здебільшого, комплекс організацій, що здійснюють наукові дослідження й технічні розробки. Мета науково-технологічних зон, технопарків та технополісів — створити сприятливі умови для максимального зближення науки з виробництвом і сприяння регіональному промисловому розвитку.

Науково-технологічна зона — це певна територія, на якій є вищий навчальний заклад (чи кілька), науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна інфраструктура задля впровадження наукових розробок в практику. Сукупність цих трьох компонентів, а також наявність венчурного (ризикового) капіталу, висококваліфікованих кадрів дає можливість зменшити час від наукової Розробки до її впровадження у виробництво.

Такі зони, як правило, створюються в економічно розвинених країнах, неподалік від великого наукового чи культурного центру,

Зв’язані з ним швидкісною автострадою чи залізницею задля створення гідних умов науковцям. Часто при цьому враховуються і кліматичні фактори; більш за все для цього підходять райони субтропічного клімату.

Перша така зона була створена в США неподалік від Сан-Франциско на Тихоокеанському узбережжі (в субтропіках) в містечку Сан-Хосе на базі Стенфордського університету. Спочатку тут акумулювались наукові заклади та фірми з вироблення обчислювальної техніки, а потім ця зона, що налічувала понад 2 тисячі фірм з числом зайнятих понад 200 тисяч чоловік, стала спеціалізуватися на виробництві мікропроцесорів та комп'ютерів з використанням силікону — кремнію (5і) і отримала назву "Силіконова долина". Зараз у США налічується кілька десятків таких зон по всій країні: Силіконовий пляж, Силіконовий пояс, Силіконові гори, Силіконова рівнин, Тех-Ай-ленд та інші.

Науково-технологічні парки (технопарки) — це менші за територією зони, де навколо технічного університету чи науково-дослідного центру розміщуються декілька фірм, що займаються впровадженням своїх розробок в галузі високих технологій та наукомістких виробництв.

Такий парк заповнюється великою кількістю сучасних підприємств, що випускають нову техніку. Це стає важливим фактором розвитку й структурної перебудови промисловості конкретного регіону, а також сприяє підвищенню ефективності виробництва в усій країні.

В США на базі Гарвардського університету та Масачусетського технологічного інституту в місті Бостон створений науково-технологічний парк "Шосе — 128" з виробництва міні-комп'ютерів. Всього в США налічується майже 30 науково-технологічних парків: Форт-Уерт, Річфілд-Парк та інші.

В Європі вони створені у Великій Британії — навколо Кембриджського університету, де виробляється оптика та комп'ютерні технології; в Единбурзі; в "коридорі М-4" між Лондоном та Брістолем.

У Франції таких парків налічують понад 40. Найбільші з них Ільде-Франс під Парижем з впровадження новітніх технологій в електроніці, фармакології та виробництві товарів підвищеного попиту. Є ще "Дорога високої технології", "Техноузбережжя" та інші.

В ФРН технопарки з'явилися лише в 80-ті роки і зараз їх більше 20. Найбільший — "Ізар Веллі" на базі Мюнхенського університету, в цей парк входять понад 200 фірм, що спеціалізуються на мікроелектроніці.

В Італії найбільшим технопарком є "Новус Ортус" на півдні країни поруч з містом Барі. Це інноваційний центр, що спрямований на підйом економічного розвитку півдня країни.

НІК також створюють у себе технопарки з розробки нових технологій, експериментального малосерійного виробництва телевізорів, магнітних дисків, дисководів, мікрохвильових печей, комп'ютерів тощо. Поруч зі столицею Тайваню — Тайбеєм на базі двох університетів та науково-дослідних інститутів розробляються нові зразки мікроелектроніки, комп'ютерів, біотехнології, напівпровідників. Всього в НІК нараховується понад 10 технопарків: в Сінгапурі, Гонконгу, Республіці Корея, Таїланді та інших.

Технополіс — центр впровадження досягнень науки і техніки. Це, як правило, нове місто, в якому запроваджуються у виробництво новітні розробки, а також проживає населення. Він містить науково-дослідну, промислову та селищну зони, має необхідну інженерну, комунально-побутову та комунально-культурну інфраструктури, комфортні умови проживання.

В Японії створений технополіс в місті Цукуба під Токіо; у Франції м. Тулуза є центром наукомістких галузей виробництва, зокрема аерокосмічних. Софія-Антиполіс біля Ніцци спеціалізується на електроніці, інформатиці та фармакології.

На відміну від наукових парків, що розробляють широку проблему, технополіси скеровані на створення й випуск наукомісткої продукції з урахуванням її конкурентоздатності та умов ринку збуту. Через технополіси має реалізуватися механізм пришвидшення науково-технічного прогресу в сучасних галузях промисловості, пов'язаних із запровадженням новітніх досягнень фундаментальної науки, зокрема мікроелектроніки, нових матеріалів, альтернативних джерел енергії, біотехнології.

Такі технополіси вже є у США та країнах ЄС. У США у 80-х роках було 14 агломерацій науково-технічної діяльності, що налічували понад 100 високотехнологічних промислових підприємств у кожній. У Японії ухвалено програму "технополіс". Вона передбачає спорудження 19 наукових містечок середнього розміру для рівномірнішого поділу наукових кадрів по країні (зараз 80% наукових співробітників та інженерів працює у Токіо та інших великих містах). У Фінляндії є 5 технополісів. У технополісі поруч з науково-дослід-ними закладами має бути мережа навчальних центрів для підготовки кадрів та підвищення їхньої кваліфікації.

Створення технополісів, технопарків та науково-технологічних зон дасть можливість:

— максимально зблизити науку та виробництво і, таким чином, значно підвищити ефективність використання досягнень НТП;

- сприяти структурній перебудові економіки для підвищення Укомісткості;

— рівномірніше розташовувати ПС, вирівнюючи при цьому диспропорції в економічному розвитку;

— розвивати у технополісах безвідходні виробництва, розробляти та впроваджувати досконаліші методи очищення, застосовувати екологічно чисті матеріали й джерела енергії.

"Мозковий центр" технополісу не лише сприятиме створенню конкурентноздатної продукції, але й даватиме власну продукцію у вигляді науково-технічних розробок, кваліфікованих науково-технічних та організаційно-економічних консультацій ("ноу-хау").

У нашій державі технополіси та технопарки можуть формуватися у районі Одеської агломерації, поблизу Києва, Харкова, Дніпропетровська, Донецька, у зонах Одеса — Миколаїв — Херсон, Львів — Івано-Франківськ — Чернівці.

Однією з найновітніших форм територіальної організації ПС е зони спільного підприємництва або особливі економічні зони. Докладніше про них ідеться у підрозділі 7.5.