Розділ і. Теоретичні основи та загальні аспекти діяльності міжнародних організацій

1.1 Регулювання світового господарства в умовах глобалізації

1.2. Сутність, передумови і специфіка сучасного етапу регіоналізації

1.3. Форми міжнародної економічної інтеграції

1.4. Передумови створення міжнародних організацій

1.5. Історичні аспекти створення міжнародних організацій

1.6. Поняття і види міжнародних організацій

1.1. Регулювання світового господарства в умовах глобалізації

В умовах глобалізації істотних змін зазнає система регулювання (управління) світового господарства, що склалася до теперішнього часу. Ця система існувала у вигляді ієрархічної структури керуючих інститутів, наділених певними повноваженнями у відповідності з межами своєї компетенції. Питання економічного і соціального розвитку місцевого і регіонального значення перебували у сфері компетенції регіональних та місцевих органів влади та самоврядування. Оскільки найбільш важлива для життєдіяльності суспільства економічна, політична і соціальна активність здійснювалася на національному рівні - рівні держав, - саме у сфері їх компетенції знаходилися основні проблеми суспільного розвитку, національні державні органи були наділені всією повнотою повноважень з регулювання економічного і суспільного життя. У сфері компетенції міжнародних економічних і політичних організацій перебували питання, що мають міждержавне значення.

Процеси глобалізації світової економіки викликали певні зрушення в даній структурі керуючих інститутів, які найбільше торкнулися двох її рівнів - національних держав і міжнародних організацій. Посилення взаємозалежності національних економік, інтенсифікація різних форм міжнародних економічних відносин, загострення глобальних проблем людської цивілізації, що стосуються всіх країн світу, призвели до необхідності покласти на міжнародні організації багато функцій громадського контролю за економікою і соціальною сферою життя суспільства, які традиційно належали національним державам. Дійсно, нейтралізація провалів ринків, що є переважно національними, що діють у межах окремої країни, можлива і необхідна на національному рівні. Якщо ж ринки стають глобальними, то й виправлення провалів ринків, що стали глобальними, оптимально здійснювати на міжнаціональному або наднаціональному рівнях. Те ж саме відноситься і до організації оптимального використання глобальних ресурсів, забезпечення населення планети глобальними суспільними благами і т.д.

До епохи глобалізації провідну роль відігравали національні економічні відносини. Найбільш розвинені в той чи інший період національні господарства багато в чому визначали характер, форми і механізми міжнародних відносин. Внутрішньоекономічні відносини були первинними, міжнародні - вторинними. Однак по мірі формування глобальних фінансових і товарних ринків, глобальних виробничо-збутових структур (ведучі ТНК) всесвітні економічні відношенняня все більше знаходять роль ведучих, тоді як внутрішньодержавні відносини, навіть дуже великих і економічно найбільш розвинених країн, змушені пристосовуватися до реалій глобальної економіки. На думку проф. Ю.В. Шишкова, «світова фінансова система стала практично незалежною від державного контролю та регулювання ... національні держави зі своїми регуляторами виявилися ніби островами в глобальному фінансовому океані ». Стає все більш розпливчастим поняття «національний економічний простір», і можливості кожної окремо взятої держави виявляються обмеженими. В результаті і міжнаціональне або наднаціональне регулювання всесвітньої економіки об'єктивно починає перетворюватися з вторинного, по відношенню до регулювання на національному рівні, в первинне.

Таким чином, частина функцій, перш покладених на національний рівень, неминуче буде зміщуватися на рівень глобальний. Крім того, розширення політичних, економічних і соціальних прав населення, посилення інститутів громадянського суспільства, децентралізація прийняття рішень у відповідності з принципом субсидіарності неминуче призводять до перерозподілу частини національно-державної компетенції на регіональний і локальний рівні.

М іжнародні економічні відносини реалізуються через їх суб’єкти.

Рис. 1.1. Основні суб’єкти міжнародних економічних відносин

В умовах глобалізації перерозподіляються ролі і функції суб’єктів глобального бізнесу та регулятивних державних і міжнародних інститутів. Держави (національні економіки) дійсно втрачають функцію основного структурного елемента світової економіки. Сьогодні можна говорити і про глобальну інституціалізацію економіки, коли на рівноправні і навіть більш значні ролі, ніж традиційні суб’єкти претендують не тільки ТНК, регіональні міждержавні інтеграційні об’єднання, міжнародні організації (МВФ, Світовий банк, СОТ, МОП), але й міста – світові фінансово-інформаційні центри, практично екстериторіальні й функціонально автономні та окремі індивіди – наукові працівники, університетські професори, творчі особистості, великі бізнесмени.

Особливістю міжнародних організацій як суб'єктів системи міжнародних економічних відносин є те, що вони виступають регуляторами цих відносин. Крім того, на відміну від державних органів, деякі міжнародні організації виконують регулюючі функції на наднаціональному рівні (Міжнародний валютний фонд, Європейський Союз). Міжнародні організації як регулятори мають великий вплив на розвиток і спрямованість міжнародних відносин, оскільки вони залучають в упорядкований процес чимало держав. По суті, сьогодні майже немає в світі держави, яка не була б членом якоїсь організації; більшість країн залучена відзразу до декількох організацій.

Багатовимірність глобалізації проявляється через зростання масштабів та динамізацію міжнародного руху товарів, послуг, факторів виробництва, інформації, технології, інновацій. Економічна глобалізація характеризується виходом міжнародної економіки на вищий рівень розвитку із системною інтернаціоналізацією умов і сфер людської життєдіяльності, коли можна говорити про формування економіки глобального типу.

Попри очевидні, феноменальні прояви глобалізація не є всеохоплюючою та універсальною, оскільки реально не охоплює всі крани, регіони і галузі, хоча і має прогресуючий потенціал розвитку у цьому напрямку. Вона не настільки прямолінійна і гомогенна, особливо з оглядну на позитиви і негативи прояву, коли витрати і переваги, що пов’язані з процесом економічної глобалізації, розподіляються нерівномірно, асинхронно і непропорційно, насамперед, у міжкраїновому плані.

Неупереджений аналіз показує, що соціально-економічний розрив між країнами – глобальними лідерами і країнами – аутсайдерами прогресує, відображаючи, насамперед, розриви у генеруванні та освоєнні технологічних інновацій в сучасному інформсередовищі. Концентрація інформаційних ресурсів та інтелектуального капіталу у невеликій групі постіндустріальних країн призводить до свого роду технологічного "колоніалізму", коли попередні витрати цих країн на науку і освіту продукують ефект використання світової технологічної ренти.

Вже цілком очевидно, що глобальні технологічні та обумовлені ними економічні переваги породжують експансію глобально-політичну. За таких умов розвитку актуалізуються і отримують нову творчо-руйнівну якість соціокультурні виклики глобалізації, оскільки вона дискредитує традиційні уявлення стосовно умов, факторів, джерел і критеріїв соціального успіху особистостей, малих і великих груп людей практично всіх сфер діяльності, корпорацій, країн, регіонів світу.

Глобалізація стає для національних держав суворою і нещадною перевіркою їх здатності адаптуватися до змін. Історія показує, що ринок та конкуренція самі по собі відтісняють слабких учасників на периферійні позиції, ставлять їх у підлегле становище. В не меншій мірі це відноситься і до конкуренції на глобальному ринку. Ринкові сили самі по собі навряд чи здатні вплинути на положення країни в світовому господарстві, особливо, якщо це положення несприятливе, якщо країна не є країною-лідером. В данному випадку необхідним є державне регулювання та формування структури і напрямів світогосподарських зв'язків даної економіки.

На думку багатьох зарубіжних економістів, компетентна, зважена політика державного інтервенціонізму в умовах підвищеної нестабільності у світі та посилення конкуренції на глобальних по суті ринках, а не самоусунення держави як такої – найважливіший критерій успіху для багатьох економік.

Тому зовсім не втрачають актуальності положення, наведені в Доповіді Світового банку «Держава в мінливому світі», згідно з якими гарний уряд - це не розкіш, а життєва необхідність, а без ефективної політики держави сталий розвиток - і екологічний, і соціальний – неможливий.

Однією з основних умов ефективності державного регулювання економіки є здатність уряду позбавити бізнес від надмірного тягаря державного управління, від ризиків і невизначеності, викликаних слабкістю і нестійкістю державної влади. Зростає участь держави у забезпеченні довготривалих умов конкурентоспроможності національної економіки - посилюється роль державного стимулювання науково-технічного прогресу, діяльності щодо створення і підтримання господарської та соціальної інфраструктури, забезпечення сприятливих податкових умов для вітчизняних підприємців. Величезну роль, особливо в країнах, що розвиваються і з перехідними економіками, відіграє державне заохочення малого та середнього підприємництва.

Загалом, глобалізація стає, з одного боку, джерелом і стимулятором конкуренції, надаючи нові можливості розвитку, а з другого – породжує суперечності, конфлікти і кризи локального і загальноцивілізаційного масштабу.

Міжкраїнова асиметрія економічної глобалізації стає все більш очевидною. На одному полюсі світової економіки концентруються країни – глобальні лідери з домінуванням США, які внаслідок вдалої багаторічної експансії у всіх сегментах світового ринку накопичили безпрецедентний фінансовий і людський капітал, а на другому – більшість країн – глобальних аутсайдерів, які не можуть на паритетних засадах бути активними учасниками глобалізації, намагаючись хоч якось відповідати на її виклики.