Основні терміни

Соціальна стратифікація. Клас. Вищий клас. Середній клас. Нижчий клас. Соціальна трансформація. Клас носіїв знань. Неклас не-робітників, або неопролетаріат. Визначальні критерії поняття клас (за Й. А. Шумпетером). Клас ділових людей (за Й. А. Шумпетером) або сучасний середній клас постіндустріального суспільства. Новий середній клас.

Контрольні питання

1. Розкрийте сутність соціальної стратифікації

2. Охарактеризуйте поняття вищого, середнього і нижчого класу населення

3. Які ознаки характерні для класу ділових людей за Й. А. Шумпетером?

Тема 8. Передумови та цілі системної трансформації соціалізму

Мета: розкрити передумови та проаналізувати цілі системної трансформації соціалізму

План

1. Економічна теорія соціалізму та її політична детермінанта

2. Соціально-економічна сутність централізовано керованої економічної системи

3. Централізоване директивне планування: сутність, переваги та недоліки

4. Необхідність, сутність і цілі соціально-економічної трансформації командно-адміністративної системи соціалізму

Література: [11, 12, С. 144-171]

1.

Соціалізм – це суспільний устрій, який приходить на зміну капіталізму і характеризується суспільною власністю на засоби виробни­цтва, відсутністю експлуатації людини людиною, плановим у масштабах усього суспільства виробництвом і розподілом результатів виробничої діяльності за працею.

Через об'єктивно-суб'єктивні обставини практичне втілення в життя теоретичних засад соціалізму відхилялося від теорії. І тоді модель соціалізму втілилась у специфічній економічній системі, яка отримала назву централізовано керованої економіч­ної системи. Головним політичним чинником утворення цієї системи була монополізація політичної влади однією партією.

Центральзовано керована економічна система була однією з найбільш політизованих систем в історії людства. Відомий економіст Янош Корнаї зазначив: клю­чем для розуміння класичної системи соціалізму є його політична структура, в якій політична влада належить правлячій партії, партія і держава так переплетені, що в країні не допус­кається будь-яка протидія політиці партії.

У політичному сенсі Радянський Союз був країною диктатури пролетаріату. Представником інтересів робітничого класу була комуністична партія, яка була монополістом політичної влади, здійснювала полі­тичне й економічне керівництво. Це виявлялось у тому, що п'ятирічні плани соціально-економічного розвитку обов'язково затверджувалися на з'їздах КПРС. Цей розвиток був предметом постійного контролю з боку КПРС. Економічні успіхи чи невдачі керівників завжди оцінювала партія. Таким чином, диктатура пролетаріату за короткий час перетворюється на диктатуру правлячої партії. Монополія політичної влади зумовлює моно­полізм в економіці, ідеології, соціальній сфері.

Основні форми прояву політичної монополії в економіці

1. Заідеологізованість економіки. Стверджувалося, що будь-які переваги економічних процесів і явищ – заслуга переможного соціалізму, всі економічні досягнення - результат втілення економічної політики партії.

2. Декларативність. Виявлялася у розриві між словом і ділом. Політика партії не підкріплювалась життєвими реаліями. Тому в міру її «морального зношення» вона непомітно знімалася з порядку денного і замінювалася «вдосконаленішою», не стаючи від цього більш реальною і виконуваною.

3. Дезорганізація. Управлінські рішення були не результатом обґрунтованої економічної політики, що базується на об'єктивних економічних законах, а наслідком суб'єктивних партійних задумів і дій. Наприклад, встановлення народногосподарських пропорцій зумовлювалось не реальними потребами суспільства, а особливостями політико-економічних завдань партії.

4. Ірраціональність, до якої приводила партійна ідеологія. Необхідність реалізації партійних гасел призводила до того, що виробництво функціонувало заради виробництва, а не для споживання; засоби досягнення мети зводилися до формування витратної економіки; економічні категорії не відповідали своєму змісту і тому не виконували своїх функцій; гроші не були справжнім мірилом вартості; ціни не завжди відображали суспільно необхідні витрати; прибуток не був кінцевою метою суб'єктів господарювання тощо.

5. Знеособ­лення людини - перетворення головної продуктивної сили (людини) у гвин­тик механізму діяльності партії. Людська діяльність була зведе­на до ланки у ланцюгу величних звершень партії.

2.

За умов центрально керованої економічної системи суб'єктом державної власності є держава, але щодо цього ще є позиції:

- реальним власником державної власності була партійно-радянська номенклатура, яка була монополістом влади і власності в радянській державі;

- поширення набула точка зору про «нічийність» власності, що стало підставою для твердження про те, що соціалістична економіка безсуб'єктна.

З позицій теорії прав власності можна стверджувати таке: власність у централізовано керованій економічній системі не була нічийною, оскільки тут існували винятки з доступу до ресурсів; головна проблема відносин власності лежала в площи­ні специфікації прав власності, особливо це стосувалось основ­ної ланки суспільного виробництва - підприємства, хоча здавалося, що права власності підприємства досить чітко специ­фіковані.

Недосконалі відносини власності по­требували відповідного господарського механізму, який би до­зволяв їм реалізуватись. Адже одна з головних функцій госпо­дарського механізму - забезпечення реалізації відносин влас­ності, які є елементом відповідних економіч­них законів. Тому головним призначенням господарського механізму було забезпечення свідомого використання си­стеми економічних законів соціалізму. Структура господарського механізму містила планування, організацію управління та госп­розрахункове стимулювання.

Рушійною силою механізму ринкового господарювання є кон­куренція. Відсутність у командно-адміністративної економіки інституту конкуренції спричинила виникнення іншого інституту, адекватного даній системі - соціалістичного змагання - трактується як суспільне відно­шення, що виникає і розвивається на основі соціалістичної власно­сті; об'єктивна економічна і соціальна закономірність, яка виражає соціалістичний характер праці, одна із рушійних сил розвитку со­ціалістичного суспільства. Але головним елементом, стрижнем господарського механіз­му вважалось планування, оскільки саме плани були головним ін­струментом утілення в життя економічної політики КПРС.

Основним принципом соціалістичного господарювання був принцип демократичного централізму, що поєднував централізоване керівництво з виробничо-господарською самостійністю економічно відокремлених підприємств.

Особливості відносин власності і зумовленого ними господар­ського механізму відображали господарське життя. Його специфіку характеризує зміст господарського кругообігу. Якщо в ринковій економіці держава є одним із рівноправних суб'єктів господарювання, то в плановій - своє­рідним центром, який прямо і опосередковано формує потоки ру­ху продуктів у їх натуральному виражені: держава розподіляє через матеріально-технічне постачання на­явні у неї ресурси серед підприємств відповідно до визначених нею ж планів виробництва. Вироблена підприємствами продукція надалі проходить різний шлях: засоби виробництва, обминаючи сферу то­варного обігу, не змінюють свого власника, залишаючись держав­ною власністю. Предмети споживання надходять у державну торгів­лю і продаються споживачам за цінами, встановленими державою (рис. 8.1).

Матеріально-технічне постачання

Держава

Підприємство

Підприємство

Засоби Засоби

виробництва виробництва

Державна торгівля

Предмети Предмети

споживання споживання

Домогосподарства

Рис. 8.1. Господарський кругообіг у плановій економіці

3.

Сутність директивної системи планування полягала у тому, що центральні органи державного управління, побудовані за принци­пом ієрархії, доводили планові завдання до нижчих ступенів пла­нової ієрархії у вигляді планових директив, тобто завдань, обов'язкових до виконання. У разі невиконання цих завдань керів­ники цих колективів і самі трудові колективи зазнавали економічного і суспільного покарання.

Директивна система планування має свої пере­ваги:

- дозволяє сконцентрувати ресурси для розв'язання нагальних проблем;

- створює можливості для реалізації повної зайнятості населення;

- сприяє зменшенню трансакційних витрат;

- створює кращі умови для здійснення соціального захисту населення.

Головними недоліками директивної системи планування є:

- відсутність достатніх стимулів для підвищення ефективності виробництва;

- створення можливостей для суб'єктивізму в управлінні економікою;

- створення умов для апатичного сприйняття НТР;

- обмеження господарської ініціативи підприємств.

За умов вказаних та інших недоліків централізоване планування економіки було неефективним, а центрально-керовану економічну систе­му охоплювала криза. Сутність її полягає у нездатно­сті, неспроможності цієї системи забезпечити ефективне функці­онування і розвиток суспільного виробництва.

У міру подальшої розбудови соціалізму недоліки централізовано керованої еконо­міки почали виявлятися все рельєфні­ше. Постійне нагромадження проблем соціально-економічного розвитку об'єктивно призвело до необхідності їх розв'язання шляхом здійснення господарських реформ.

Господарська реформа - масштабні перетворення, зміни в системі ведення господарства, управління економікою, шляхах і способах здійснення економічної політики.

Усі господарські реформи здійснювались у таких напрямах:

- специфікація прав власності, що виявлялося у розширенні оперативно-господарської діяльності підприємств;

- поступове зменшення тиску директивного планування;

- пошуки нових стимулів підвищення ефективності виробни­цтва.

Широкомасштабні господарські реформи були започат­ковані економічною реформою 1965 р., що передбачала здійснення захо­дів, які б дали можливість:

- розширити економічну самостійність підприємств;

- скоротити кількість планових показників, які доводились підприємствам зверху;

- відмовитись від детального планування зверху номенклатури, окрім доведення зверху натуральних показників за найважливішими видами продукції;

- зорієнтувати економічну діяльність підприємств на прибутковість;

- матеріально зацікавити колективи підприємств шляхом залишення для них більшої частини отриманого прибутку;

- заміну частини бюджетних капіталовкладень їх кредитуванням;

- поступове витіснення матеріально-технічного забезпечення оптовою торгівлею засобами виробництва тощо.

Взята в цілому, ця модель організації діяльності підприємств отримала назву «господарський розрахунок».

Оскільки реформи не були безпосередньо спрямовані на підрив централізовано керованої економічної системи, а пе­редбачали лише її модернізацію, всі вони зазнали невдачі.

4.

Сутність трансформаційного процесу в Україні полягає в переході від підсистеми, сформованої для обслуговування єди­ного народногосподарського комплексу колишнього СРСР, який функціонував на директивно-планових засадах, до цілісної еко­номічної системи, що функціонує на ринкових принципах. Важливою особливістю такого трансформаційного переходу є його інверсійний характер, пов'язаний зі зміною послідовності економічних перетворень.

Класичний тип формування ринкової економіки пов'язаний з переходом від аграрного суспільства до індустріального.

Інверсійний тип ринкового трансформування - це форму­вання ринкової системи в умовах індустріального суспільства.

У структурі цілей ринкового трансформування можна виокремити:

- первісне нагромадження капіталу як основоположний про­цес;

- переструктурування економіки відповідно до нових зако­номірностей її функціонування;

- соціалізацію економіки як протилежний первісному нагро­мадженню процес, покликаний пом'якшувати напруженості, породжені двома попередніми процесами.

Зазначені базисні цілі соціально-економічної трансформації адміністративно-командної системи соціалізму висунули перед Україною такі завдання:

- визначення пріоритетів дальшого розвитку з урахуванням національних ресурсів та перспектив­них тенденцій;

- забезпечення динаміки зростання подібно загальносвітовій;

- гармонізація впливів і взаємозв'язків між внутрішньою економічною і політичною підсистемами та зовнішніми чинниками з метою невпинного зростання;

- запровадження адекватної державної політики, спрямованої на активізацію пріоритетних чинників постіндустріального прогресу та інноваційного роз­питку;

- пошук адекватної методології дальшого розвитку, яка від­повідає актуальним завданням нового покоління національних реформ тощо.