Класифікація пасивів

У системі правових відносин (пасив) бухгалтерський облік групує все майно за такими ознаками: 1) за правом власності — джерелами формування активів (тобто від кого, скільки і з якою метою одержано майно); 2) за конкретними формами, внесення та строками. Тому об’єктом обліку є не лише розглянуте нами майно господарства (активи), а й капітал — право власності на майно, джерела його формування (створення) (пасиви) .

Власник (приватна особа, колектив засновників, держава тощо) у момент організації (створення підприємства, організації, установи) вносить частину засобів у розмірі потреби. За рахунок цих джерел підприємство (господарство) придбаває (або одержує) необхідні предмети для здійснення своєї діяльності. Засоби, які потрібні на покриття витрат понад власні кошти, вони можуть у порядку кредиту взяти в банку та в порядку взаємних розрахунків — в інших підприємств, а також отримати за рахунок додаткового продукту, виробленого господарством.

Пасиви на підприємствах поділяють на такі групи:

1) власні (постійні) (право власності засновників) — власний капітал;

2) тимчасово залучені засоби (зобов’язання) — чужий капітал:

2.1) позичені;

2.2) суспільні.

Власні (постійні) — це спільна назва джерел засобів, що їх отримують державні підприємства від держави, а приватні підприємства — від особи (або колективу осіб), яка їх створила (засновника).

Такі засоби закріплюються на весь час існування, а тому називаються постійними.

Власні (постійні) внески-капітал набувають таких форм: статутний капітал, резервний (страховий) капітал, пайовий капітал, нерозподілений прибуток, додатковий капітал тощо.

Статутний капітал — це вклади засновників, які відбивають суму власних засобів, є гарантом діяльності, платоспроможності тощо. Розмір цих вкладів зазначається в статуті підприємства, а тому й називається статутним (реєстрованим) капіталом.

У процесі господарської діяльності статутний капітал може змінюватися — збільшується з розширенням його виробничих потужностей, або зменшується в разі їх скорочення.

Пайовий капітал є джерелом ресурсів, створених за рахунок пайових внесків членів кооперативу. Вони закріплюються за господарством, яке використовує їх як власні для формування потреб.

Третім видом власного капіталу є додатковий капітал, резервний капітал, нерозподілений прибуток. Власний капітал характеризує право власності на активи підприємства після врахування його зобов’язань по позиченому капіталу.

Тимчасово залучені (позичені) засоби (зобов’язання) — це спільна назва джерел засобів, залучених на певний, порівняно невеликий період (що й визначає їх назву). Потреба в тимчасовому залученні капіталу постає, оскільки створюються запаси матеріальних цінностей, матеріалів сезонного зберігання, відбуваються затримки з реалізацією виготовленої продукції не з вини господарства.

Основним джерелом, за рахунок якого покриваються додаткові потреби господарства, є позички банку. Позички бувають коротко- та довгострокові. Короткострокові позички надаються господарству на порівняно невеликий строк і для певних цілей (на покриття запасів товарно- матеріальних цінностей, сезонних затрат виробництва, оплату рахунків постачальників і т. ін.). Довгострокові позички надаються господарству на триваліший строк (понад рік) для цілей капітального будівництва, придбання основних засобів, модернізації обладнання тощо.

Другим важливим тимчасовим джерелом поповнення засобів госпо-дарства є зобов’язання — кредиторська заборгованість. Виникнення цієї заборгованості зумовлене діючими розрахунковими взаємовідносинами: отримані від постачальників матеріальні цінності або надані ними послуги можуть оплачуватися дещо пізніше, ніж виникає зобов’язання сплати. Тому з часу придбання цінностей і до моменту їх оплати господарство користується засобами постачальника і має перед ним зобов’язання щодо розрахунків.

Таким чином, підприємства й організації, які надають матеріальні цінності чи послуги, називаються кредиторами, а відповідне зобов’язання — кредиторським.

Третім важливим джерелом тимчасово залучених в оборот господарства засобів є розрахунки з розподілу національного доходу. Національний дохід — новостворена у процесі виробництва вартість (v+m), розподіляється згідно з чинним законодавством. Частина його спрямовується на задоволення особистих потреб працівників господарства у вигляді заробітної плати, натуральних і грошових доходів, частина (у вигляді різних податків, обов’язкових страхових та інших внесків тощо) перераховується через фінансові органи до бюджету на потреби суспільства в цілому (створення нових і розширення старих виробництв, утримання ланок невиробничої сфери і т. ін.). Проте оскільки момент одержання прибутку або доходу не збігається з моментом видачі його працівникам або з передачею до бюдже-ту, то протягом певного часу цей дохід лишається в господарстві і узагаль-нюється в статтю — зобов’язання (розрахунки) щодо розподілу національ-ного доходу. До передачі доходу за призначенням господарство використовує його як джерело формування необхідних засобів.