4. Історичні типи держави і права: поняття і загальна характеристика

Різноманіття держав, що виникали та зникали на політичній карті, а та­кож тих, що існують сьогодні, потребує певної упорядкованості, класифіка­ції. Основною класифікацією держав є їхній розподіл та об'єднання за типа­ми.

Історичний тип держави — це сукупність найбільш суттєвих ознак, притаманних державам, що існували на певних етапах історії людства.

Існує кілька підходів до визначення типології держав: формаційний, цивілізаційний і технократичний.

Із точки зору формаційного підходу історичний тип держави має визна­чатися типом соціально-економічних відносин, що склалися в суспільстві. Формацією називається історичний тип суспільства, заснований на певному засобі виробництва. За формаційною ознакою виділяють такі типи держав: рабовласницький, феодальний, буржуазний, соціалістичний, сучасні держа­ви.

Економічну основу держави рабовласницького типу складала приватна власність і такий засіб виробництва, як раб. Членами держави визнавалася меншість населення — у першу чергу рабовласники та в деяких випадках представники інших верств населення (селяни-общинники, ремісники, тор­гові люди).

У деяких суспільствах організація державності починалася з феодального типу держави. Феодальна держава об'єднує всіх членів суспільства, але вони не є рівними за своїм становищем у суспільстві. Розшарування суспільства вимагало правового закріплення не лише нерівності різних груп, а й ієрархії їхніх взаємовідносин, що приводило до розвитку феодального права.

Для буржуазної держави характерними є проголошення і закріплення рівноправ'я, законності, непорушності прав людини, свободи приватної влас­ності та договорів, невтручання держави в суспільне життя. Соціалістично­му типу держави та права притаманні нігілістичне (скептичне) ставлення до права, управління суспільством за допомогою репресивних методів, ото­тожнення права і законодавства, визнання тимчасового характеру держави й права.

Сучасний тип держави характеризується соціальною спрямованістю, демократичним режимом утворення державних органів і здійснення державної влади, правовою формою та характером державної діяльності. Сучасні дер­жави найрозвинутіших суспільств забезпечують задоволення загальнолюд­ських потреб, здійснення та захист основних прав людини. їхньою економіч­ною основою є наявність серед населення значної кількості власників засобів і результатів виробничої діяльності та рівноправність різних форм власності: приватної, муніципальної та державної.

Прихильники цивілізаційного підходу розглядають історію людства як історію виникнення, розквіту та зникнення цивілізацій. Цивілізація — це людська спільність, яка протягом певного періоду має сталі особливі риси в соціально-політичній та економічній організації, спільні духовні ціннос­ті, ідеали, світогляд. Іншими словами, це країни й народи, яких об'єднують певний рівень економічного розвитку, духовна культура й традиції. Кож­на цивілізація має властивий лише їй тип держави. Зокрема, англійський історик і соціолог А. Тойнбі виділяв такі локальні цивілізації: єгипетську, китайську, еллінську, західну, православну тощо.

Технократичний підхід до типології держав ґрунтується на визначенні технології як пріоритетного рівня розвитку. Цей підхід передбачає виокрем­лення трьох рівнів розвитку технології: аграрний, промисловий (індустрі­альний) та постіндустріальний (інформаційний). Аграрний тип технології побудований на позаекономічному примусі до праці — на рабстві, кріпацтві. Такому технологічному рівню відповідає деспотична держава.

Індустріальний тип технології передбачає наявність свободи та ініціативи особистості, що є можливим тільки в ліберальній державі. Сучасному інформаційному рівню технології, що об'єднав у процесі виробництва і технології .переважну більшість людей, відповідає демократична держава.

На зміну індустріальному суспільству приходить постіндустріальне суспільство. Основна його відмінність полягає в посиленні чинника знань та інформації, використанні нетрадиційних джерел енергії, захисті довкілля.

Постіндустріальне суспільство висуває на перший план стосунки «лю­дина — людина», а світ стає переважно соціально-етичним. Логіка циві­лізаційного процесу спрямована на розвиток людської особистості, підко­сить цінність людини, що стає все більш залученою не тільки до природних та технологічно-трудових а й соціокультурних процесів. Культура й духо­вність стають базою цивілізаційного розвитку, гуманізують технологію та спрямовують її до гармонії з природою. Духовне середовище все більше визначатиме соціальний прогрес постіндустріального суспільства.

Кожний із названих підходів має сильні й слабкі сторони, має своїх при­хильників і критиків. Це за

йвий раз доводить, що поява та розвиток держави є складним та багатогранним процесом, дослідження й пізнання якого дозво­ляє збагнути закономірності суспільного розвитку.