Філософія як сфера духовної культури виконує певні функції

світоглядна (філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої

життєві орієнтири, з’ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та

цінностей)

пізнавальна (завдяки дослідженню загальних проблем пізнання

філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності,

критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних,

достовірних знань)

логічна (філософія сприяє формуванню культури людського мислення,

виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних

та соціально-культурних діалогах)

соціально-адаптивна (філософія допомагає зорієнтуватися у

складних, строкатих, розмаїтих суспільного життя і виробити власну

соціальну позицію)

критична (проявляється в позиціях філософії до емпіричної дійсності,

до світу повсякденної реальності, руйнуванні звичних стереотипів та

забобонів, пошуку шляхів до більш вдосконаленого, людського світу)

виховна (філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання,

сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого

підходу до життя, пошуку життєвих сенсів)

Контрольні питання.

1. Особливості становища людини у світі та необхідність її самовизначення.

2. Поняття та типологія світогляду. Світогляд і філософія.

3. Особливості історичного формування філософії та характерні риси філософського мислення.

4. Структура і функції філософського знання.

Література

1. Петрушенко В. Л.

„Основи філософських знань”. К., - С. 7-32

Тема 2. Філософія стародавнього сходу Ключові терміни

ТРАДИЦІОНАЛІСТСЬКИЙ ТА ПРОГРЕСИСТСЬКИЙ ТИП ЦИВІЛІЗАЦІЇ – характеристики цивілізації за їх фундаментальними ціннісними установками, запропоновані Ренс Геноном традиціоналістська цивілізація цінує традицію і обернена скоріше до минулого, прогресистська цивілізація цінує новації і більш орієнтована на майбутнє. Традиціоналістські орієнтації характерні для східних цивілізацій, прогресистські – для західних.

ДУХОВНИЙ КАНОН ЖИТЯ, або канонічне джерело – у межах деяких, переважно традиціоналістських цивілізації – збірка найдавніших, освячених пріоритетом, часом і традицією переказів, настанов на життя, міфів, розповіді про богів або божественні об’явлення, що виконує роль нормативу –регулятора життєдіяльності людей в усіх сферах суспільного життя („Веди” – у Стародавній Індії, „Пятикнижжя” – у Стародавньому Китаї, „Коран” – у мусульманських країнах.)

САНСАРА – зафіксовані в текстах „Веб” давньоіндійські уявлення про переселення душі з тіла в інше при його смерті; душа, на відмінно від тіла, вважається безсмертною. Подальше для душі втілення може підносити або знижувати статус попереднього життя залежно від добрих або поганих вчинків людини. Вже в давні часи сансара була усвідомлена скоріше в негативних оцінках, ніж позитивних: нескінченне блукання душі поставило як лише накопичення страждань. Тому в середині І тисячоліття до Р. Х. у Стародавній Індії виникли духовні течії (або рухи), що шукали шляхів подолання сансари.

КАРМА – в уявленнях про сансару – закон універсального причинного зв’язку, згідно з яким все, що здійснює душа під час її актуального існування у певному тілі, становить її життєвий контекст: нічого не губиться, нічого не зникає, тому все погане і все добре впливає на долю душі в її подальших втіленнях.

МОКША – стан вічного щастя і блаженства, якого можуть досягти ті душі, які у своїх життєвих втіленнях запобігли зла, чинили лише благодіяння.

БРАХМАН – у давньоіндійських уявленнях про світ єдиний духовно-інтелектуальний початок світу.

АТМАН – індивідуальні, конкретні виявлення брахмана.

ДАО – вихідне поняття філософії даосизму і дуже важливе для духовної культури Китаю. Ієрогліф, що позначає „дао”, поєднує знак людини і знак шляху, але це розуміння людського шляху набуває у даосизмі всеохоплюючого смислу: весь Космос постає упорядкованим саме таким чином, що він припускає буття людини та певний тип її поведінки. Отже, „дао” – закон буття, початок Космосу, життєва доля людини і те, що повинно бути основою правильного людського мислення.

НЕБО І ЗЕМЛЯ – у давньокитайських уявленнях про світ – універсальні сутності, що виконують оцінні та орієнтовані функції: небо – це сфера чистих, ідеальних, правильних, вічних рухів та явищ, земля – сфера змішаних, часткових, кінцевих, неправильних рухів та явищ. Життя людини відбувається у проміжку між Небом та Землею, тому людина розглядається причетною як до ідеального, так і до хаотичного. Самоназва Стародавнього Китаю – „Піднебесна країна”.