М. Грушевський

Важливу роль у становленні Товариства відіграв у цей період   М. Грушевський, який у 1894 р. переїхав з Києва до Львова, де за рекомендацією професора В. Антоновича очолив в університеті кафедру Всесвітньої історії. Він одразу ж приступив до праці в НТШ і скоро став головним організатором його діяльності. М. Грушевського у 1894 р. обирають головою історико-філософської секції, а в 1897 році – головою НТШ, шостим з черги. На цій на посаді він перебував до 1913 року. Наукова праця М.Грушевського розвинулася в трьох головних напрямах: розбудові НТШ, яке під його проводом стало неофіційною фактичною українською академією наук; розгортанні видавничої діяльності, пов'язаної, перш за все, із заснуванням за і його ініціативою "Українсько-руської видавничої спілки", започаткуванням видання "Літературно-наукового вісника" та публікацій цілої низки видань НТШ; підготовці нової генерації українських істориків (переважно його і студентів із Львівського університету), яка започаткувала історичну школу Грушевського і репрезентувала українську національну історіографію [72, c.7].

Прикладаючи багато зусиль до організації наукових досліджень у рамках Товариства, М. Грушевський водночас проявив себе як визначний дослідник історії України. Найбільш фундаментальною працею вченого стала багатотомна "Історія України-Руси", що з 1898 р. виходила в серії видань НТШ. У ній охоплена історія всіх українських земель від найдавніших часів до подій визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького середини ХVІІ ст. Ця фундаментальна праця вченого ґрунтується на великій кількості першоджерел і заклала наукові основи для національно-визвольної боротьби українського народу.

Працюючи над дослідженням історії України М.Грушевський залучав до цієї роботи цілий ряд науковців. Так, ціла плеяда вчених, серед яких були: О. Терлецький, Д. Корець, М. Кордуба, С. Томашівський, С.Рудницький, О. Целевич, Ю. Кміт, З. Кузеля, О. Чайківський, В. Герасимчук, О. Сушко, Ф. Голійчук, І. Джиджора, І Кревецький, І. Крип’якевич та ін. на основі зібраних документальних матеріалів підготували згодом цікаві дослідження з різних періодів історії України. Зокрема, С.Томашівський опублікував дві праці і одна про народні рухи в Галичині 1648 р., та про перший похід   Б. Хмельницького в Галичину цього ж року. І. Крип’якевич лише на початку ХХ століття опублікував 19 наукових розвідок, серед яких виділяється праця "Козаччина в політичних комбінаціях 1620-1630 рр."[72, с.8

Активізація наукової діяльності товариства призвела до подальшої спеціалізації його видань. Для публікації етнографічних матеріалів було засновано в 1895 р. "Етнографічний збірник", а для археографічних серії "Жерела до історії України-Русі" та “Пам’ятки українсько-руської мови та літератури". З 1898 р. почали виходити "Збірник історико-філософської секції" та "Збірник філологічної секції". З метою широкого інформування членів Товариства та громадськості про його роботу видавалася з 1900 р. "Хроніка НТШ". Загалом НТШ у досліджуваний період видавало близько 20 різних періодичних і серійних видань, у яких  побачили світ понад 300 томів публікацій. Крім того, за цей час вийшло понад 200 окремих відбитків праць, що друкувались у виданнях НТШ [77, с.69].

Слід згадати й про те, що окремі найбільш відомі діячі культури України кінця ХІХ – початку ХХ століть були почесними членами Товариства. Серед них були М. Грушевський, В. Антонович, І. Нечуй-Левицький, М. Лисенко, І. Франко, І. Верхратський, С. Громницький та ін. Тобто така плідна діяльність галичан і наддніпрянців на терені науки та культури зумовила утворення всеукраїнської наукової організації, тогочасної неофіційної Академії наук – Наукового товариства імені Шевченка.

Для повного дослідження роботи Наукового товариства імені Т. Шевченка, на нашу думку, потрібно дослідити діяльність його секцій дещо детальніше та глибше. Саме в роботі секцій відображена основа всієї праці його творців та співробітників.

Історично-філософічна секція Наукового товариства імені Шевченка була створена на Загальних зборах 11 травня 1893 р. У перші роки, зокрема до реформи 1899 р., належали до неї багато видатних діячів.

Статут не вимагав від членів секції окремих наукових кваліфікацій і до секції міг належати кожний член Товариства [46, c. 392].

Перша управа секції складалася з директора Анатоля Вахнянина, заступника директора Костя Левицького, секретаря Володимира Коцовського.

У першому році існування секція не проявила значної діяльності, засідання проводилися у 1893 р. всього двічі, в першій половині 1894 р. – також два рази. На сходинах бувало 4–9 членів, найчастіше Олександр Барвінський, Євген Барвінський, Іван Белей, В'ячеслав Будзиновський, Анатоль Вахнянин, Сидір Громницький, Антін Дольницький, Володимир Коцовський, Кость Левицький, Осип Маковей, Євген Олесницький, Григорій Величко [10, c. 8].

Було реферовано наукові праці Володимира Коцовського – рецензія на “Повстання Свидригайла” Анатоля Левицького, Петра Іванова “Образок з історії волинської і галицької Русі, початку XIV в.”; Івана Копача “Розвідка Франца Микульського про причини українських бунтів 1790 р.”, В’ячеслава Будзиновського – “Аграрні відносини Галичини”. Крім того, Олександр Барвінський зреферував матеріали, надіслані до ІІІ і IV томів “Записок”. На перших засіданнях вирішено поділити секції на два відділи: історичний під проводом Анатоля Вахнянина і правничий під проводом Костя Левицького – для підготовки матеріалів до Записок, але історичний відділ мав тільки окремі сходини, зрештою були спільні засідання цілої секції [3, c. 2].

Нове життя секції почалося від часу, коли до неї увійшов Михайло Грушевський. Вперше на засіданні він з'явився 16 листопада 1894 р. Крім нього у цьому засіданні брали участь Сидір Громницький, Кость Левицький, Омелян Калитовський, Іван Матіїв, Іван Белей, Григорій Врецьона, Андрій Кос, Осип Маковей, Володимир Коцовський і, як гості, Н. Білинський та Єронім Калитовський. Засідання відкрив від імені Виділу Ісидор Громницький, який привітав Михайла Грушевського і повідомив, що дотеперішній директор секції, Анатоль Вахнянин, зрікся проводу. Зібрані одноголосно обрали директором Михайла Грушевського [63, c. 32].

Михайло Грушевський на засіданні відчитав доповідь “Нововідкриті пам'ятники давньоруського письменства”, “Слово о погибелі руської землі” і “Посланіє Митрополита Клима” та запропонував записку про потребу публікації історичних джерел, таких як люстрації, літописи та ін. Врешті запросив членів до щирої участі у праці над бібліографією в “Записках Товариства” [4, c. 5].

Від цього засідання, що мало справді історичне значення, Михайло Грушевський керував секцією упродовж двадцяти років аж до вересня 1913 р. За час головування Михайла Грушевського заступниками директора були: Кость Левицький (1894 – 1900), Станіслав Дністрянський (1900 – 1904), Федір Вовк (1904 – 1909), Станіслав Дністрянський (1909 – 1913); секре­тарями: Володимир Коцовський, Кирило Студинський, Михайло Павлик, Степан Томашівський, Іван Кревецький; заступниками секретарів: Воло­димир Охримович. Олег Целевич, Олександр Сушко, Іван Кревецький. Іван Крип'якевич.

Від початку Михайло Грушевський старався залучити до праці в секції більше наукових працівників і бажав зробити роботу більш різнорідною та оперти її на кращих основах. Під його впливом дотеперішні члени секції пожвавили свою працю і на початку хоч невеликими матеріалами допомагали розбудувати наукові дослідження. Уже на найближчих засіданнях Іван Белей виважив питання часу появи “Історії Русів”, Іван Матіїв дав розвідку “Спосіб представлення історичних подій у Нестора”; Григорій Величко – “Політичні і торговельні взаємини Руси з Візантією”; Іван Верхратський – замітку про назву із Галицько-волинського літопису чи “Домажири”, Володимир Коцовський – про “Слово о полку Ігоревім”, Антін Дольницький зреферував працю Івана Линниченка про Галичину, Анатоль Вахнянин звернув увагу на документи до 1809 р. Енергійно вели працю правники під проводом Костя Левицького. Михайло Грушевський уміло підігрівав таке зацікавлення науковою працею, дбав про те, щоб кожний член секції хоч чим-небудь причинився до спіль­ної діяльності, охоче редагував і доповнював ці праці та публікував їх у “Записках” [23, c. 7].

При цьому він своїм прикладом заохочував членів до все нових праць і дослідів. Не було практично жодних сходин секції, де б він не подав власної доповіді або не звернув уваги на якусь важливу наукову справу. При цьому дбав про те, щоб порушувати все нові проблеми. Сам тоді підготовляв перші томи “Історії України-Руси”, критично розглядав різні питання мину­лого й мав чим поділитися зі своїми товаришами у секції. Досить перегляну­ти список його доповідей з перших років його проводу в секції - яка тут різнорідність! Він говорив про археологічні знахідки у Чехах і Звенигороді, про історичні матеріали з московських архівів, про найдавніший опис по­дільських замків, давав замітки про "Галицько-волинський літопис", вперше порушив питання з економічної історії, з'ясував походження печаток з козацьких часів, знову вертався до історії скитів, порушив теорію про походження антів, виказав важливість люстрації королівщини, дав характеристику Хмельниччини [6, c. 787].

Все це були питання цікаві для того часу, тому праці Історичної секції здобували собі популярність у широких колах. Сходини секції проходили «при численній участі членів і до наукового досліду приступало все більше нових людей. Особливе значення мало те, що до Наукового товариства імені Шевченка увійшов Іван Франко і обняв провід Філологічної секції. Він теж брав участь у засіданнях Історичної секції (від 1896 р.) і тут не раз реферував і свої, і чужі праці. Його широка ерудиція і критичний розум дуже піднімали рівень дискусій, він був вірним помічником і товаришем у праці М. Грушевському. Дещо пізніше як визначні співробітники виступили Володимир Охримович, Володимир Гнатюк, Степан Томашівський та ін., молодші, що напливали з кожним роком. До спів­праці зголошувалися не раз дослідники, що працювали поза Товариством, як, наприклад, василіанин Аристарх Крижановський, Михайло Зубрицький, парох Мшанця, а одного разу в справі антів взяв голос відомий москвофільський історик Антін Петрушевич”[7, c. 6].

У 1899 р. проведено реформу Наукового товариства імені Шевченка в такому напрямі, що у склад секцій мали входити члени з самостійними науковими працями, так звані дійсні члени. На спільному засіданні трьох секцій 1 червня 1898 р. дійсними членами Історично-філософічної секції були обрані: Володимир Антонович, Федір Вовк, Михайло Грушевський, Кость Левицький, Єфимій Сіцінський, Яків Шульгин, Володимир Охримович, Остап Терлецький, Петро Стебельський, Степан Томашівський, Станіслав Дністрянський і Михайло Зобків. Реформа мала позитивне значення в тому, що від­давала провід секції в руки дослідників-спеціалістів, але, з іншого боку, дуже обмежувала коло людей, що мали вести працю. З дванадцяти обраних дійсних членів у Львові перебувало тільки сім, в тому числі тільки двоє були істориками: М. Грушевський і С. Томашівський, всі інші були правниками: отже, організаційна праця в ділянці історії спочивала тільки на двох членах. Треба було старатись побільшити число наукових співробітників [66, c. 28].

З допомогою приходили вчені з Наддніпрянщини. Це була велика заслуга Михайла Грушевського, що від початку старався зробити Науко­ве товариство імені Шевченка всеукраїнською установою і єднати тут учених з обох боків кордону. Мав він широкі зв'язки і зумів приєднати до праці цілу низку визначних дослідників, таких як Яків Шульгин, Олександр Русів, Федір Вовк, Олександр Лотоцький, Митрофан Дикарів, Олена Радакова, Пелагія Литвинова, пізніше – Володимир Перетц, Олександр Грушевський, Вячеслав Липинський, Вадим. Щербаківський, Кость Широцький та інші [73, c. 174].

Однак головну увагу М. Грушевський приділяв тому, щоб до праці притягнути молодих науковців, що закінчили університет і мали відповідну методичну підготовку. Він заохочував до наукової праці своїх студентів, вихованців власного наукового семінару, публікував зібрані ними наукові матеріали і старався утримати їх у постійних зв'язках з НТШ. В опрацьованих автором даної роботи протоколах секції можемо простежити, як кож­ного року з'являються нові наукові сили,  молоді дослідники дебютують на засіданнях секції. Так, виступили з доповідями вперше: 1895 р. – Омелян Калитовський, 1896 р. – Мирон Кордуба, Степан Томашівський, Омелян Терлецький; 1897 р. – Степан Рудницький; 1898 р. – Юліан Левицький, Олег Целевич: 1900 р. – Денис Коренець, Юрій Кміт; 1901 р. – Василь Доманицький; 1902 р. – Михайло Галущинський, Богдан Барвінський; 1903 р. – Зенон Кузеля, Антін Крушельницький, Олександр Сушко; 1904 р. – Василь Герасимчук, Іван Джиджора, Іван Кревецький; 1905 р. – Іван Крип'якевич, Симон Петлюра, Осип Чайківський, Федір Срібний; 1906 р. – Федір Голійчук; 1907 р – Богдан Бучинський; 1908 р. – Іван Шпитковський; 1909 р. – Микола Залізняк; 1910 р. – М. Шпаковський, Володимир Дорошенко, Олексій  Назаріїв; 1912 р. – Меланія Бордун, А.Клюк [46, c. 409].

Тут вказано тільки тих, що виступали з історичними доповідями, здебільшого учні М. Грушевського або тих, хто хоч короткий час слухав його доповіді або працював на його семінарі. Одночасно зростало число правників, дослідників економіки, етнографії та ін.

У подальшому дійсних членів секція вибирала собі в основному серед своїх працівників, як старшого покоління учених, так і з наукового доросту. Так, за головування Михайла Грушевського увійшли до секції: 1900 р. – Олександр Лотоцький, Євген Олесницький; 1901 р. – Олексій Маркевич; 1903 р. Мирон Кордуба; 1904 р. – Михайло Зубрицький; 1905 р. – Володи­мир Лесевич; 1907 р. – Олександр Грушевський, Іван Кревецький; 1909 р. – Катерина Мельник-Антонович, Микола Біляшівський, Олександр Шахматов; 1910р. – Орест Левицький, Платон Жукович, Олександр Русів; 1911р. – Микола Василенко, Альфред Євген, Іван Крип'якевич; 1913 р. – Іван Джиджора. Кількість дійсних членів зростало поволі. Михайло Грушевський не хотів занадто побільшувати секції й уважав на добір людей, через те призначення дійсним членом було тоді справді науковим відзначенням, яке радо приймали й учені-чужинці [46, c. 409].

В міру того, як зростало число членів, розширювався також обсяг діяльності секції. За час проводу М. Грушевського історична секція провела 303 засідання, на яких прочитано 327 доповідей. Сам М. Грушевський мав 85 рефератів[46, c. 409]. .

Аналіз статистики дає загальне уявлення про у напрямки діяльності секції. Коли порівнюємо перше десятиліття з другим, бачимо, що деякі ділянки зросли дуже сильно, не раз більш як удвоє. Таке зростання засвідчують особливо дослідження Козаччини, у новій історії України, етнографії й економіки, статистики. Це ті ділянки, на які М. Грушевський звертав особливу увагу. У перші роки він заклав основи археології і дослідження кня­жих часів, пізніше почав працювати над новішими епохами української історії і в цім напрямі повів теж своїх співробітників.  М. Грушевський цікавився етнологією і етнографією, в організації наукових досліджень допомагав Федорові Вовку і Володимирові Гнатюку. Крім того, за його ініціативою виникла окрема комісія для економіки і статистики [21, c. 40].

Значну діяльність проявила секція на полі археології. Перша ініціатива і головна праця в цій області належала самому М. Грушевському. У своїх рефератах і розвідках він обговорював систематично всі найпомітніші археологічні знахідки з Галичини. Так, він описав багаті знахідки на передісторичному цвинтарі в с. Чехах Бродівського повіту , присвятив окрему історію Звенигорода Бібрецького повіту і вирішив остаточно, що це літописний Звенигород, (див. назви статей: “Срібні знахідки в Молотові Бібрецького повіту” (16, 100), “Печатка св. Константина з-під Самбора”, “Мечі, знайдені в Комарниках, Турчанського повіту”, “Три печатки з околиць Галича з грецькими написами”, “Ковтки т. зв. київського типу в сучасних кавказців”) [46, c. 410].

Пізніше про придніпрянські знахідки писав свої праці Федір Вовк: “Передісторичні знахідки на Кирилівській вулиці у Києві; “Про роз­копки у Києві”, “Знахідки у могилах між Верем'єм і Стретівкою та біля Трипіллям”, “Магдаленське майстерство на Україні”, більшу працю – “Передмикенська культура” [45, c. 410].

У ділянці слов'янської і княжої епохи найпомітніші праці дав М.Грушевський: “Скити у чорноморських степах”, “Анти”, “Нестор і літописи”, “Звичайна схема “руської” історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства”, “Спірні питання староруської етнографії”, “Етнографічні зміни і культурні впливи в археологічнім матеріалі України-Руси”, “До питання про розселення в'ятичів”, “Нові конструкції початків слов'ян­ського і українсько-руського життям”, “Замітки до тексту галицько-волинського літопису”, “Хронологія галицько-волинського літопи­су”, “Чи маємо автентичні грамоти князя Льва”, “Лист Володимирської громади 1324 р.”[22, c. 13]. Водночас активно працювали на ниві дослідження історичного минулого народу багато інших вчених. Так,. Іван Франко на історичній секції представив свої праці “Про св. Климентія у Корсуні”, “Сліди русинів у Семи городі”, “Празник св. Спаса”. Зенон Кузеля подав нові праці з історії слов'ян. Антін Петрушевич дав замітку про філологічну сторону імені антів; Григорій Величко – про “Політичні і торговельні зносини Руси і Візантії в Х і XI ст.”. Іван Матіїв був автором статті “Спосіб представлення історичних подій у Нестора” [43, с. 410].

Крім того, кілька статей з локальної історії Галичини: Василя Білецького і Омеляна Калитовського – про нові видання з історії Львова; Івана Крип'якевича –“Торговельні записки львівських куп­ців Гайдера і Вільчка”: “Русини властителі у Львові в першій поло­вині XVIІ в.”,  “Львівські русини в 1460–1550 рр.; Фе­дора Срібного – “Організація львівської Ставропігії від кінця XVI до поло­вини XVII ст.; Івана Созанського – “З минувшини міста Бродів”; Михайла Зубрицького – “Село Мшанець старосамбірського повіта”; Івана Крип'якевича – “З історії м. Підгороди”; Осипа Маковея – “Кілька документів з Гуцульщини з другої половини XVIII ст."; Мирон Кордуба дав статтю про молдавсько-польську границю на Покутті до смерті Стефана Великого”. [43, с. 410].

До історії церкви в XV–XVII в. подали праці: Олександр Лотоцький – “Соборні крилоси на Україні і Білій Руси XV–XVI ст.”; І. Грущенко – “Архимандрит Слуцький Доситей Галаховський”; Олександр Сушко – “Предтеча унії”, “Епізод з життя Петра Скарги”, “Впровадження єзуїтів до Польщі”, “Постанови Варшав­ського провінціонального синода 1561”. Видатним робітником на цьому полі був передчасно померлий Богдан Бучинський, праці якого видано у посмертному виданні – “Митрополит Григорій”, “Зма­гання до історії руської церкви з Римом 1498–1506”, “Студії з історії церковної унії”. Подав статтю Михайло Зубрицький – “Кілька документів до історії сільського духовенства в Галичині XVІІ–XVІІІ в.”; Меланія Бордун – “Побутовий огляд з життя духовенства львівської єпархії другої пол. XVІI ст.”[20, c. 20].

До історії побуту і культури цих часів маємо праці: М.Грушевської – “Причинки до історії руської штуки в польських землях” та Івана Франка – “Кінцеві записки в староруських літописах”; Василя Щурата – “Увільнення злочинця дівчиною в Бродах 1727 р.”, “До біографії писань Івана з Вишнім”; Михайла Возняка – “З куль­турного життя України XVII–XVIII ст.”; Володимира Перетца – “Кияни в звістках єзуїтів з XVI–XVII ст.”, “Українське питання в освітленню польського поета XVII в.”; Володимира Гнатюка – “Зносини українців з сербами” [12, c. 133].