2. Похідні від права власності майнові права суб'єктів господарювання

Специфіка сучасних засобів виробництва зумовлює той факт, що їх використання (експлуатація) здійснюється, за­звичай, не самим власником, а іншими суб'єктами, яким власники передають ці засоби на певній правовій основі (титулі). Правові титули майна, що зберігають за власни­ком значну частину повноважень стосовно майна, яке закріплюється ним за іншим суб'єктом без передачі остан­ньому всієї сукупності прав, притаманних традиційному власникові, називаються похідними від традиційного пра­ва власності. Такими титулами є: право довірчої власності; право повного господарського відання; право оперативного управління; право користування (в тому числі оренди).

Усі вони — похідні від права власності й залежні від влас­ника (першопочаткового власника). У межах закону, що ви­значає зміст кожного з цих інститутів, власник, залежно від мети передачі майна, тією чи іншою мірою "підрегульовує" свої відносини з відповідним суб'єктом.

Право довірчої власності було започатковано 19 червня 2003 р. (через внесення відповідних змін до нового ЦК Украї­ни) у зв'язку з прийняттям двох законів: "Про іпотечне кре­дитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" (19 червня 2003 р.) і "Про фінансо­во-кредитні механізми й управління майном при будівниц­тві житла та операціях з нерухомістю" (19 червня 2003 p.). Згідно з ч. 2 ст. 316 ЦК України, право довірчої власності визнається особливим видом права власності, яке виникає на підставі закону, договору управління майном. Однак, згідно зі зазначеними законами, таке право виникає лише на підставі відповідного договору (договору управління май­ном), який укладає власник відповідного майна — установ­ник; управитель (довірчий власник). Як сторона за дого­вором може бути належно створена організація — фінансо­ва установа (ст. 1 Закону "Про іпотечне кредитування...", ст. 1 Закону "Про фінансово-кредитні механізми..."); упра­витель як довірчий власник розпоряджається довірчим майном лише у визначених законом й договором межах (ст. 26 Закону "Про іпотечне кредитування...", ст. 8 Зако­ну "Про фінансово-кредитні механізми..."), а за власними зобов'язаннями (не пов'язаними з управлінням довірчим майном) відповідає майном, яке належить йому за загальним правом власності. Відтак, право довірчої власності у сфері господарювання є похідним (його встановлення за­лежить від первісного власника майна — установника), обмеженим (межі використання довірчої власності встанов­люються законом і договором) й додатковим правовим ти­тулом майна (встановлюються зазвичай на договірних заса­дах зі створеною згідно зі законом господарською організа­цією, що має власне майно).

Право господарського відання (ст. 136 ГК України), порів­няно з правом власності, — обмеженіше і передбачає мож­ливість володіння, користування та розпорядження закріпленим на цьому правовому титулі майном на розсуд суб'єкта цього права (підприємства), але в межах закону та затвер­дженого власником майна статуту підприємства. Суб'єкт права господарського відання за своїми зобов'язаннями від­повідає всім майном, що закріплене за ним на цьому правовому режимі, й може бути суб'єктом банкрутства. На тако­му правовому титулі майно закріплюється за: державними (ч. 3 ст. 73, ст. 74 ГК України) та комунальними (ч. 3 ст. 78 ГК України) унітарними підприємствами, які діють з метою отримання прибутку; унітарними комерційними підприємствами, що створюються господарськими товариствами, кооперативами, громадськими та релігійними організація­ми, громадянами.

Право оперативного управління (ст. 137 ГК України) та­кож є похідним від права власності, але ще обмеженішим, ніж право господарського відання. Суб'єкт права оператив­ного управління може володіти, користуватися і розпоря­джатися закріпленим за ним майном лише за його цільо­вим призначенням, самостійно розпоряджаючись закріпленими за ним коштами (державні установи) й іншим майном, окрім основних фондів (казенне підприємство). Суб'єкт права оперативного управління відповідає за своїми зобов'я­заннями лише майном, яким має право розпоряджатися. Якщо такого майна не вистачає для покриття його боргів, то субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями суб'єкта права оперативного управління несе власник майна (щодо ка­зенних підприємств — держава). Цей правовий титул викори­стовується стосовно казенних підприємств (ч. З ст. 73, ч. З ст. 76 ГК України), унітарних некомерційних підприємств (ч. З ст. 78 ГК України), а також стосовно унітарних неко­мерційних підприємств, які створюються господарськими товариствами, кооперативами, громадськими та релігійними організаціями, громадянами.

Крім того, майно може використовуватися суб’єктом господарювання на підставі оренди. Оренда — це засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Оренда регулюється нормами Цивільного кодексу України (глава 58), а також Законом України «Про оренду державного та комунального майна» від 10 квітня 1992 р. та Законом України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р.

Певну специфіку правового режиму використання майна зумовлює те, що власність виступає у різних формах.

Залежно від суб'єкта права власності розрізняють такі фор­ми права власності:

- право державної власності, суб'єктом якого є народ України, Українська держава, Автономна Республіка Крим, які реалізують його через Верховну Раду Украї­ни, Верховну Раду Автономної Республіки Крим;

- право комунальної власності, суб'єктом якого є тери­торіальні громади, що реалізують його через органи місцевого самоврядування;

- право колективної власності, суб'єктом якого є госпо­дарські організації корпоративного типу й об'єднання громадян;

- право приватної власності, суб'єктом якого є громадя­ни України, громадяни інших держав, особи без гро­мадянства.

Існує також декілька особливостей при використанні природних ресурсів, об'єктів інтелектуальної власності, цін­них паперів у господарській діяльності.