Право на майно, що підлягає державній реєстрації, виникає з дня реєстрації цього майна або відповідних прав на нього, якщо інше не встановлено законом.

Зауважимо, що законодавством може бути передбачена реєстрація угод, майна, що є предметом угоди і прав на зазначене майно (наприклад, реєстрація договорів — ч. 3 ст. 640 ЦК, реєстрація земельних ділянок — ч. 7 ст. 128 Земельного кодексу України, реєстрація прав на нерухомість — ч. 2 ст. 331 ЦК). При цьому законодавство в певних випадках передбачає реєстрацію як угоди, так і прав на майно, що є предметом угоди.

Суб’єкти господарювання в межах своєї компетенції та відповідно до встановленого законодавством порядку можуть випускати та реалізовувати цінні папери, а також придбавати цінні папери інших суб’єктів господарювання.

Цінним папером є документ установленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб’єктом господарювання, який його випустив (видав), і власником та передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його випуску, а також мож­ливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.

В Україні можуть випускатись і перебувати в обігу пайові, боргові та інші цінні папери. У сфері господарювання у випадках, передбачених законом, використовуються такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов’язання, ощадні сертифікати, векселі, інші види цінних паперів, передбачені Господарським кодексом та іншими законами.

Цінні папери можуть бути іменними або на пред’явника. Іменні цінні папери передаються способом повного індосаменту (передавальний запис, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи), якщо інше не зазначено законом або в них спеціально не вказано, що вони не підлягають передачі. Цінні папери на пред’явника перебувають у вільному обігу.

Порядок іменної ідентифікації цінних паперів у бездокументарній формі встановлюється законом.

Правовий режим цінних паперів визначається Господарським, Цивільним кодексами та Законами України «Про цінні папери і фондову біржу», «Про обіг векселів в Україні» та ін.

Майнові права суб’єктів господарювання захищаються законом. Вилучення державою в суб’єкта господарювання його майна допускається не інакше як у випадках, на підставах і в порядку, передбачених законом.

Збитки, завдані суб’єкту господарювання порушенням його майнових прав громадянами чи юридичними особами, а також органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, відшкодовуються йому відповідно до закону.

3. Право власності у сфері господарської діяльності, поняття, зміст.

Власність як науковий термін вживається у двох аспек­тах: економічному і юридичному.

В економічному — це уре­чевлена праця і присвоєння матеріальних благ, суть якого полягає в належності наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, окремим колективам чи індивідам. Належність (присвоєння) у цьому випадку озна­чає відношення суб'єкта присвоєння до певних матеріаль­них благ як до своїх і, відповідно, відношення до них усіх інших осіб як до чужих. Це матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, що характеризує відношення людей до речей. Інший аспект(юридичний) присвоєння матеріальних благ - це суспільні відносини власності, які характеризують відно­сини між .людьми, котрі грунтуються на розмежуванні "мого" і "чужого". Суть його полягає в пануванні власника над річчю й усуненні всіх інших суб'єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні будь-яких перешкод власнику в здійс­ненні панування над річчю з боку невласника.

Поняття права власності виникає внаслідок правового врегулювання економічних відносин власності. Розрізняють право власності в об'єктивному розумінні та право власно­сті в суб'єктивному розумінні.

Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які регулюють економічні відносини власності.

Право власності в суб'єктивному розумінні — це ви­значена і забезпечена об'єктивним правом сукупність повноважень власника, що забезпечує можливість викори­стовувати належне йому майно своєю владою і у власних інтересах. Правомочності власника стосовно його майна, яке використовується у сфері господарювання, засобів ви­робництва, складні: крім відомої з часів римського права тріади (володіння, користування та розпорядження), до їх складу входять засновницькі (щодо заснування інших суб'єктів господарювання та наділення їх відповідним майном), регулятивні (стосовно визначення меж використання майна, яке передається власником іншим суб'єктам госпо­дарювання на похідних від права власності правових титу­лах), оперативно-управлінські (щодо управління створеним власником суб'єктом господарювання), контрольні (стосов­но контролю за використанням майна, котре на певному, зазвичай, похідному від права власності, правовому титулі закріплюється за іншим суб'єктом господарювання) й охоронні (щодо охорони прав власника від посягань інших осіб на його майно та захисту прав і законних інтересів влас­ника у разі їх порушення іншими особами) повноваження.

Володіння — це закріплення матеріальних благ за конкрет­ними власниками — індивідами і колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб.

Користування — це вилучення з речей їхніх корисних властивостей (прибуток, урожай, приплід), які надають можливість за­довольнити відповідні потреби індивіда чи колективу. Розпорядження — юридична можливість власника визначати юридичну або фактичну долю речі. Індивід або юридична особа здійснює володіння, користування і розпорядження речами (матеріальними благами) за своїм інтересом незалежно від волі й бажання інших осіб.

Кожне зі зазначених повноважень власник може переда­ти іншій особі, не втрачаючи при цьому права власності. Наприклад, при здаванні майна до камери схову володін­ня ним здійснює охоронець; орендар володіє і користується зданим йому в оренду чужим обладнанням; комісіонер во­лодіє і розпоряджається речами, зданими на комісію. Проте ні охоронець, ні орендар, ні комісіонер власниками майна, що перебуває в їхньому володінні, не стають. Право власно­сті продовжує належати тому, кому воно належало до зда­вання майна на схов, у оренду чи на комісію.

Можливі й такі випадки, коли права володіння, користу­вання і розпорядження одночасно зосереджуються в особи, яка не є власником майна (наприклад, право власності на майно, закріплене за державним підприємством, належить державі, а не підприємству, що ним володіє, користується і розпоряджається).

Зазначені положення (стосовно повноважень власника майна у сфері господарювання) відображені в ст. 134 і 135 ГК України. Згідно зі ч. 1 ст. 134, суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на власний розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується та розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його за правом власності, правом господарського відання чи правом оперативного управління або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених ГК України.

Самостійна робота – 3 години