Єдність національного та загальнолюдського в українській етнопедагогіці

Українська етнопедагогіка є власне національною навчально-виховною системою, що сформувалася завдяки поєднанню на­родного, національного і загальнолюдського, через зв'язок мину­лого з сучасним і майбутнім в історії нашого народу.

Народне, національне в українській етнопедагогіці трак­тується як вияв соціально-психологічної детермінації, що репрезентує адекватність виховної етнопедагогічної системи буттю і свідомості українців, особливостям їх національної родинно-побутової і громадської культури. Національне зумовлюється життям нації, своєрідністю історичного шляху, нею пройденого.

Українська етнопедагогіка зародилась і виросла на властивому тільки їй національному ґрунті, а тому й має самобутнє національне вираження, тобто своє оригінальне обличчя. Інакше кажучи, наш народ, як і інші народи світу, створив і має власну національну систему українського виховання. Така об'єктивна закономірність цього процесу: денаціоналізація неодмінно породжує здичавіння нації. Не випадково праця К. Ушинського "Про народність у громадському вихованні" завершується такими. узагальнюючими і повчальними для нас висновками:

"1) Загальної системи народного виховання для всіх народів немає не тільки на практиці, а і в теорії...

70

2) У кожного народу своя особлива національна система ви­ховання, а. тому запозичення одним народом у іншого виховних систем є неможливим.

3) Досвід інших народів у справі виховання є дорогоцінною спадщиною для всіх, але точно у тому ж розумінні, в якому до­свід всесвітньої історії належить усім народам. Як не можна, жи­ти за зразком іншого народу, яким би принадним не був цей зразок, так не можна виховуватись за чужою педагогічною си­стемою, яка б вона не була струнка і добре обдумана. Кожний народ щодо цього повинен випробувати свої власні сили"¹.

Проте етнопедагогіки всіх народів націлені на розв'язання спільної проблеми — забезпечення передачі набутого людством досвіду через вплив на дитину дорослих членів сім'ї і сімейного укладу. їм властиві спільні для родинного виховання педагогічні закономірності. В кожного народу родинне виховання нерозривно пов'язано з усіма сферами життя суспільства, всі народи прохо­дять через певні соціально-економічні формації, а отже, і через певні стадії родинного виховання. В етнопедагогіці яскраво віддзеркалюються міжнародні контакти. Цим самим створюються об'єктивні умови для педагогічних взаємовпливів.

Спеціальність народних педагогічних культур виявляється у педагогічному ідеалі, виборі шляхів і засобів виховного впливу на особистість, у трактуванні найхарактерніших педагогічних явищ. Ця тенденція вселюдської єдності відображена у фольклорі, особливо в прислів'ях і приказках, які поширюють педагогічні знання серед народних мас, виражають їхні педагогічні прагнен­ня та інтереси. Трактування суті педагогічних явищ у прислів'ях І приказках часто подібні, а то й тотожні².

Тривалі творчі контакти між народами примножують їхнє спільне багатство в галузі педагогічної культури й одночасно сприяють "утвердженню самобутнього через вихід за власні межі, становлення на рівень інтернаціонального"³. Переконливо проілюструвати цей процес можна на прикладі такого могутнього виховного засобу етнопедагогіки, як казка.

¹ Ушинський К. Д. Вибр. пед. твори: У 2 т. — к, 1982. — Т. 1. — С. 102—103.

² Див.: Джерела мудрості: Прислів'я та приказки народів СРСР. — К., 1973.

³ Інтернаціональне та національне в сучасному слов'янському фольклорі / Піди ред. В. А. Юзвенко. — К., 1977. — С. 36.

71

Родинна педагогіка жодного народу не обходиться без казки. "Казка є у всіх народів, — зазначав В. Гнатюк, — навіть у тих, у яких досі їх не списано... їх творять усі народи"¹. У казках різних народів багато подібних елементів. Ця подібність у казках (як і в родинній педагогіці взагалі) пояснюється проходженням через однакові суспільно-економічні епохи та спільні періоди історично­го розвитку, а також впливом багатовікових педагогічних взаємовідносин між народами.

Подібність багатьох казок, до яких часто вдається родинна педагогіка різних народів, не виключає їх національної спе­цифіки, що нерідко виявляється в оригінальності тем і сюжетів, у типовості образів і характерів, властивих саме тому чи іншому народові. Різноманітність у засобах родинної педагогіки різних народів за міжпедагогічних контактів має позитивне значення, бо дає змогу кожному з них вибирати найкраще через сприйняття й переосмислення "чужого" в "своє".

Українська етнопедагогіка розвивалася не за межами за­гальнолюдської педагогічної культури, не ізольовано, а в тісному взаємозв'язку з надбаннями виховної практики інших народів. Для неї принципово важливе значення мали міжслов'янські, європейські зв'язки і контакти з іншими народами. Цим наочно засвідчується наявність в етнопедагогіці як національного, так і інтернаціонального, що можуть існувати неспотвореними тільки в єдності. Не може бути справжнього інтернаціоналізму там, де нехтують національними правами народів.

"Все, що йде поза рами нації, — писав І. Франко, — се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами прикривати своє духовне відчужіння від рідної нації"².

Етнопедагогіка кожного конкретного народу належить до спеціально-психологічних явищ передовсім національного порядку. Тому й не дивно, що ігнорування її у вихованні дітей пород-

¹ Гнатюк В Передмова до збірника народних казок "Баронський син в Америці" // Вибрані статті про народну творчість. — К., 1966. — С. 200.

2 Франко І. Поза межами можливого // Зібр творів: У 50 т.— Т. 45. — С. 284

72

жує манкуртів, безликих і безхарактерних суб'єктів "без роду і племені", космополітів, яких українці називають "приплента­чами", "перевертнями", "покручами". За словами В. Винниченка, "інтернаціоналізм, що вимагає одречення від своєї національності й розтворення себе в безфарбній, абстрактній масі людства, є аб­сурд. І не тільки абсурд, а лицемірна, шкодлива, просто злочинна пропаганда самогубства, пропаганда убивання життя в собі. Але інтернаціоналізм як сполучення всіх національних сил люд­ськості, як кооперація народів є вищий розвиток національного чуття, є вищий щабель поступу людського"¹.

Єдність національного та інтернаціонального в етнопедагогічній системі забезпечує етнізацію особистості з орієнтацією на формування високої національної свідомості, на засвоєння куль­турних надбань інших народів через духовні здобутки свого на­роду, що відкриває шлях до опанування загальнолюдськими цін­ностями. Ось природний вияв справжнього виховання! Націо­нальне є конкретно-історичною, до того ж вищою формою етніч­ного. Якщо народне, національне в етнопедагогіці підкреслює її тенденції й способи самобутнього розвитку, а інтернаціональне — взаємозв'язок, спільність різних етнопедагогічних систем, то за­гальнолюдське знаменує собою прогрес етнопедагогічної культу­ри взагалі. А звідси стає ясним і зрозумілим, що створення справді гуманної і демократичної освіти та виховання у відриві від національної педагогічної культури, а отже і від етнопедагогіки, немислиме. Аналіз же співвідношення національного із за­гальнолюдським в українській етнопедагогіці дає змогу виділити в ній ті педагогічно-національні цінності нашого народу, які мають послідовно гуманістичний, істинно демократичний харак­тер, непересічну виховну вартість і пов'язані з культурним про­гресом людства.

¹ ВинничепкоВ. Відродження нації. — Ч. І. — С. 73—74.

73