Народна педагогіка і національна школа

У першому виданні цієї книги йшлося про застосування на­родної дидактики в школі з наведенням конкретних форм і спо­собів. Підкреслювалося, що справжня школа без народної дидак­тики обійтись не може, тим більше, що етнодидактика ніколи не старіє. Потреба в її використанні зумовлена багатьма причинами. Поставши з життєвої педагогічної практики трудящих, народна дидактика, по-перше, сприяє реалізації принципу зв'язку школи з життям народу. По-друге, доцільне використання народної дидактики забезпечує наступність між дошкільним і шкільним нав­чанням, полегшує перехід з сімейної обстановки в шкільну. Інакше кажучи, народна дидактика с тим надійним містком, який поєднує домашнє навчання з шкільним, школу з сім'єю. І

215

чим більше в шкільному навчанні елементів домашньої народної дидактики, тим краще. Особливо це стосується виховання і нав­чання школярів, бо, за словами К. Ушинського, сама школа для малолітніх дітей тоді тільки добра, коли вона цілком перейнята сімейним характером і більше схожа на сім'ю, ніж на школу. По-третє, мудре застосування народної дидактики на уроках чи в позакласній роботі збагачує, урізноманітнює й оптимізує працю вчителя. Зустріч дитини в школі зі звичними і добре відомими для неї засобами народної дидактики завжди радісна, цікава й приємна. Вона будить позитивні почуття і переживання, викли­кає інтерес до школи й потяг до шкільного навчання, робить ма­лодоступне простим, близьким і зрозумілим, активізує творче мислення учнів. Нарешті, використання принципів народної ди­дактики прикрашає педагогічне дійство вчителя, є важливим по­казником його педагогічної майстерності.

Процес революційної перебудови суспільства й відродження української культури та національної школи на Україні об'єк­тивно зумовив потребу максимальної актуалізації вивчення та застосування української енопедагогіки. З приводу цього ініціа­тивна творча група педагогів України, починаючи з серпня 1988 р., на сторінках республіканської преси опублікувала декілька звернень до освітян і батьків¹, що відіграло позитивну роль у популяризації української народної педагогіки серед гро­мадськості, неабияк спряло розгортанню новаторського руху вчи­телів за вивчення народознавства в школі.

На сторінках педагогічних часописів публікуються цікаві ма­теріали з народознавства і вивчення його в школі². Ініціативна творча група педагогів України запропонувала вчительству грун –

¹ Перебудова школи і народна педагогіка / В. Стрілько, Д. Погребенник, Ю. Руденко, Є. Сявавко, М. Стельмахович // Літ. Україна. — 1988. — 25 серп.; Родинному вихованню — справжню турботу! / В. Стрілько, Д. Погребенник, М. Овдіаїко, Д. Руденко, М. Стельмахович, Е. Сявавко // Культура і життя^ —

1989. — 8 жовт.; Дітям — материне слово / її. Ігнатенко, Ю. Руденко, В. Стріль­ко, М. Стельмахович, Є. Сявавко // Культура і життя. — 1990. — 26 серп.

² Братків А. Я. Роду нема переводу: Урок народознавства // Рад. школа. —

1990. — Л*9 2. — С. 21—23; Зірниченко Т. В., Федоренко Д. Г. Уроки щастя // Поч. школа — 1990. — »Ч* 3. — С 38—41.

216

товно розроблену нею концепцію педагогіки народознавства¹. Загальновизнаний на всій Україні і за її межами став чудовий почин і досвід народознавчої виховної і навчальної роботи Гнідинської школи Бориспольського р-ну Київської обл.

Благородні посіви дали щедрі сходи. У розклади занять за­гальноосвітніх шкіл, середніх спеціальних навчальних закладів і вузів увійшли такі предмети, як історія України, народознавство, родинна етнопедагогіка, український фольклор і етнографія, краєзнавство, народні ремесла і промисли, історія української культури, українське народне мистецтво, традиційні народні свята й обряди в Україні тощо. Зусиллями науковців та вчителів розроблена й представлена на обговорення широкої гро­мадськості низка проектів концепції національної школи України². Без перебільшення можна сказати, що 90-ті роки XX ст. увійдуть в історію української педагогіки як епоха Ренесансу національної освіти. Настав час науково осмислити всі ці проце­си, дати їм об'єктивну оцінку, визначити провідні тенденції їх дальшого розвитку. Наші міркування з цього приводу будуємо, виходячи з позиції етнопедагогіки, потреб демократизації і гу­манізації народної освіти, етнізації дітей і молоді на базі за­своєння національної культури свого народу й загальнолюдських

духовних цінностей.

Українською національною школою вважаємо той загально­освітній навчальний заклад, що забезпечує засвоєння учнями основ наук і виховання свідомого громадянина суверенної

України.

Нам імпонує те, що невід'ємним компонентом усіх без винят­ку варіантів концепції національної школи стали етнопедагогіка, народознавство й педагогіка народознавства. Понад двадцятиліт­ня праця над дослідженням української етнопедагогіки, вивчення досвіду роботи шкіл високорозвинених країн світу, народних

¹ Педагогіка народознавства / П. Ігнатенко, Ю. Руденко, М. Стельмахович, В. Стрілько, Є. Сявавко // Рад. освіта. — 1990. — 27 лип.

² Каюкав В. Багатоваріантність // Рад. освіта. — 1990. — 17 квіт.; Українська школа (Проект концепції розроблений на Львівщині) / Рад. освіта.— 1990.— 29 черв.; Концепція середньої загальноосвітньої національної школи України // Рад. освіта. —. 1990. — 14 серп.; Сеульський Р. П. Концепція української школи При­карпаття // Рад. освіта. — 1990. — 20 лист.

217

традицій шкільництва на Україні наочно переконує, що будів­ництво справжньої національної школи без застосування етнопедагогіки й народознавства немислиме.

Що ми розуміємо під поняттям "народознавство", "педагогіка народознавства" і яке їх співвідношення з етнопедагогікою?

Народознавство — це сукупність фундаментальних знань про певний конкретний народ, його походження, розселення, національну психологію, характер, світогляд, культуру й побут, ви­робничу діяльність. Унаслідок засвоєння народознавства дітьми й молоддю формується історична пам'ять та культурна духовність підростаючих поколінь. Відрив освіти й виховання від рідної мо­ви й національної культури, від народознавства плодить пере­вертнів "без роду й племені", які атестатами й дипломами при­кривають свою ницість.

Успіх у вивченні народознавства зумовлюється вдало дібра­ною методикою. У зв'язку з цим постає питання про гостру по­требу мати педагогіку народознавства.

Педагогіка народознанства — це один з провідних напрямів у педагогічній науці й шкільній практиці, що забезпечує ґрун­товне засвоєння учнями культурно-історичних надбань народу, виховання гідних його представників і спадкоємців. Це наука про закономірності, шляхи і засоби збереження генетичної спадко­вості й етнізації особистості. Вона розглядає освіту як ланку не­перервного історичного процесу розвитку народу й синтезує здо­бутки його власної педагогіки, досягнення сучасної психолого-педагогічної та інших наук про людину, народ, націю.

Поняття "народознавство" ширше, ніж поняття "народна пе­дагогіка". Народна педагогіка входить до складу народознавства й одночасно виступає як головний засіб його реалізації. Отже, провідні принципи, форми, методи вивчення народознавства криються передовсім у багатющих арсеналах народної педаго­гіки.

Що треба зробити, аби народознавство викладалось на висо­кому науково-методичному рівні?

По-перше, слід подбати, щоб вивчення народознавства про­водилось у відповідній системі, щоб народознавчим змістом була пройнята вся виховна і навчальна робота. Зрозуміло, що

218

найбільші можливості для цього відкриваються з вивченням рід­ної української мови і літератури, історії України, її географії та природи, з проведенням спеціальних уроків народознавства, занять з народної музики, хореографії, образотворчого мистецтва, краєзнавства, Скажімо, певну інформацію з народної дидактики учні дістануть на уроках математики — народна математика й метрологія; природознавства — народна медицина, метеорологія; фізвиховання — народні ігри для дітей і підлітків; трудового навчання — народні ремесла й промисли; на уроках читання — фольклор тощо.

По-друге, треба, щоб народознавство охопило всі виховні

ланки — сім'ю¹, дитсадок², школу, позашкільні заклади, про­фесійну освіту вчительських кадрів і підвищення їх кваліфікації³, підготовку молоді до сімейного життя⁴, педагогічний всеобуч батьків⁵. "Пробудження громадської думки в справі вихован­ня, — писав К. Ушинський, — є єдино міцною основою всяких поліпшень у цій галузі: де нема громадської думки про вихован­ня, там нема і громадського виховання, хоч може бути багато громадських навчальних закладів"⁶.

Формування методичної системи педагогіки народознавства, на наш погляд, має проходити трьома провідними шляхами: 1) через докорінне переосмислення старих методів на етнопедагогічній основі; 2) актуалізацію, широке впровадження у шкільну практику прогресивних методів української етнопедагогіки, які ще донедавна так уперто, бездумно й безпідставно ігнорувались офіційною педагогікою; 3) народження нових методів.

¹ Див. докладніше: Стельмахович М. И. Семейная етнопедагогика — заслон бездуховности // Сов. педагргика. — 1989. — № 7. — С. 116—119.

² Стельмахович М. Г. Українська етнопедагогіка в дитячому садку // Дошк. виховання. — 1989. — № 9. —- С. 16—17.

³ Стельмахович М. Г. Використання народної педагогіки, в професійній підго­товці майбутнього вчителя // Поч. школа. — 1990. — № 10.— С. 49—52.

⁴ Стельмахович М. И, Социальная проблема нравственной подготовки к семейной жизни: роль народной педагогики (на материалах УОСР) // Социбл. иселе-дования. — 1990 — .№ 9. — С. 60^71.

⁵ Стельмахович М. Г. Використання української етнопедагогіки в педагогічній пропаганді серед батьків. — Івано-Франківськ, 1909

⁶ Уишнський К. Д. Про народність у громадському вихованні // Вибр. пєд. твори. — Т. І. — С. 103.

219

Переосмислення методів є не що інше, як переорієнтація їх на виховання людськості в дітей, ґрунтовне знання рідної мови, історії України, свого краю, села (міста), народної національної культури й загальнолюдських цінностей.

Звичайно, що свої творчі пошуки в галузі викладання наро­дознавства будуємо на засадах обох педагогік — народної та наукової. Ідеальним варіантом відношень між етнопедагогікою і педагогічною наукою вважаємо той, що репрезентує їх взаємо­зв'язок, за якого народну педагогіку живить розвиток педагогіч­ної науки, яка, в свою чергу, допомагає осмислити й на опти­мальному рівні застосувати виховний потенціал народної муд­рості.

Розкріпачення вчителів через звільнення їх від закостенілих офіційних догм і командно-адміністративних методів управління відкрило широкий простір для творчої ініціативи у галузі педа­гогіки народознавства. У зв'язку з цим найпоширенішими фор­мами виховної і навчальної роботи в школі стали уроки народо­знавства — українознавства, людяності, культурології, мис­тецтвознавства, краєзнавства; постановки "живих картин" з культурного та історичного минулого українського народу; подо­рожі по рідному краю — до джерел рідного слова; читання "книг живої природи"; години улюбленої праці й творчості; фестивалі народної пісні й танцю; Малі академії народних мистецтв — хо­рового співу, танцю, музики, образотворчого мистецтва; мандрів­ки в історію рідного народу; конкурси "Казка за казкою", "Мудрий оповідач", "Народ скаже — як зав'яже!"; народні дитячі забави та ігри, робота товариств (братств) народних умільців, гуртків декоративно-прикладного мистецтва і народних ремесел; фольклорні свята; свята рідної мови; відкриття й організація ро­боти етнографічних музеїв тощо. Позитивних прикладів передо­вого педагогічного досвіду в цьому аспекті можна навести чимало. Так, помітних успіхів у справі застосування педагогіки наро­дознавства домоглися колективи шкіл Івано-Франківщини. Середньоберезівська та Яворівська середні школи Косівського, Яківська восьмирічна Тлумацького р-нів — з організації про­форієнтації завдяки використанню народних трудових традицій і гуцульських художніх промислів; Беликоключівська середня і

220

Мишинська восьмирічна школи Коломийського та Уторопська восьмирічна школа Косівського р-нів — з використання україн­ського фольклору, народного пісенного, музичного, танцювального мистецтва в естетичному вихованні учнів.

В Уличнянській середній школі Дрогобицького р-ну на Львівщині вивчають традиційну сімейно-побутову культуру рід­ного села. Народні звичаї і свята, обряди, символи і ритуали, дитяча субкультура — ось головні об'єкти зацікавлення вчителів Та учнів. На уроках музики, української літератури, заняттях наро­дознавчого гуртка вивчається календарна народна поезія.

Під час різдвяних та новорічних свят діти в Уличнім ор­ганізовують вертепи, групи колядників та щедрувальників, які від хати до хати славлять величальними піснями красу сімейної злагоди й людської порядності. Бажаючи щастя й успіхів своїм односельчанам, школярі збагачують себе духовно, вчаться прино­сити радість іншим. А відродження давнього українського зви­чаю ставити в хаті замість ялинки Дідуха (солом'яний сніп, на якому висять медяники і горішки) чи Павучка, зробленого зі сте­бел жита у вигляді крони дерева й прикрашеного іграшками, не лише нагадує дорослим і дітям про освячений віками культ хліба, а й допомагає зберегти сотні живих дерев.

Свято пробудження природи й зустрічі птахів та Великдень учні Уличнянської школи супроводять українськими народними веснянками (гаївками), рухливою грою "Грай, жуче, грай!" А традиційне осіннє свято врожаю — жниварськими піснями та інсценівкою "Ходить гарбуз по городу". Невід'ємними елементами свята рідної мови є конкурси "Народ скаже, як зав'яже", усний журнал "Наша дума, наша пісня не вмре, не загине", виставка українського одягу, вишивки, речей домашнього вжитку, ру­коділля.

Помітно виділяються своєю інтенсивністю пошуки вчителів щодо розробки програм та уроків з народознавства для учнів 1—11-х класів¹. Високих результатів досягають у виховній робочі, вивчаючи народний календар².

Наша розмова про народну педагогіку підійшла до кінця. Та на цьому не закінчується подорож у чарівний світ народної педа­гогіки, благотворний вплив якої відчуває кожен з нас щодня, щогодини, щохвилини від народження і до кінця свого життя.

Народна педагогіка завжди з нами — у щасті й біді, у радо­сті й горі, у будень і свято. Вона вчить нас працювати і жити, любити, думати і творити, примножувати добро та щастя на землі, бути справжніми людьми.

¹ Стрілько В. В. У розкладі — народознавство // Рад. освіта. — 1989. — З берез.; Народознавство в українській національній школі / За ред. Р. П. Скуль-ського. — Івано-Франківськ, 1990; Ступарик Б. М. Педагогіка народознавства в школі. — Івано-Франківськ, 1990; Сергійчук 3. О. Програма з народознавства // Поч школа. — 1990. — № 8. — С. 62—69.

^г Існитемш 11 Р, Руденко Ю. Д. Виховний Потенціал народного календаря // Рад. шкала. — 1990. - № 8. — С. 19—24

222