5.3. Інвестори на фондовому ринку: поняття і класифікація

Інвестори є учасниками фондового ринку, які забезпечують інвестиційний про­цес необхідними джерелами фінансування. Ін­вестори відрізняються за стратегією й тактикою діяльності на фондовому ринку. За стратегією діяльності інвесторів поділяють на стратегічних, портфельних і спекулянтів, за тактикою — на ризико­вих, поміркованих і консервативних.

Стратегічні інвестори ставлять за мету не отримання прибутку від володіння акціями, а отримання можливості впливу на функці­онування акціонерного това­риства. Міру такого впливу визначає кількість акцій, яка належить інвесторові. Так, згідно із російським законодавством, 75 % + 1 акція — - це абсолютний кон­троль над акціонерним товариством; 50%+1 акція-- контрольний пакет акцій, що надає можливість керівництву акціонерним товариством упроваджувати час­тину найважливіших питань; 25 % + 1 акція — блокувальний пакет акцій, що вможливлює блокування прийняття багатьох питань; 10 % акцій забезпечують можливість вимагати скликання позачергових загальних зборів акціонерів і пе­ревірки фінансово-господарської діяльності акціонерного товариства.

Звісно, пакет у 10 % фактично не може цікавити стратегічного інвестора.

Наразі стратегічними інвесторами передусім є великі комер­ційні банки й фі­нансові групи, що мають значні фінансові мож­ливості, намагаються взяти під контроль найперспективніші під­приємства, здебільшого з видобування і пере­роблення сировини. Крім великих банків, чимало регіональних банків намага­ються контролювати найпривабливіші підприємства своїх регіонів.

Портфельні інвестори сподіваються на отримання доходу від цінних папе­рів, що перебувають у їхніх портфелях, тому для цих інвесторів конче актуаль­ними є питання: що, як, коли і де купувати? Під час вибору фінансових інструме­нтів для формування інвес­тиційного портфеля інвестори зазвичай зважають на три основні критерії-- ліквідність, дохідність і рівень ризику. Досягнення опти­мального значення за всіма критеріями одночасно неможли­ве, тому залежно від своєї мети у разі формування портфеля інвес­тори виокремлюють такі типи портфелей цінних паперів: порт­фель зростання, портфель доходу, портфель ри­зикового капіталу, збалансований портфель, спеціалізований портфель.

Спекулянти значною мірою забезпечують ліквідність ринку цінних паперів, перебираючи на себе основні ризики операцій на ринку цінних паперів. За ха­рактером своїх операцій (інвестуван­ня грошових коштів упродовж однієї тор­гової сесії, швидке чер­гування операцій купівлі-продажу) вони наближаються до про­фесійних учасників ринку цінних паперів.

Як ми зазначали вище, залежно від намірів інвесторів під час формування ін­вестиційного портфеля, вони поділяються на ризи-кових, консервативних і по­міркованих. Для цих типів інвесторів характерне певне співвідношення між припустимим рівнем ризи­ку і бажаним рівнем доходу.

Ризикові інвестори здебільшого спираються на принцип: мак­симум дохідно­сті інвестиційного портфеля за можливого ризику. Дохідність портфеля вони розглядають у короткому проміжку часу, щоб склад акцій, ціна яких зростає, постійно поновлювався.

Консервативні інвестори обирають іншу тактику: портфель цінних паперів формують з огляду на довготермінову перспективу, тому фінансові інструменти, що входять до його складу, зміню­ються рідко.

Поміркованими є інвестори, котрі, як правило, намагаються формувати портфель цінних паперів, придатний рівень дохіднос­ті якого має відповідати прийнятному рівню ризику.

За своїм статусом інвестори можуть бути корпоративними, ін-ституцій­ними та індивідуальними.

Корпоративні інвестори — це переважно акціонерні товарист­ва, що мають вільні грошові кошти.

Інституційні інвестори— це портфельні інвестори, які форму­ють портфель цінних паперів на підставі фундаментального про­гнозу поведінки їхніх котиру­вань у довготерміновому і середньо-терміновому періодах, а потім керують цим портфелем. Зазвичай це фахівці, робота яких полягає в управлінні чужими кош­тами. Ав­тори підручника «Инвестиции» У. Шарп, Г. Александер, Дж. Бэйли, по­няття Інституційні інвестори розглядають у широкому та вузь­кому сенсі. У ши­рокому сенсі «Інституційні інвестори» — це фі­нансові посередники будь-якого типу. Таке визначення відокрем­лює їх від індивідуальних інвесторів, які володі­ють портфелем і безпосередньо отримують усі доходи з нього. Втім, у період зрос­тання ролі інституційних інвесторів на американському ринку цінних па­перів почали вирізняти також поняття Інституційні інве­стори у вузькому сенсі. В цьому разі до них належать пенсійні фонди, взаємні фонди, страхові компанії, інвестиції, здійснювані трастовими відділами банків. У 1990р. Інституційні ін­вестори (у вузькому сенсі) контролювали активи на суму понад 6 трлн дол., ін­вестуючи головним чином у прості акції та корпоративні обліга­ції. Інституційні інвестори на сучасному етапі домінують у торгів­лі цінними паперами; вони кон­тролюють майже 70 % денного обі­гу Нью-Иоркської фондової біржі (NYSE). Інституційні інвестори у сукупності володіють контрольними пакетами акцій практично в усіх великих американських корпораціях відкритого типу. Інсти­ту­ційні інвестори зробили акцент на оцінюванні ефективності ін­вестицій і вияв­ленні окремих чинників, що привело до розвитку складних систем аналізу та управління інвестиційним портфелем. Інституційні інвестори були піонерами у використанні таких кількісних методів оцінювання активів, як дисконтні моделі розрахунку дивідендів. Ці методи дають змогу підтримувати на достатньому півні диверсифікованість портфеля і контролювати систематичний і несистематичний ризик, застосовуючи складні моделі ризику [21].

Індивідуальні або приватні інвестори — це фізичні особи, які використову­ють свої нагромадження для придбання цінних папе­рів. Індивідуальний інвестор найчастіше зацікавлений у тому, щоб вільні грошові кошти принесли прибуток, що слугуватиме дже­релом доходів при досягненні пенсійного віку або забезпе­чить фінансову стабільність його родині.

У розвинених країнах підґрунтя фондового ринку становлять мільйони дріб­них вкладників, тому слід детальніше спинитися на ролі й діяльності індивідуа­льних інвесторів у процесі портфель­ного інвестування. Населення (домогоспо­дарства) становить знач­ний сектор фінансових відносин, бо формує переважну масу грошових нагромаджень у суспільстві. Багатство держави визна­чається рівнем добробуту основної маси населення і збільшуєть­ся передовсім за раху­нок заощаджень у секторі домогосподарств. Такий приріст є свідченням стабі­льності й зростання реального сектору економіки. За умов ринкових відносин заощадження ма­ють чіткий економічний зміст— інвестиційний капітал. Заоща­дження населення можуть спрямовуватися у фінансово-кредитні організації, цінні папери, страхові та пенсійні поліси, дорогоцінні метали, іноземну валюту, нерухомість. Проте населення, яке збе­рігає цінності в національній та іноземній валюті поза фінансово-кредитною системою і не вкладає їх в економіку, не бере участі в інвестиційному процесі.

Як уже зазначалося, у розвинених країнах вирішальну роль в інвестицій­ному процесі відіграють заощадження населення. Так, у США населення во­лодіє приблизно 70 % фінансових активів, їхня частка майже у 5 разів переви­щує частку держави. За огля­дом NYSE, у 1990 р. понад 51 млн індивідуальних інвесторів без­посередньо володіли акціями, тобто приблизно чверть дорослого населення були акціонерами [21].

В Україні існує значний нереалізований інвестиційний потен­ціал фізичних осіб. За різними розрахунками, у населення пере­буває 10—15 млрд дол., тоді як банківською системою України мобілізовано в депозити і цінні папери на­селення лише близько 5 млрд грн. Низька інвестиційна активність населення передусім зумовлена із втратою довіри до українських цінних паперів, не­мож­ливістю вкладень в іноземні цінні папери, слабкістю фінан­сових інструментів, нерозвиненістю фондових і консультаційних центрів. Зважаючи на ці дані, нині дуже гострою є проблема за­лучення населення до активної інвестиційної діяль­ності шляхом трансформації заощаджень у фінансові ресурси виробництва. З цією метою велику увагу слід приділити таким чинникам:

• активізації вторинного ринку цінних паперів;

• розвитку інститутів спільного інвестування й насамперед —. структурам відкритого типу;

* пропозиції на ринку широкого вибору фінансових інструмен­тів з різним рі­внем доходу, ліквідності й ризику;

• створенню інфраструктури ринку цінних паперів для здійс­ нення прямих інвестицій населення в цінні папери;

• розвитку системи державного захисту інтересів індивідуальних інвесто­рів. У першу чергу це розроблення стандартів ре­гулювання відносин між емі­тентами й інвесторами, інвестицій­ними фондами й клієнтами (забезпечення інвесторів необхідною інформацією про емітентів, надання інформації потен­ційним ін­весторам стосовно умов угод, контроль за професіоналізмом фі­нан­сових посередників).

Активізація участі населення на фондовому ринку уможли­вить приско­рення формування середнього класу, зацікавленого в ринкових реформах; залу­чення великої кількості людей до інвес­тиційного процесу; збільшення ліквід­ності й капіталізації фондо­вого ринку; підвищення ринкової культури інвесто­рів, а також зробить український фондовий ринок менш чутливим до пове­дінки іноземних інвесторів.

У ролі інвесторів на українському ринку цінних паперів мо­жуть виступати:

• держава;

• фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства;

• юридичні особи України та інших держав.

Ринкові перетворення й економічне зростання країни немож­ливі без ство­рення сприятливого середовища для вітчизняних та іноземних інвесторів. З цією метою у «Програмі розвитку фондо­вого ринку 2001—2005 років» від 13 грудня 2000р. наголошено захист прав інвесторів, упровадження ефективного корпоратив­ного управління, підвищення ролі інституційних інвесторів, по­ліп­шення діяльності іноземних інвесторів на ринку цінних папе­рів. Провідними напрямами у досягненні цих завдань є:

* встановлення органами виконавчої влади жорсткого контро­лю за дотри­манням норм чинного законодавства емітентами та професійними учасни­ками фондового ринку;

• передбачення в межах чинного законодавства механізмів за­хисту прав інвес­торів під час здійснення санації, банкрутства, ре­організації або ліквідації емітентів;

• забезпечення інформаційної прозорості фондового ринку, вдосконалення системи надання інформації з метою отримання наявними й потенційними інвесторами надійної інформації про об'єкти інвестування та вартість цінних паперів для ефективного розподілу капіталу;

• приведення українського законодавства щодо інвестиційної діяльності у відповідність із законодавствами країн ЄС;

* захист акціонерів від розмивання їхніх часток у статутному фонді (капі­талі) шляхом зобов'язання акціонерних товариств розміщувати цінні папери лише за ринковою вартістю та забез­печувати переважне право власників прос­тих акцій на придбання акцій додаткових емісій;

* запобігання укладенню угод, щодо яких є особистий інтерес посадовців товариства або акціонера-власника контрольного па­кета акцій;

* лібералізація грошових розрахунків за угодами із цінними паперами за уча­стю нерезидентів.