10. Встановлення дипломатичних відносин між Радянською Росією і країнами Сходу.

 

Першою країною, яка встановила дипломатичні відносини з радянською Росією, був Афганістан. У лютому 1919 р. він покінчив із сорокарічним пануванням англійських колонізаторів і проголосив свою політичну незалежність. 7 квітня 1919 р. афганський король Аманулла-хан направив у Москву послання з побажанням установити дружні дипломатичні відносини між Росією і Афганістаном. 27 травня В. І. Ленін і М. І. Калинін відповіли згодою, влітку до Кабула направлено радянського повпреда Я. 3. Суріца. В жовтні до Москви прибула афганська делегація на чолі з Мухаммедом Валі-ханом.

Незважаючи на протидію Англії, 28 лютого 1921 р. в Москві був підписаний радянсько-афганський договір про встановлення дружніх відносин. Сторони визнали незалежність одна одної, зобов'язалися не вступати з третьою державою в угоди, які б завдавали шкоди одній із сторін. Радянська Росія погодилася надати Афганістану грошову та іншу матеріальну допомогу. Це був перший рівноправний договір, який Афганістан уклав з великою державою, що мало значення для всього Сходу. Радянський уряд цілком виконав свої зобов'язання.

З Іраном (до 1935 р. називався Персією) переговори про дипломатичні відносини ускладнювалися протидією англійських представників та впливових іранських політичних кіл. У 1918р. Англія окупувала Іран. У серпні в Тегеран прибула радянська дипломатична місія на чолі з І. О. Коломийцевим, яку іранський уряд не визнав. У листопаді білогвардійські та англійські офіцери напали на місію, пограбували й арештували її співробітників. Коломийцеву вдалося врятуватися. Влітку 1919 р., після вигнання британських військ із радянського Закавказзя, в Тегеран була відряджена нова місія на чолі з Коломийцевим. Але по дорозі білогвардійці за участю англійців і при потуранні іранських властей убили Коломийцева. Тим часом (9 серпня 1919 р.) Англія уклала кабальну угоду з Іраном і не допускала його зближення з радянською державою. Англійські представники розпоряджалися армією, державним апаратом та фінансами Ірану.

Англійські інтервенціоністські війська були вигнані із Закавказзя та Середньої Азії, Червона Армія підійшла до кордонів Ірану. Іранський уряд 20 травня 1920 р. звернувся з нотою до радянського уряду про визнання Азербайджанської СРР і з пропозицією встановити дипломатичні відносини з РСФРР.

У листопаді 1920 р. в Москву прибув Надзвичайний посол Ірану Мошавероль-Мемалек для укладення договору з Росією. 26 лютого 1921 р. в Москві був підписаний радянсько-іранський договір про встановлення дружніх відносин. Того самого дня Іран офіційно відмовився ратифікувати договір з Англією, а потім його взагалі анулював. Згідно з договором радянський уряд відмовлявся від усіх нерівноправних договорів, укладених царським урядом на шкоду Ірану. Росія віддала Ірану збудовані нею на його території шосейні дороги, залізниці, лінії зв'язку, електростанцію, порт Ензелі, кораблі, баржі тощо — всього на суму 600 млн крб. золотом. Обидві сторони домовилися не допускати утворення й перебування на своїй території ворожих угруповань і збройних сил третіх держав.

Особливе значення мала стаття 6 договору, згідно з якою радянському урядові надавалося «право ввести свої війська на територію Персії» навіть без її згоди, якщо треті країни зроблять спробу перетворити цю територію «в базу для воєнних виступів проти Росії» й загрожуватимуть безпеці радянських кордонів.

Договір установлював кордон між обома країнами, Іран одержував право на військовий флот на Каспійському морі. Обидві країни зобов'язувалися не втручатися у внутрішні справи одна одної.

Радянсько-іранський договір мав величезне міжнародне значення. Це був серйозний удар по колоніальній системі. Спираючись на договір і підтримку радянської Росії, Іран домігся евакуації англійських військ зі своєї території й зміцнив своє міжнародне становище.

З Туреччиною Росія встановила дипломатичні відносини тільки після перемоги там демократичної революції на чолі з національним героєм генералом Мустафою Ке-маль-пашою (з 1934 р. — Ататюрк).

23 квітня 1920 р. Кемаль та його прихильники зібрали в Анкарі новий парламент, який назвали Великими національними зборами Туреччини. Головою Зборів і уряду став Кемаль. Султана оголошено «полоненим невірних», а його закони, прийняті в умовах окупації, — такими, що втратили силу. Через три дні після відкриття Великих національних зборів — 26 квітня — Кемаль направив листа Леніну з пропозицією встановити дипломатичні відносини, укласти воєнний союз між обома країнами і надати допомогу Туреччині в боротьбі за незалежність.

2 червня 1920 р. Рада народних комісарів РСФРР дала згоду на встановлення дипломатичних відносин і направила в Анкару свого представника. В Москву прибула турецька делегація на чолі з Бекір Самі-беєм, яка до осені брала участь у розробці проекту договору.

16 березня 1921 р. переговори в Москві закінчилися підписанням радянсько-турецького договору про дружбу й братерство. Визначався північне-східний кордон Туреччини, Росія віддала їй округи Каре і Ардаган, а Туреччина звільняла Батум зі своїм районом для Грузії. Нахічеванська область була визнана автономною територією під суверенітетом радянського Азербайджану. Одночасно з Московським договором була досягнута домовленість про надання Росією Туреччині безоплатної фінансової допомоги в 10 млн золотих крб. З цієї суми 5,4 млн крб. Туреччина одержала частинами протягом першої половини 1921 р. Наприкінці року, незважаючи на власну економічну скруту, Росія передала Туреччині ще 1,1 млн крб. золотом.