I мати обiйняла доньку, пригорнула до грудей й зимнi уста притулила до

її гарячого обличчя. Цiлувала. Довго, сердечно, за всi часи. Материнська

любов, здержувана гордощами великої i багатої панi, впоминалася тепер, в

цей тривожний мент, о свої потоптанi права. Нараз всi меблi спалахнули

червоним вiдсвiтом. В мiстi почувся шум, луск i крик. Мотря кинулася до

вiкна. Глянула й закрила його важкою занавiсою.

"Побiжу, довiдаюся, що там таке, не тривожтеся, мамо!"

Побiгла. Любов Хведорiвна осталася сама. Певно, москалi здобули

Батурин,- прийшло їй на гадку. Чекала, коли впадуть до неї i зарубають її,

жiнку покараного царем на смерть Василя Кочубея i матiр Мотрi

Чуйкевичевої, котрої муж пiшов з гетьманом до шведiв i котра залишилася в

Батуринi й обороняла його.

Здивувалася, бо Мотря не повернулася стривожена, не тягнула її кудись у

пiдземелля, щоб перед ворогом рятуватися утечою таємними хiдниками, а

спокiйно посадила її на шкiратянiй старосвiтськiй канапi i просила не

турбуватися.

"Це мiщани пiдпалили свої хати",казала.

Любов Хведорiвна не вiрила своїм вухам. Хто чув, щоб люди сповна розуму

палили свої домiвки?

"Так, мамо, палять, бо треба. Треба, щоб ворог знав, що батуринцi на

все готовi, що їм нiчого щадити й жалiти, що в них тiльки й дiла, що

оборона замку".

Любов Хведорiвна терла рукою чоло, нiби будилася зi сну. "Батуринцi

Батурин палять,- шептала зiв'ялими устами.Самi його палять, щоб ворог не

мав що палити. Значиться, вони дiйсно хочуть його обороняти до останку,

згинуть, а ворога в мiсто не впустять. Значиться..." - i вона припинилася

на хвилину. Те, що хотiла сказати, було надто страшенне, щоб вимовити

зразу, не привикнувши до нього, не переконавши перед тим самої себе, що

воно потрiбне, конечне, неминуче це слово i дiло, що за словом пiде.

"Значиться... Мотре! Ходiм!" - сказала, беручи доньку за руку.

Мотря не допитувалася, може, догадувалася про намiри мами.

Як вийшли на замкове подвiр'я, мимохiть зупинилися. Обдало їх гарячим,

гаром, чадом. Батурин горiв.

Горiв їх рiдний город, пiдпалений руками своїх власних мешканцiв. Ця

гадка збiльшувала грозу пожару. Не могли освоїтися з нею. Коли б ворожi

стрiльна пiдпалили дахи i стрiхи батуринських будинкiв, старих,

дорогоцiнних стариною, i новiших, побудованих чималою витратою труду та

гроша, так це було б звичайне та приходне, а так...

Хвилину стояли на кам'яних сходах, щоб привикнути до того, що нараз

побачили перед собою. Долонями заслонювали очi. Iскри летiли на них.

Струшували їх з волосся i з одежi. Дими спиняли вiддих. Задуха била з

мiста, як з велетенської печi. Чути було трiск, ломiт, гук. Валилися дахи

й димарi. Поломiнь притихала на хвилину, то знов ще з бiльшою силою

виривалася з хат i домiв, крiзь челюстi обезвiчених вiкон i крiзь вирванi

дверi, й огненними язиками, червоними хвилями, гарячими стовпами пiдлiтала

вгору, до хмар, до сонця, до самого Бога, як самопальная жертва, як

автодафе.

Зробилося гарячо, немов це не пiзня осiнь, а лiтнє .полуднє. У повiтрi,

як огненнi птахи, лiтали гонти, горючi трiски, вiдiрванi вiд вiкон,

дiвочими руками так пильно й гарно мережанi й вишиванi занавiси. Горючi

книжки вискакували вгору, високо понад дерева, розтворялися i, як червонi

вiрли, втiкали вiд пожежi.

"Ходiм!" - сказала Любов Хведорiвна, притулюючися до доньки.

"Куди?" - питала її Мотря.

"До нашого двора".

"На замковiм подвiр'ї?"

"Нi, до нового".

"Ходiм".

За димами не бачили дороги. Пожежа знiвечила план мiста. Пускалися в

добре їм вiдому вулицю, котрою проходили не раз, i мусили завертати в