I далi робили свої дiло.

Ще кiлька стовпiв хоч з другого боку пiдрiзати, ще треба перевести

човни, що їх забуто в шуварах, ще балки забрати, щоб ворог не мав готового

матерiалу пiд рукою,- ще, ще!

"Кидайте мiст! - гукали їм з валiв.Бiжiть, бо замикаємо брами!"

З жалем дивилися на недокiнчену працю. Бiгли в замок. Два смiльчаки ще

борикаються з глибоко вбитим палем. Вирвали i його та пустили за водою.

Хай пливе i хай дає людям знак, що Батурин зiрвав за собою останнi мости.

"Скорiше! Скорiше!" - принаглювали їх з мурiв...

Ускочили...

Чечель наказав брами позасипати землею.

Сотнi мотик кинулися рити землю. Сотнi тачок привозили її з майданiв i

огородiв. Брами загачено землею, камiнням, старим деревом, непотрiбними

возами так, що хоч би їх ворог i вiдчинив, так мусив би прокопуватися

крiзь той насип, а це нелегка рiч.

* * *

Сонце продиралося крiзь осiннi хмари й освiтлювало московськi полки, що

наближалися до Сейму. Пiдходили i на вiддалi гарматного стрiлу ставали на

полях табором. Все новi прибували, пiшi й коннi, гармати й вози, гнали

стада худоби, везли хлiб.

Обложенi дивилися на той караван, на той живий обруч, котрим Москва

збиралася скувати i здавити Батурин, як удав трощить костi своєї жертви.

"Бiльше ворога - бiльше честi!" - доповiдали смiливiшi.

Кенiгзен з файкою в зубах ходив вiд гармати до гармати, розмовляючи з

гарматчиками й роздаючи їм накази.

Мiщани бiгали з одного кiнця мiста в iнший. Кожний хотiв побачити

ворога на власнi очi, чи великi його сили, скiльки гармат, чи витримає

Батурин їх натиск? Впрошувалися на замок. Але туди впускали тепер уже лише

спосiбних до оборони. Решта мусили вдоволятися тим, що вiд iнших зачули.

"Москалiв, як сарана, як круки злiтаються на Батурин. Готуються

переходити Сейм, хочуть направляти мости..."

Кенiгзен викотив з замку шiсть гармат i дула їх направив на московське

вiйсько. Ще трохи i вони промовлять своє слово - розпочнеться бiй.

Найстрашнiшi першi стрiли, перший рев гармат; пролунає i вухо привикне.

До всього привикне чоловiк,- потiшали себе батуринцi.

Аж, гляди, через Сейм переправляється кiлька людей. I знову бiла

хоруговка в одного на списi.

I знову: "Не стрiляй, наказу жди!"

Батуринцi пiзнають сотника Жарковича.

I вiн тут, нащадок гарних предкiв, на службi у москалiв? Сором!

"Чого тобi?"

"Вiд свiтлiйшого з останнiм словом приходжу. Пустiть!" - гукає

Жаркович.

"Ми вже двiчi те останнє слово чули, а пустити не маємо куди. На замок

i миш не просмикнеться".

"Спiзнилася його милiсть, пан сотник",- починають глузувати з нього.

"А хочеться до своїх, правда? Що? Хочеться свого борщу i добрих

вареникiв поїсти".

"Мабуть, наскучив московський квас".

"I позаушники його свiтлостi князя".

"Не сором тобi, сотнику, нам у вiчi лiзти?"

"Зрадницьке дiло робиш!" - кричали йому.

"Я на вас хлiбом, а ви на мене каменем",- вiдповiдає Жаркович.

"Кращий наш камiнь вiд твого хлiба",- кажуть йому i радять вертати з

чим прийшов.

"З останнiм рятунком приходжу, впустiть, а то пожалiєте",- остерiгає їх

сотник.

"Не жалiємо, що не впустили князiв, обiйдемося i без сотника

Жарковича".

"Обiйдеться циганське весiлля без марципанiв".

Насмiхаються.

"Кров ваших батькiв i дiтей впаде на голови вашi! Пустiть!"

"Як впаде, то не на нас, а на таких зрадникiв, як ти".

Розмовi не видно кiнця, аж вiд Чечеля приходить наказ, щоб Жарковича

витягнути по стiнi.

"Найкраще б,- радять козаки,- петлю йому спустити, хай всуне туди

голову, а тодi ми вже й потягнемо".

"Ще й високо,- додають другi,- там, де i слiд такому собацi!"

Насмiхаються, а все ж таки слухають Чечелевого наказу. Спускають довгу