I молився дiд, щоб Господь не велiв йому вмирати з прокльоном на

вустах, лише позволив з надiєю в душi вiдiйти з цього свiту. Вiн чесно

прожив на ньому сотню лiт, не жалiв трудiв, не жахався нi ран, анi мук,

витривало боровся за волю i за славу. Не доведи, Господи, щоб пiсля того,

що сталося з Батурином, народ показав себе негiдним найвищого добра, своєї

власної держави. Не доведи, щоб вiн у заслiпленнi, мов у слiпотi, iснував,

не розбираючись, де вороги, а де приятелi його, щоб вiн зраджував

провiдникiв своїх. Був би це грiх важкiший вiд усiх грiхiв наших, за який

прийшлося б нам покутувати довго, може, столiттями цiлими.

"Господи! жизнi i блага подателю, не опускай нас".

Московськi караули понасували комiри на вуха, повпихали змерзлi руки в

рукави, з острахом спозирали на цвинтар.

"Страшно, брат!"

"Страшно..." ГАРМАТИ

Бiля кожної гармати два щонайсильнiшi драгуни, як кати. В кожного в

руках молоти двопудовi. Диво, як їх чоловiк може двигнути. Пiдносять, жили

їм набiгають, як посторонки, обличчя наливається кров'ю... у-ух!

Молоти, як удари грому, в дула гармат валять, гармати здригаються i

дзвонять, як на соборах щонайбiльшi дзвони. Ще голоснiше, гучнiше,

тривожнiше.

Нiби порятунку благають.

Нiхто на порятунок не йде. Хоробрий гарматний осаул Кенiгзен,

побачивши, що Батурин пропав, даром дожидався, коли разом iз замком

полетить до неба. Догадався, що Мотрi не довелось свого сповнити, й хотiв

сам собi зробити кiнець. Не довелось. До його приставили сторожу, старому

хiрурговi батогами грозили, що не добре стерiг. А раннiм ранком посадили

обох у волоську пiд будою брику i вiдправили за Сейм. Кенiгзен з обозом

московським поїде до царя. Йому, Чечелевi (як зловлять) i iншим визначним

старшинам зроблять окремий парад. Царський суд, по царським приписам муки

та й окрема смерть.

Пушкарi здебiльшого загинули, бо не хотiли здати своїх гармат. Тих, що

живими в московськi руки попали, ще перед виїздом з мiста покарають. Вони,

збитi в гурт, зв'язанi по руках i по ногах, що ворохнутися годi, бiля муру

на свiй кiнець чекають. Догадуються, яку нагороду за їхню хоробрiсть

придумував для них князь. Чекають.

А драгуни гармати розбивають, важкi, котрi з мiсця рушити годi,

щонайбiльшi. За кожним ударом сипляться рештки мурiв, охає земля, ворони

зриваються з трупiв i з криком якнайдальше вiд того мiсця летять...

"Ух-ух-у-ух!"

I за кожним ударом вiдлiтають з гармат мистецькi, гарно виробленi

оздоби - з арматурами, з написами, з роками, коли їх вiдлито. Деякi ще з

Богданових часiв, iншi гетьман Мазепа придбав, не жалiючи великих грошей.

Всiм їм тепер кiнець. Батурин треба безборонним лишити навiки-вiкiв.

Череп'я з дул, особливо гарно повироблюванi голови, князь Меншиков з

собою забере. Меншi гармати поїдуть перед ним, як полоненi, як свiдки його

великої побiди.

Прощайтеся з мiстом своїм, з мiсцями, на котрих так довго стояли.

Заревiть ще раз, чи не забули ревiти, чи вас Кенiгзен не загвоздив. А щоб

ви пороху й куль не збавляли даром - пiдождiть. I до кожного дула

прив'язують одного з гармашiв. Руки до дула, ноги до колiс, студене гирло

доторкається теплих плечей. "Пали!"

Гармата пiдстрибує, реве, випльовує з довгого горла ядро i разом iз ним

плює шматками порозриваного людського тiла. Прощаються з Батурином

гармати.

Пiдкочують пiд них колiсницi, впрягають по двi-три пари коней, не

скорих, а крiпких, i гармати найближчою дорогою з городу виїжджають.

Та дорога, хоч не прометена, а виїжджена гаразд. Чимало трупiв

переїхало на нiй. Костi поторощили, а тiло перемiсили зi снiгом, з

попелом, жужелицею, заморозею земною.

Переїжджають гармати, фальконети i гакiвницi, за ними вже не конi, а

люди на низьких, залiзом кутих вiзках вивозять усяких розмiрiв моздирi. За

гарматами останки мунiцiї з Батурина вивозять в ящиках i в бочках,

шкiрами, полотнами й кожухами понакриваних, щоб порох не замок, бо снiг

полiтає мокрий i легко топливний.

А за мунiцiєю тягнуться вози, навантаженi шаблями, рушницями,

самопалами, аркебузами й торунськими мушкетами, булавами до розбивання

шоломiв i молотами до розвалювання панцирiв, вози, навантаженi бердишами i

списами дев'ятилiктевими, вози, повнi усякої зброї з рiзних фабрик i

рiзних часiв, котрої чимало призбиралося в мiстi i в гетьманських складах.

Усе, що з димом не пiшло, що не змарнувалося в бою i чого солдати не

розiкрали, як круки, вивозив з Батурина князь.

Їхали на возах цiлi гори кожухiв, свиток, кунтушiв, делiй, гунь,

байбаракiв, усякого мужеського, жiночого й дiточого вбрання, а за ними, як

зi снопами, торохтiли вози з бiлизною, шнурами крiпко поперев'язуванi й

рублями згори попридавлюванi, щоб не губилося те добро по дорозi. А на

дальших возах, телiгах, мажах - тисячi пар чобiт, юхтових, грубо кутих i

сап'янцiв жовтих та червоних без пiдкiвок, бо їх здебiльшого солдати,

збираючи цей крам на купи, до своїх кишень поховали, черевики з тонкими

пiдошвами, оксамитнi, й мешти шовковi, а далi - всiлякi пояси, хустки,

скатертки, занавiси, звої полотна й постави сукна, стiльки того, що можна

б кiлька ярмаркiв великих заповнити, можна б одягнути i прибрати кiлька

мiст, хоч би й на яке велике свято. I меблi, i посуд не залишив князь.

Усе, що могло пригодитися, що мало яку-небудь вартiсть, забирав свiтлiйший