Iменно - як свиня!..

Соромиться самого себе.

Як же вiн представ би на судищi Господнiм, коли б його влучила була

нинi яка козацька куля? Що сказав би там на виправдання своє? Хiба те, що

не один вiн винуватий i що не один кається своїх Каїнових учинкiв. Є їх

чимало. Так усi вони, усi, нiщо супроти царя, царя з Божої волi i з Божої

ласки.

"А я ж вам вiльну волю дав",- скаже Господь.

"Але ж i цар з Божої волi",- вiдповiсть, не придумає нiяк, як йому це

все звести докупи.

Перестає хлипати, лиш руки й ноги все ще дрижать, мов у лихоманцi.

(Коли ж цей фершал прийде?)

Хочеться балакати з живою людиною, щоб не чути, що там твориться в тому

Батуринi, котрого завтра не буде,останеться тiльки руїна, велика купа

вугiлля, кiсток i стерва... Гидко!

(Чому ж той фершал не йде?)

Наслухує, але чує тiльки, як все ще шумить, стогне, реве руйнований

город.

Не бачити, не чути, забути!

Але як?

I знов пригадується мати, як проводить молитву, як йому дрiбнi дiточi

пальцi складає, щоб хрестився по закону, як пильно вважає, щоб вiн не

перекрутив якого слова в "Отченашi", або у "Вiрую", бо це грiх, дуже

великий грiх!..

А людей рiзати не грiх?!

Свиня - iменно: свиня!

Зачиняє вiкна i дверi, щоб не чути виску.

Ага!.. Мабуть, i мерцiв розбудив цей крик, i вони перевертаються в

гробах...

Пригадується йому одна мерзотна картина. Як перебiгав через кладбище,

побачив солдатiв, що перевертали гроби. Добували трухлi домовини,

пiдносили порохновi вiка i з мерцiв здирали коралi, перстенi, золотом

перетиканi пояси...

I тими самими руками вони будуть хреститися, лягаючи на сон або сiдаючи

до страви, зараз-таки, ще нинi.

Соромно, гидко! Свиня! I, як побачив це, не втерпiв, стрiляв в

труподерiв. Уявляв собi, що у шакалiв стрiляв. Бачив, як вони з вереском

нестяменним падали на мерцiв,- новi мерцi... До чого воно подiбне, Боже?!

I пригадав собi ще жахливiшу картину.

Зарiзана дiвчина лежала, як мальована, гарна, як ангел. Може, одна в

батькiв. А над нею солдат. Тримав у руцi шнурок перлiв i зубами розкусував

одну, пробував, чи правдива... Голову вiдрiзав, щоб не розiрвати шнурка

перел. Щоб не розсипались...

Образи чергувалися так скоро, що, здавалося, череп не здержить того

хламу, лусне й розiрветься на шматки. Зубами дзвонив, не з зимна, а вiд

зворушення. Як же ти, Боже, можеш дивитися на нас i мовчати? Одно, що

робиш,- бiлим снiгом притрушуєш оте гидке i на всякий вислiв жахливе

багно...

"Бiлим снiгом..."

I вiн усмiхнувся гiрко.

Ще сильнiше повiяв вiтер i ще яснiше озарила заграва цiлу кiмнату.

Якi гарнi тi шовковi обої, золоченi стюки на стелi, важкi оксамитнi

занавiси бiля вiкон! Дивно, що солдати не подерли їх ще на онучi...

Мабуть, для свiтлiйшого залишили. Вiн гарненько пообдирає те все i, як

крук, затащить до свого гнiзда.

(Мало ще накрав!)

I за те, щоб багатилися свiтлiйшi, мають гинути тисячi невинних жiнок i

дiтей.

До чого воно подiбне? Чому хто не скаже їм ув очi, що вони не люди?

Чому вiн не кине шаблi царевi пiд ноги, бо це не цар, а звiр, "урод",

гидкiший вiд усiх тих "уродiв", якi вiн стягає з цiлої Росiї i маринує у

спиртi, у своїй кунсткамерi. На саму гадку про можливiсть такого моменту

кров стинається у жилах. Бачить того мужчину, вищого вiд усiх, прищатого,

жовтуватого, з волоссям, як грива, i з випулистими очима. Гидкий, але

великий,- не от миру сего. Все нишкне, мертвiє й малiє перед ним, вiн -

цар!..

"Творю державний народ,- каже, мов грiм гримить,- будую нову Росiю. Без

болю не родиться нiщо. А ти розслинився, як баба, драгунський офiцер! З

потомственних дворян! Кисляк, мерзотник, от що таке ти!"

I офiцер кулиться в гетьманському фотелi, ноги йому ще гiрше трясуться,

очей пiдвести не смiє, щоб не побачити царя. Це не цар, це - мус...

Чує шурхiт якийсь... Треба ж дiйсностi глянути в очi, не втече перед

нею - треба.

I вiн вiдносить утомленi повiки.

Перед ним не цар, лиш очi, не очi, вiкна у якийсь iнший свiт... Чиї

вони тi предивнi очi? Вiн їх бачив колись... Коли? Де?.. Де?..

I пам'ять починає працювати пильно, скоро, передираючись через подiї

нинiшнi, вчорашнi, чимраз далi в минуле. Вiдкидає усе гидке, погане,

брудне, як болото, як кал, i прочищує шлях. Вже знає. Тi очi бачив вiн

тут, у гетьманському дворi на Гончарiвцi, може, навiть у тiй самiй кiмнатi

на балу, на котрий прийшов зi своїм командантом. Такi очi мала там лише

одна людина i не лише там, але й на цiлому свiтi,- Кочубеєва Мотря. Вони

не давали йому спокою, бентежили, тягнули до себе, затроювали те

вдоволення, яке дає царському офiцеровi вiрна служба царевi. З тої пори,

як глянув у них, згубив себе...

"Мотря? Кочубеєва Мотря? Тут? Тепер?" - i вiн зiрвався на рiвнi ноги.

Витягнув шию вперед, глянув - так, це вона! Вона пiдноситься i теж

подається вперед, руку прикладає до чола - може, й вона його пiзнала?

Господи, як же вiн гляне у тi великi очi, вiн, червоний вiд кровi, як

тигр, i брудний, як свиня, iменно - "як свиня". Що, вiдповiсть, коли вона

спитається про батуринцiв i про сам Батурин? Чи будуть балакати, як тодi,

на балу, коли кругом була така розкiш, лише розкiш. Як пояснити їй той

нелюдський рев i гул, що все ще висить над мiстом, як буря?

"Мотря?.. Кочубеєва Мотря?.. Мотря Василiвна?"

Спускає очi, хилить голову до землi, вдаряє закаблуками, робить три

кроки назадгузь i нараз, хапаючи голову в руки, нiби зi страху, щоб вона

не луснула й не розлетiлася на шматки, вибiгає в сiни.

"Мотря! Кочубеєва Мотря!"

В сiнях на фершала наткнувся, на нiмця. Iшов, не поспiшаючи. Совiсно та

спокiйно робив свою службу. За те й грошi брав. Дивувався тiльки, чому це

його до двора кличуть тодi, як на вулицi так багато дiла. Але кличуть -

iде.

Побачивши вищого офiцера, здоровить його.

"Фершал?"

"Так, ваше високородiє, з третього походного лазарету, Якоб Беме".

"Спiши! У тiї дверi, просто до голубої зали. Вона ще живе. Може,

врятуєш. Спiши!"

Побiг.

Якоб Беме озирається за ним вiд порога: "Здурiв?"

СКОРIН

Той офiцер звався Петро Павлович Скорiн. Вiн вiдзначався не тiльки

великою хоробрiстю та божевiльною, як казали, вiдвагою, але також

незвичайною уродою.

Був це такий. красунь, що не тiльки жiнки ставали, мов навроченi, коли

вiн переходив вулицею, але й мужчини дивилися залюбки на цього живого

Аполлона. Так його й прозивали в полку.

Кращого мужчини годi собi подумати. Навiть цар любив Скорiна i не бив

його в злостi, як iнших,- прямо не пiдносилася рука. Дякуючи тiй вродi,

Скорiй чимало побував за границею. Його посилали, як особливого кур'єра до

заграничних посольств, бо цар любив похвалитися перед свiтом, чимсь

незвичайним.

А незвичайним являвся Скорiн не тiльки вродою, але також дуже

полiтичним поведенням, котрим здобував, собi загальну прихильнiсть i

доброзичливiсть. А все ж таки близьких друзiв вiн не мав.

Не тому, щоб не мiг когось полюбити й прив'язатися до нього, але прямо

- Скорiн був дивак. Серед найширшої забави вставав, махав розпачливо рукою