I вiн стихiйно I не надумуючися довго обхопив гетьмана за колiна: "Ваша

милiсть, зводьте прийняти обiд, хоч одну страву, хоч ложку борщу. Як же

так у голодi сидiти. Будь ласка!"

"Спасибi вам. Такого вони менi пива наварили, що й страви не хочу".

У словах гетьмана почувся жаль.

Старшинам дивно було слухати таких слiв i дивитися на пригноблення

гетьмана, котрий нарiкати й жалiтися не любив.

"Коли б я так вiрно i дбало служив Боговi, то дiстав би найбiльшу

нагороду, а тут, хоч би ти i в ангела перетворився, то й тодi, мабуть,

жодної подяки не зажив би за службу i за вiрнiсть свою".

Знов залунали голоснi стрiли, перебиваючи гетьмановi слова.

"На вiват стрiляють проклятi!" - вихопилося Горленковi.

Гетьман пильно подивився на нього.

"Стрiляють!"

I вiн гiрко всмiхнувся, i поправився у старiм i невигiднiм крiслi.

Як же вiн постарiв,- знову промайнуло їм через голову. Це вже не той

Мазепа, що був перед роком.

I мороз пiшов їм поза плечi. Якби так вiн, не дай Боже, покинув їх

тепер, переходячи, як сам це перед хвилиною зазначив, а поганої царської

на кращу, божу, службу, що тодi сталося б з ними i з цiлою Україною? Нема

чоловiка, щоб мiг зайняти його мiсце й гетьманувати так, як вiн.

Мазепа нiби їх гадки вiдгадав: "Га, що ж, в ложцi кашi з'їсти себе не

дамо, хоч роти в них широкi й апетити великi".

Горленко стиснув рукоять шаблi, Ломиковському очi засяяли.

"Милосте ваша! Не журiться. Ваш розум, а нашi руки - не пiдемо в Москву

шукати науки".

"Не пiдемо!"

"Чого ж ви стоїте? - перебив їх нараз гетьман.- Сiдайте! Подай, Пилипе,

три крiсла. Ближче! так".

Старшини крiсла до гетьмана притягнули.

"Присуньтеся, щоб не балакати голосно".

Присунулися крiсло в крiсло, i гетьман почав: "Кажете, не пiдемо до них

в науку. Шкода! Бо нема такого дурня на свiтi, вiд котрого не можна би

чогось навчиться. А вiд москалiв таки чимало. Подивiться на них. Не знаю,

як вiйна скiнчиться, але як тепер воно є,-- то цар програв. Август зложив

королiвську корону, на польському престолi засiв царський супротивник.

Станiслав Лєщинський. Карло побiджує i трiумфує. А дивiть, який послух у

царському вiйську! Чи чували ви, що там про якiсь бунти, про якусь

супротивнiсть царевi? Анi слiду чогось подiбного. А хай би воно так, не

дай Боже, в нас! Ще не скiнчилася б баталiя, а вже горлали б нашi

всезнайки, що гетьман винуватий, що його скинути треба, або, ще чого

гiршого, залунав би клич - переходiть на другий бiк! От де наше нещастя,

панове! Розказують, не знаю, чи правда, що коли цар у курфiрста був i з

ним з високої вежi одного замку дивився, то прийшла йому охота сказати до

свого чоловiка, що поруч нього стояв: "скачи!"

"I що?"

"I - цей скочив..."

"Монгольська деспотiя".

"А в нас анархiя слов'янська. Щоб збудувати державу, треба перше тую

анархiю переломити".

Нiхто не перечив.

Зеленi вiдблиски на обличчю гетьмана жовкли й золотiли. Сонце схилялося

на захiд, а в хатi були вiд заходу вiкна. I знов забринiли шибки.

"Але ж стрiляють до бiса!" - зауважив Ломиковський, i гетьман знову

допитливо глянув на нього. Годi було з того погляду догадатися, чи по

нутру йому тая заввага, чи нi.

Чому вiн нiчого не говорить? Мовчить, як грiб! - питалися в душi

старшини. Це ж така непевнiсть, що довше й витримати годi. Висить над

тобою скеля i гнiтить. Нi втiкати вiд неї, нi трутити, щоб покотилася до

чорта.

Натяки, натяки й натяки, а нiчого певного, нiчого нового, ходиш, як у

потемках, потайниками блукаєш.