I рукою затулила йому уста.

(Боже ти мiй, вона, мабуть, не знає! Мабуть, ще вiсть до Батурина не

наспiла про допити Кочубея, про муки i кару! Як їй це сказати?)

"Тiльки й моєї потiхи, Iване,казала, змiнюючи голос.- А то не знаю, щоб

я тут робила сама, без батька, мами i - без тебе".

Пригорнув її до грудей i гладив волосся рукою. Яке гарне, буйне i

м'яке, як шовк... (Як їй це сказати?)

"Пiдемо в хату. Ти здорожений. Скажу подати води, перезуйся i перебери

бiлля".

(Нiби музики грали).

Побiгла. Стояв серед свiтлицi, простуючи костi. Трiщали.

Про козакiв забув.

Вибiг до них.

Там уже цiла товпа: батьки, рiдня, дiвчата. Боже ти мiй! Яка радiсть.

Скiльки питань! Де таких слiв узяти, щоб ними виповiсти усе нараз,- скоро,

скоро, скоро!

Тiльки чура осторонь стояв. В нього не було нiкого. На людську радiсть

крiзь свiй смуток дивився.

Чуйкевич козакiв до завтра вiдпустив, чуру з собою забрав.

Вертаючи до ганку, питався кожного дерева i кожної квiтки:

"Як їй це сказати?"

Важнiшого питання в цей мент не було для нього на свiтi.

Вмитий i перебраний увiйшов до свiтлицi, де чекала на нього з вечерею

Мотря.

Про перше забув, на другу задивився.

"Не бачив мене?" - спитала, всмiхаючися злегка.

"Не надивлюся, Мотре. Ти щораз краща стаєш. Тiльки приблiдла менi".

"Сонця мало, а багато хмар".

"Над Батурином?"

"Над нами".

"Знаю, Мотренько, знаю".

(Як їй це сказати?)

"Гетьман здоровив тебе. Поздорови, казав, Мотрю Василiвну, i передай,

що щиро спiвчуваю її горю".

"Спасибi i за спiвчуття... Що ж вiн? Постарiв?"

"Нi, такий, як був".

"То й добре. Тепер молоднiти треба, не старiтися. Кажуть, над цiлою

кiннотою, нашою i московською, командувати має".

"Ти й це чула?"

"До Батурина всякi вiстi доходять. А що ж у таборi нового?"

"Особливих новин нема, хiба те, що перед кiлькома днями мало до проливу

кровi не прийшло".

"Аж так? Що ж сталося? Розказуй!"

Чуйкевич розказував про нiчну тривогу в таборi.

Повисла йому очима на устах. Аж горiла. Коли дiйшов до того мiсця, як

то гетьман з'явився перед товпою, встала. "Невжеж ж?" I присiла ближче до

нього.

Як закiнчив, спитала: "Ти був?"

"Був бiля гетьмана".

"То добре. Треба вiри доховати йому, бо анi вiн без нас, анi ми без

нього не вдiємо нiчого. Треба забувати геть усе, треба забути, Iване,

навiть бiль, навiть кривду найбiльшу, треба тямити, що й вiн лиш чоловiк,

хоч незвичайний, бо без того не сповниться те, чого бажаємо собi".

Уста її наливалися, як вишнi, очi бiльшали, лиця паленiли.

Чуйкевич глянув i погадав собi: "Нема їй що казати".

"А вiйна?"

"Розгорюється, як пожар, з кожним днем бiльшає. Король Карло в Росiю

вступив".

"А на Україну прийде?"

Чуйкевич глянув на свою дружину.

"Чекаєш його?"

"Як спасення".

"Я також".

Руки їх спочивали на собi.

"Може, й прийде,- говорив Чуйкевич.Карло вже з Радошкович двигнувся.

Говорять, до Березини прямує. Нiхто не знає, чи на Москву пiде, чи на

Україну поверне. Москалi нiяк не можуть вгадати його планiв".

"Так i треба. А гетьман?"

"Гетьмановi наказ прийшов - з Бiлої Церкви до Києва йти".

"Ближче до Батурина буде".

"Дав би то Бог, щоб нашi з України не виходили".

"Гадаєш, щоб прийняли тут шведiв i сполучилися з ними?"

"Так було б найкраще".

Мотря зiтхнула. "Знаєш, я впевнена, що нашi бажання здiйсняться. Чує

серце моє. Нi книжка, нi шитво не тягнуть мене, щось мене кличе на замок,

до окопiв, до валiв. Скрiпляй їх, обновлюй, будуй, щоб не було запiзно! Ми

все спiзняємося, Iване. От добре, що ти приїхав".

"Добре?"

"Авжеж. Будемо вкупi журитися й працювати".

"Моя ти!"...

"Але не так, нi,- перечила, вiдсуваючи його голову вiд себе,- а там у

крiпостi. Багато там роботи".

"З тобою нiяка робота не страшна".

Журилися й розважали себе.

Чуйкевичевi так дивно було. Недавно табiр, вiйськова канцелярiя, шум,

гамiр, крик, а нинi старий двiр, в городi зелень, квiтки, вiн з Мотрею за

столом сидить, балакають з собою, вона така добра до нього, ввiчлива,

щира. Нiби з пекла до раю ускочив.

Чи надовго?