I ватага хильцем висунулася з подвiр'я, тiкаючи перед погонею. Остався

тiльки дiд.

Нiби байдуже пригравав на бандурi:

_Гуляй, доню, не бороню, _

_Хоч би до недiлi, _

_Та дивися, щоб вернула _

_У сорочцi бiлiй..._

__

_* * *_

"Розiгралося наше море,- говорив до себе Чуйкевич.- Чуда Божого треба,

щоб утихомирити його".

Знаючи життя панське-старшинське, а також козацьке-молодецьке i

приглядаючися до того, що творилося мiж людьми посацькими й волосними, як

вони, вiдiрвавшись вiд землi i роду, робилися елементом на все спосiбним i

до всього готовим, вiн бачив небезпеку, яка загрожувала Українi, i сильно

турбувався нею.

Як у хмару в Батурин в'їздив.

Дивився на замок, гарний-гарний та повищерблюваний зубами часу, на

вали, що поприсiдали, на гармати, в котрих навiть на "вiват" добре не

стрiлиш,- пригадав собi свари й каверзи старшинськi, i так важко зробилося

йому на серцi, що коли б не гадка про Мотрю, то, може б, i собi кинув усе

I втiкав на Запорiжжя.

Мотря не пускала... НА УКРАЇНI ГУЛО

На Українi гуло. Вiками робилися митi, всякому ясно було, що гнiву

Божого не минути...

З усiх бокiв насувалися хмари, нiде не видно було шматочка ясного неба.

Куди не глянеш - чорно, де не повернешся - блискавки та громи.

Сiркою i згаром заносить.

Люди почувають себе, як збентежена тучею отара, Не цiкава їм праця на

рiллi, не радує їх нi збiжжя буйне, нi скотина гарна - крiзь смуток

дивляться на свiт. Для кого виснажуєш сили, пощо потом землю обливаєш?

Завтра, як не ворог, так свої прийдуть i знiвечать твоє добро.

Навiть дiти не були батькам милi.

На яку долю вони виростають, який талан судила їм судьба? Дiвчат татари

поженуть у ясир, хлопцiв якийсь новий Ярема посадить на палi, останнiм

москаль пообрiзує носи - ось будуччина ваша! Змовилися всi сили лихi, щоб

поневолити тебе, народе волелюбивий. Любиш ти волю тую бiльш усього на

свiтi, так любиш, що мордуєш її. Мордуєш роз'єднанням своїм, буйнiстю

степової вдачi, неохотою до всього, що сковує тебе. Не признаєш влади

своєї, так чужа поневолює тебе.

Чуєте? Усiма бездорожнiми шляхами торохтять залiзнi вози, навантаженi

кайданами на тебе.

Чуєте? Стружать палi, на якi застромлять вас, як мотилiв на шпильку!

Бачите? Блищать штики, на котрi кидатимуть дiтей неповинних ваших i

котрими лона матiрнi розпорють, щоб не родили нащадкiв колишньої слави.

Рiжтесь, кусайтеся, бийтесь!

* * *

Гетьман Мазепа як градобур дивився на грiзнохмаре українське небо i

розумом своїм силкувався вiдвернути тучу.

У розум свiй не втратив вiри. Знав, що нема нiкого, щоб бистротою ума i

багатством досвiду перевищував його.

Але ж вiн один, а ворогiв багато. Навiть союзники, теперiшнi й

майбутнi, не бажають добра Українi. Всiх їх жахає її буйна сила,

плодючiсть землi та людської природи, всiх їх приманює до себе гарна

Україна, як приваблива коханка. Знесилувати її бажають.

Жодному з них не вiрить старий гетьман Мазепа, царевi Петровi менше

всiх. Цей деспот навiть з намiрами не скривається своїми. За кого вiн має

Мазепу? За нiкчемного самолюба, за служку гнучкошийого чи за продажливого

амбiтника, котрий за нагороду малу i найбiльшого злочину не зжахнеться?

Цар не вiрить доносам на Мазепу, але останнє вiйсько в нього забирає.

Недавно з Жовкви вiдправлено компанiйський полк Танського пiд

командуванням польського гетьмана коронного Синявського, а незабаром цар

зажадав знову п'ять тисяч козакiв i знову полк - проти Булавiна, щоб

приборкати його.

З Танського потiхи Синявському не було. Чути, що Танського полчани гiрш

татарiв лютують у Польщi. Гетьмановi таких охотникiв не треба. Зате 5

тисяч доброго вiйська вiн пiслав пiд проводом свого небожа Войнаровського,

людини найповнiшої у свiтi. Полк проти Булавiна повели Левинець i

Кожу-хiвський - теж певнi люди. Не пропадуть вони. Крiм того з кiнцем

червня пiслав вiйсько на Волинь, пiд Попонне, на допомогу Шеремет'єву, що

польських бунтарiв громив, а 1300 стародубцiв - у Бихiв, що пiддавався

генералу Баверу.

З того, як на долонi, видно, що цар хоче Мазепу без вiйська залишити,

щоб опiсля зробити з ним, що йому буде завгодно. Плани готовi. Виявив їх у

Жовквi, а саме: скасувати козацький устрiй на Українi, а завести

московськi порядки... Гарно!..

Але Мазепа на те не пiде. Це ж знiвечення його великих намiрiв,

зруйнування працi цiлого життя.

Треба, значиться, лицем повернутися на захiд, до Карла й Лєщинського.

Обидва вони люди умнi й чеснi.

Бiда, що Лєщинського не признає Польща. Тiльки частина панiв за ним,

решта з Сасом тримає. В Польщi домашня вiйна. З одного боку Сапiга, з

другого - Вишневецький i Огiнський, партизани, заїзди - потоп. Але ж

завдяки тому безладдю гетьман Правобережжя донинi держить. Там тепер

кiлька полкiв - i неабияких. Тримай з Петром, поможи Сасовi на престол

вернути, значиться, вiддай тiї землi, а там i булаву зложи i герцогом

стань.

Нi, нi, не слiд тому бути! В Московщинi бунт. Пiниться Дон, за Доном

пiднiметься Волга. Добре i зле!

Добре, бо Петровi клопiт, а зле, бо цей бунт з Московщини може

перекинутись на Україну. Українi ж пiд тую пору найгрiзнiше безладдя. Тому

й Булавiна приборкати треба, хоч вiн природжений Українi союзник проти

Петра... Хмари, хмари..!

Гетьман як градобур дивиться на захмарене небо i розумом своїм

силується вiдвернути тучу.

* * *

Жовкло на деревах листя не тiльки вiд того, що був жовтень на небi, але

й тому, що знов будували фортецю, висаджували порохом мури i копотами

накривали Київ. Гетьман знову наглядав за фортецею, нiби вiн не гетьман, а

дозорець царський.

Вiйськами його iншi верховодять, а його дiло дивитися, як риють вали,

обкладають їх дерниною, валять i мурують, мурують i валять безнастанно. Та

ще треба йому дивитися, як козаки, до шабель привиклi, тягнуть тачки,

риють рови, як кроти, копають землю, як гробокопателi; обдертi, голоднi,

бруднi, аж гидко на них дивитися. А тисячi царського вiйська залогами на

Українi стоять i над народом знущаються. Навiть бiля самого гетьмана їх

чимало. Гетьман пiд сторожею солдатiв!.. Коли ж воно скiнчиться?..

Осiннi дощi - Київ плаче.

Дощем, як слiзьми, вмиваються вiкна пишних Мазепиних церков. Дрiмає у

вечiрнiх тiнях будинок академiї. Мутнiє вода в Днiпрi. Нiч.

Гетьман нервово ходить вiд вiкна до вiкна.

Пригадує собi, як тут цар гостив.

Вiд бенкетної зали до входових дверей червоний хiдник.

По однiй сторонi - царськi люди, по другiй - нашi старшини.

Вiдчиняються дверi, цар на порозi стає.

Голови хиляться додолу. Царева голова знiмається вгору. Прощають його -

вiн мовчки помiж лавами проходить. "Слухай, що Меншиков скаже!"

"Так, так, слухай, що Меншиков скаже".

* * *

На столi свiчка горить. За столом Орлик, скрипить гусяче перо, пише.

Гетьман з-пiд ока дивився на свого молодого писаря. Знає i не знає

його. Життя навчило недовiрювати людям. По собi знає, який це сфiнкс душа

чоловiка. Невже ж знав Мазепу Дорошенко або Самойлович? Так, може, й

Мазепа Орлика не знає.