- •Богдан Лепкий. Мазепа
- •I до нього приїздили люди, але треба було дуже секретно видiтися з ними й
- •I властитель костей сховав їх назад у свої глибокi шаровари.
- •I старшини стали перешiптуватися мiж собою.
- •I вiн стихiйно I не надумуючися довго обхопив гетьмана за колiна: "Ваша
- •I Ломиковський, як близький до гетьмана чоловiк, зважився завдати йому
- •I такiй заслуженiй, як гетьман Мазепа, належиться якщо не окрема шана, так
- •I, всмiхаючись солодко до гетьмана, говорив свiтлiйший князь Меншиков:
- •I гетьман став уголос смiятися: "Коли б не наднiс його чорт, я й досi
- •I розумiючий iсторiю, мусить послухати голосу розуму, а не крику
- •I Валєнштайн - це не герої? а що сталося з ними? ,Еvеntus Ьеlli sеmper
- •Venerabilis pater, що за що-небудь я певної теперiшностi за непевну
- •Iдеал. Насильним ширенням якоїсь вiри I опресiєю супротивникiв релiгiйних
- •I не одна дiвчина притулилася до вишнi в садочку, I як вишнею вiтер,
- •I гетьман пiдскочив конем до Олексiя. Поздоровив його. Царевич
- •I мови не могло бути.
- •I тепер ще дух московської армiї не пiднявся високо, але Петро
- •I вона вдруге не верне. Україну поневолять, а там I винародовлять її.
- •I Мазепа ще раз розглядає справу, шукаючи якогось виходу. Одинока
- •I втiшається, а вам ввижається, немов то Мотря плаче".
- •Iване, стiлець,- ось вiн там, пiд деревом, бачиш? - I сiдай з нами".
- •I пiшла.
- •I, забуваючи про все, вiн, дивлячись їй просто в очi, спитав:
- •30 Рублiв, себто п'ятнадцять червiнцiв. Тютюн, сiль, смола, поташ, навiть
- •I бачила душу свою, горду, химерну царiвну, невдоволену пiдданими
- •I Мотря смiливою рукою стала здирати з душi тую намiтку тендiтну, яку
- •I поки не вiддасться Мотря, не заспокоїться Любов Хведорiвна. Помста I
- •I вiн за ними не курився. Широко кругом лунав козацький спiв:
- •I почалися зiтхання-нарiкання, що доброго чоловiка тепер зi свiчкою
- •I в словах хазяйки звучав невисловлений жаль до гетьмана, що на таке
- •I вiдганяв мухи.
- •I ватага хильцем висунулася з подвiр'я, тiкаючи перед погонею. Остався
- •I втiкав на Запорiжжя.
- •I гетьман iде до своїх мешкальних покоїв. Добуває лист. Цiкавий, що в
- •I прочитай!"
- •I пригадав собi Орлик тi шибеницi незчисленнi, котрими приоздоблено
- •I як вiдповiдь дiстав вiд нього цей ото лист. Не дожидати ж нам, як
- •I до Головкiна такого змiсту".
- •I вiн їм лiки проти старостi зi своєї пекельної аптеки приносить.
- •I черцi пiшли в церкву, на вечiрню, бо це пiд недiлю було, думаючи
- •Iнтриг пора".
- •Iшли стежкою, що вела вiд ганку до бiчних ворiт. В'їздила ними служба,
- •I стара, струпiшiла дошка розкололася на дрiбнi трiски. Порохно обсипало
- •I в його душi ворушилося прикре почуття зради свого старого товариша I
- •I благаю тебе, покинь цей задум поганий!"
- •I знову мовчанка прикра.
- •Iскра приїхав у Диканьку.
- •I того не мiг заперечити Iскра.
- •I його Любов Хведорiвна перетягнула на свiй бiк.
- •I не кому, а самому собi на згубу.
- •I судейством служив?"
- •I виповнити його. "Видно, так Бог хотiв",- казала не раз. Нiколи не чув
- •I суддi взялися розслiджувати донос. Допитують
- •I тютюну. Кочубей блiдий, втомлений, волосся посивiле, губи мов на ладан
- •I їх вивели з зали. За ними пiшли по наказу Головкiна також пiддячий I
- •I нараз - цiкавiсть. Проста, звичайна цiкавiсть: скiльки батогiв
- •I ще, I ще, I ще... Добре, що пам'ять тратить, чорно - нiч.
- •1651 Року.
- •Iде, щоб тiльки вiд Москви вiдсахнуться.
- •I москалi є. На них козаки з-пiд ока дивляться, а вони на козакiв.
- •Iскра побiгли з доносом до царя. Що то було б, коли б вiн провадив справу
- •I коли зробити цей крок. Старшини наглять, народ теж, а гетьман бачить, що
- •I гетьман усмiхнувся. Щастя I тим разом не покинуло його. Цар повiрив,
- •I поки його - поти й вiйни. Дурний, хто вiрить, що людей можна перетворити
- •I розграбити добро, добре, що гадяцькi мiщани до того не допустили".
- •Iншого, кращого й молодшого,- будь ласка! я вже своє вiдгетьманував, пора
- •Iнтенцiй?"
- •I гетьмановi гадки пiшли шляхами - до Батурина, Диканьки, до Ковалiвки.
- •I гетьман снував далi свої плани. Роздумував, як I коли перейти йому до
- •I знайте, скорiше мiсяць вiдiрветься вiд неба, нiж я покину вас!"
- •I хата впаде, I будiвничi згинуть. Поб'є. Так не раз бувало".
- •I ждати там аж до другого наказу".
- •Iскра, що в донощики пошились, а все ж таки вони колишнi товаришi нашi. Як
- •I буде".
- •I рукою затулила йому уста.
- •I вiн зажурився.
- •I сотник, вiдганяючись вiд козакiв, як вiд мух, пробивався у свою
- •Iскру на смерть за брехливий донос на гетьмана Iвана Степановича Мазепу,
- •I Кочубеєвi зробилося легше на серцi, нiби камiнь важкий зсунувся з
- •I невiдкличний. Не моя власть застановити його",
- •Iнших, щоб не шукали чужих богiв, а свого берегли. Хоч тим послужу рiдному
- •Iскру спирався, той пiдтримував його. "Вiдваги, свате, вiдваги, вже
- •14 Липня гетьман весь день з вiдпочивальнi своєї не виходив.
- •I Iскри. Зворушливо пиши".
- •Iндивiдуальностi.
- •Vivat!" Дула канонiв, пообтулюванi ганчiрками, на лафетах I амунiцiйних
- •I знову кланявся направо й налiво, очима блукаючи кудись далеко.
- •Iване?"
- •I поклонився в пояс.- Гарною дружиною поблагословив вашу милiсть
- •I вiн руки сумно опустив по собi.
- •Iншi гадки приходять, жаль їхнього щастя".
- •29 Августа, Карло побив Петра бiля мiстечка Доброго. Сам цар брав участь у
- •I того не затаю перед вами".
- •I, мабуть, побiди на свої очi вже не побачу. Бог не благословив... Коли б
- •I натовп реве, дереться, скаженiє. Не розбереш, що таке кричить.
- •Iвана Степановича Мазепи".
- •Iвана Степановича Мазепи. Чому вiн не їде, коли я його кличу, чому стiльки
- •I пiд впливом надмiрно вживаного алкоголю попадала в вакхiчний настрiй.
- •I що Господь не дозволяє йому прикласти своєї руки до побiди над нашим
- •I, переступаючи назадгузь через порiг, кричала: "Бодай би вас перша куля
- •Iнстинкт велiв рятувати себе.
- •I Войнаровський встав. Одягнувся, накинув на себе бурку, за пояс всунув
- •I Бистрицький, I цей офiцер-полонений - люди меткi й проворнi.
- •I Войнаровський дiйсно не пропав.
- •I посидiти за розмовою ген поза пiвнiч".
- •Iсторiї. Почнемо... Чуйкевич поїде зi мною. Не багато в мене таких вiрних,
- •I другi крiпко стискали Чечелеву долоню, впевняючи його в своїй
- •I його".
- •I Горленком, з охочекомонним полковником Гнатом Галаганом, з
- •25 На раду.
- •Iсторiї, як велеречивi свiдки й оборонцi твоїх прав споконвiчних I твоїх
- •I народ кинувся до роботи. Навiть жiнки не дармували. Хоч недiля -
- •Iдемо. Постiйте ж крiпко й хоробро, не подайте iменi козацького в наругу.
- •I втягнути їх у бiду.
- •Iталiєць пильно вдивлявся в гетьманове обличчя, в його дивнi очi I в
- •Iсторичний вчинок не пригноблювали гетьмана, а скорiше пiдбадьорювали
- •I в обложенцiв вступила нова охота витривати в нерiвному бою... Чей же
- •I хто в Батуринi остався".
- •I каламарська душа розказувала все, що знала, загикуючись I
- •I те, I друге було Чечелевi не по душi. Вiн хотiв додержати присягу на
- •I далi робили свої дiло.
- •I сильну линву з петлею на кiнцi.
- •I дiйсно народ не дарував. Як тiльки сотник Андрiй Жаркович перелiз
- •I Жаркович зiтхнув. "Безталанний городе,- промовив,- жаль менi тебе!"
- •I найважнiшим законом життя, на смiливого й палкого Гамалiю, глянув - I
- •I наказав їх покликати до себе.
- •I принаглювати не треба. Знають в чiм дiло.
- •Iржали конi I скрипiли вози.
- •Iмла, як занавiса, пiднiмалася вгору.
- •I вiн довго пильно стежив за тим, куди це вiйсько пiшло. Пiд охороною
- •I знову крик, зойк, суматоха. Тiльки декiлька драгунiв далi жене, не
- •I Чечель, зав'язавши Зажарському очi, попровадив його на замок, до тої
- •Iншi: "Не треба! не треба!"
- •Iншi залишилися. Незвичайне рiшення лавника заскочило їх
- •Iшли. Пробирав їх гнилий холод пiдземних мурiв. Свiчка в руках Мотрi
- •I вони опинилися поза замковими мурами, в глухiм зарослiм садку.
- •I мати обiйняла доньку, пригорнула до грудей й зимнi уста притулила до
- •Iншу, бо тамтою нiяк було пройти. Полумiнь через дорогу подавала собi
- •I тою самою дорогою, котрою перед годинкою прийшли, пустилися назад.
- •I вiн побiг.
- •I вийшла.
- •I Мотрю пориває людська хвиля, як стихiя, вона не має сили спинити її,
- •I Мотря глянула круг себе.
- •I Мотря повернулася у той бiк, де диякон з донькою I старим золотарем
- •I тепер вона у його руках - безборонна.
- •Iван Нiс доганяв її. Той самий Нiс, наказний прилуцький полковник, що
- •I це робить Батурин.
- •Iншi, згубивши дiтей, пробiгають вулицями горючого мiста й жахливим
- •I знов, I знов.
- •I з не меншими втратами вiдперто. Дорiжка вiд валу до ворiт, котрою вони
- •I мурiв, бо несподiвано з мiста наспiла йому визначна пiдмога - Чечель з
- •I Чечель щасливо пробивається в напрямi Гончарiвки. А з ним коваль I
- •I солдати розскакуються, як собаки вiд ласого шматка.
- •I без неї стiльки життя змарнували нинi, стiльки краси, радостi, щастя.
- •I йому зробилося страшно. Не може пiдвести очей туди, де вона лежить, а
- •Iменно - як свиня!..
- •I знов пригадується мати, як проводить молитву, як йому дрiбнi дiточi
- •I виходив. Анi в винi, нi в костях, нi в дiвчатах не знаходив смаку.
- •I Скорiн наказав своєму серцю мовчати. Потiм стала вiдома iсторiя Мотрi з
- •I менi хочеться бути, як не героїнею, так хоч людиною. Будь ласка,
- •I вони увiйшли в двiр.
- •I Скорiн пiшов на суд.
- •Iншi члени того так званого суду тримали себе менш бiльш як звичайно,
- •I за хвилину вернувся назад, впускаючи перед себе старого козака, зi
- •I смерть... Говори!"
- •I Меншиков звернувся до наймолодшого з офiцерiв:
- •I придумали! Кажи їм, де гетьман заховав свої клейноди".
- •I справедливостi. Хотiлося встати, махнути рукою на все I йти, куди очi
- •I князь рiшився.
- •I промовити до розуму. Та куди!"
- •I цей присуд вони почули.
- •I став пальцями тарабанити по шибi.
- •I свiтлiйший наказав покликати Мотрю Василiвну.
- •Iвана Чуйкевича, гетьманового канцеляриста?" - спитав голосом рiзким, але
- •I вiн тупнув ногою, як на солдата. Скорiй порушився на крiслi,
- •I по його голосi крiзь зуби знали, що в нiм накипає нова злiсть I що вiн
- •I балакали пошепки.
- •Iсторическiя I фiлософскiя книги, псалми, акафiсти, кантики I мадригали,
- •I Меншиков вiдвернувся вiд нього з омерзiнням: "Кровожадний тигр, без
- •I свiтлiйший стиснув острогами слiпуватого коня. Минаючи останню палю,
- •Iржали. Те iржання далекою луною гомонiло серед мертвецької тишi.
- •I в головi зробилося тихо. Лиш того вiдчуття, немов-то її розтягають I
- •Iван Грозний I Новгород Великий, цар Петро I Батурин. Цар Петро цiлi
- •I молився дiд, щоб Господь не велiв йому вмирати з прокльоном на
- •I за кожним ударом вiдлiтають з гармат мистецькi, гарно виробленi
- •Iз собою. Його в Батуринi не треба. Батуринцям уже нiчого не треба. Їх
- •I дiда слухають. Здоровi виходять разом iз ним перешукувати мiсто.
- •I жахливий бiй не пальною зброєю, а ножами, келепами, кулаками, I щасливо
- •I другi роблять так, як вiн. Але годi вертатися по тих, що прилишились.
- •I вона, пiдперши бороду рукою, хиталася журливо:
- •I оба вони зажурилися. Думали, як дуже дальший розвиток справи залежний
- •I щолиш тепер, як Чечель обмився I хотiв перебрати сорочку, побачив, що
- •I пiдняв руки, показуючи подрану кожушину.
- •Iдуть, старшин йому давай".
- •Iржею вкривався. Щедрою рукою розсипанi троянди линяли й нидiли пiд
- •I почув вiн у душi своїй таку велику вдячнiсть до отсих лицарiв
- •Iнших старшин, а також до єпископiв. Усiх їх цар ,негайно кликав до себе
- •I Чечель примикає повiки, щоб не бачити того.
- •I Чечель вiдiтхнув. Хоч за те хай буде Боговi милосердному дяка.
- •I злазить з коня.
- •I карати. Це не будь-хто. Чечель уявляє собi, який цей суд буде, I знає,
- •Iмлисто, тьмаво, страшно.
- •I вiн сотий раз за тих кiлька тижнiв став пояснювати, якi були сили в
- •I обидва офiцери стали журитися своїм улюбленим вождем, забуваючи, що
- •I шведи й козаки зауважили це. Увiйшли в бiльшу кiмнату, в котрiй
I, переступаючи назадгузь через порiг, кричала: "Бодай би вас перша куля
не минула за мою кривду i сором, бодай би ви подохли".
Затрiснула дверi й пiдперла їх з другого боку. Добувалися. Хотiли
виважувати, але Меншиков не дав: "Довольно! Бачите, iстерика сталася з
бабою".
"Фу, чорт! - нарiкав одноокий полковник, - геть подряпала руку".
Товстопузий генерал обтирав обрусом лице.
"Посуду стягнеш зi столу,- гукнув на нього Меншиков.- Що робиш?"
"Плюнула менi в лице".
"Добре тобi. Не треба було перетягати струпи. Луснула".
Хтось хотiв iти.
"Куди?"
"Щоб не втекла".
"Лишiть. Як хоче, хай iде. Досить назнущалися над людиною".
"Людина? Сволоч жiночая".
"Хто з ким пристає, таким сам стає,вiдповiв Меншиков. Був лихий на
своїх генералiв, що не пописалися перед Войнаровським. Щоб затерти погане
вражiння, почав: - Довольно! Не пора на грища. Щоб ви менi тут бiльше баб
не приводили. Каратиму. Вiд завтра - по вечерi година розмови i - спати.
Кожної днини може появитися ворог, ситуацiя поважна".
Войнаровського нiби хтось iз землi на якусь iншу планету занiс. Все те
було таке далеке вiд думок i почувань, котрими вiн проймався, вiд турбот,
котрi бентежили його. Одному був рад, а саме, що Меншиков не знає ще
правди. Може, Бистрицькому вдалося щасливо дiйти до шведiв, може, вiн
щасливо й вернеться вiд них. Може, може..?
Як усякий чоловiк, так i вiн хапався кожної стебелинки, щоб рятуватися
з розбурханого моря тривоги. Але як хвиля, вiдпливши вiд берега, за часок
знову вдаряє в нього, так по хвилинi такого злудливого спокою новий прибiй
усяких тривожних запитань виводив його з рiвноваги. Сидiв, як на шпильках.
Ось вiдчиняться дверi й приведуть Бистрицького, ось залунає луск копит i
заболочений кур'єр принесе вiсть iз головної квартири про "iзмiну"
гетьмана Мазепи.
Що тодi?
Насилу вдавав спокiйного, щоб не зрадитися перед свiтлiйшим.
Цей нiби брав участь в офiцерськiй забавi, але насправдi прошибав
Войнаровського своїм зором. "Чого вiн приїхав? - питався самого себе
свiтлiйший.- Замiсть свого дядька? Це ж не одно. Виправдати? Коли Мазепа
справдi вмирає, то й виправдання не треба. Щось тут не те. Має вiн якiсь
затаєнi гадки". А вголос питався, що коло гетьмана нового? Як народ, який
настрiй помiж козаками, чи не помiтний вплив "возмутительних унiверсалiв"
шведського короля?
Войнаровський вiдповiв уважно й обережно, бо з досвiду знав, що
Меншиков хитрун i знавець людської душi, як кiт м'який, рознiжений,
гарний, але не вiд того кинутися на миш i погратися нею. Мишею бути
небезпечно.
"Ще одно дiло доручив менi дядько",почав Войнаровський.
"А саме?"
"Рад би вiн перед смертю закрiпити за собою недавно купленi землi в
Рильському повiтi й дiстати дозвiл заселювати їх прийшлими, вiльними
людьми".
Меншиков здивувався. Чогось такого нiяк не сподiвався почути. "Ваш
дядько ще й на смертнiй постелi про свої маєтки не забуває",- вiдповiв,
усмiхаючися, нiби добродушно.
"Це вже його грiх,- виправдовував гетьмана Войнаровський,- але не будь
за ним цього грiха, то й грошей на теперiшнi великi воєннi видатки не було
би".
"Правда, правда. От i недавно привiз нам Максимович двi тисячi
червiнцiв вiд нього. Багатий, але й щедрий ваш дядько. Сподiйсь, не
оставить свого небожа в убожествi".
Сказавши це, глянув на Войнаровського, як на наслiдника величезних
гетьманових маєткiв, а разом iз тим прийшло йому на гадку; що того
чоловiка не слiд тепер iз своїх рук випускати. Такої птицi з клiтки не
випускають.
"Ви втомленi,- звернувся нараз до гостя,- хочете спати".
"Так, хочеться спати",- повторив, не задумуючись, Войнаровський.
"Ось бачите, а я вас вночi розмовою забавляю".
"Розмова з вашою милiстю вiд сну менi дорожча",- вiдповiв, похопившися,
Войнаровський. Вiн усiма способами намагався впевнити князя, що в каретi
виспався знамените i загалом нiякої втоми не чує, вiн же людина молода, в
самому розквiтi сил, що ж мають казати старшi вiд нього, що стiльки трудiв
мусять серед теперiшньої вiйни зносити.
"А все ж таки кiлька днiв побудете мiж нами, спiчнете собi, не пущу
вас",- говорив, стискаючи його руку, князь Меншиков.
"От i попав!" - погадав собi Войнаровський, i в очах йому почорнiло.
Почув себе закладником, в'язнем, жертвою за велику справу. Життєвий
