I, переступаючи назадгузь через порiг, кричала: "Бодай би вас перша куля

не минула за мою кривду i сором, бодай би ви подохли".

Затрiснула дверi й пiдперла їх з другого боку. Добувалися. Хотiли

виважувати, але Меншиков не дав: "Довольно! Бачите, iстерика сталася з

бабою".

"Фу, чорт! - нарiкав одноокий полковник, - геть подряпала руку".

Товстопузий генерал обтирав обрусом лице.

"Посуду стягнеш зi столу,- гукнув на нього Меншиков.- Що робиш?"

"Плюнула менi в лице".

"Добре тобi. Не треба було перетягати струпи. Луснула".

Хтось хотiв iти.

"Куди?"

"Щоб не втекла".

"Лишiть. Як хоче, хай iде. Досить назнущалися над людиною".

"Людина? Сволоч жiночая".

"Хто з ким пристає, таким сам стає,вiдповiв Меншиков. Був лихий на

своїх генералiв, що не пописалися перед Войнаровським. Щоб затерти погане

вражiння, почав: - Довольно! Не пора на грища. Щоб ви менi тут бiльше баб

не приводили. Каратиму. Вiд завтра - по вечерi година розмови i - спати.

Кожної днини може появитися ворог, ситуацiя поважна".

Войнаровського нiби хтось iз землi на якусь iншу планету занiс. Все те

було таке далеке вiд думок i почувань, котрими вiн проймався, вiд турбот,

котрi бентежили його. Одному був рад, а саме, що Меншиков не знає ще

правди. Може, Бистрицькому вдалося щасливо дiйти до шведiв, може, вiн

щасливо й вернеться вiд них. Може, може..?

Як усякий чоловiк, так i вiн хапався кожної стебелинки, щоб рятуватися

з розбурханого моря тривоги. Але як хвиля, вiдпливши вiд берега, за часок

знову вдаряє в нього, так по хвилинi такого злудливого спокою новий прибiй

усяких тривожних запитань виводив його з рiвноваги. Сидiв, як на шпильках.

Ось вiдчиняться дверi й приведуть Бистрицького, ось залунає луск копит i

заболочений кур'єр принесе вiсть iз головної квартири про "iзмiну"

гетьмана Мазепи.

Що тодi?

Насилу вдавав спокiйного, щоб не зрадитися перед свiтлiйшим.

Цей нiби брав участь в офiцерськiй забавi, але насправдi прошибав

Войнаровського своїм зором. "Чого вiн приїхав? - питався самого себе

свiтлiйший.- Замiсть свого дядька? Це ж не одно. Виправдати? Коли Мазепа

справдi вмирає, то й виправдання не треба. Щось тут не те. Має вiн якiсь

затаєнi гадки". А вголос питався, що коло гетьмана нового? Як народ, який

настрiй помiж козаками, чи не помiтний вплив "возмутительних унiверсалiв"

шведського короля?

Войнаровський вiдповiв уважно й обережно, бо з досвiду знав, що

Меншиков хитрун i знавець людської душi, як кiт м'який, рознiжений,

гарний, але не вiд того кинутися на миш i погратися нею. Мишею бути

небезпечно.

"Ще одно дiло доручив менi дядько",почав Войнаровський.

"А саме?"

"Рад би вiн перед смертю закрiпити за собою недавно купленi землi в

Рильському повiтi й дiстати дозвiл заселювати їх прийшлими, вiльними

людьми".

Меншиков здивувався. Чогось такого нiяк не сподiвався почути. "Ваш

дядько ще й на смертнiй постелi про свої маєтки не забуває",- вiдповiв,

усмiхаючися, нiби добродушно.

"Це вже його грiх,- виправдовував гетьмана Войнаровський,- але не будь

за ним цього грiха, то й грошей на теперiшнi великi воєннi видатки не було

би".

"Правда, правда. От i недавно привiз нам Максимович двi тисячi

червiнцiв вiд нього. Багатий, але й щедрий ваш дядько. Сподiйсь, не

оставить свого небожа в убожествi".

Сказавши це, глянув на Войнаровського, як на наслiдника величезних

гетьманових маєткiв, а разом iз тим прийшло йому на гадку; що того

чоловiка не слiд тепер iз своїх рук випускати. Такої птицi з клiтки не

випускають.

"Ви втомленi,- звернувся нараз до гостя,- хочете спати".

"Так, хочеться спати",- повторив, не задумуючись, Войнаровський.

"Ось бачите, а я вас вночi розмовою забавляю".

"Розмова з вашою милiстю вiд сну менi дорожча",- вiдповiв, похопившися,

Войнаровський. Вiн усiма способами намагався впевнити князя, що в каретi

виспався знамените i загалом нiякої втоми не чує, вiн же людина молода, в

самому розквiтi сил, що ж мають казати старшi вiд нього, що стiльки трудiв

мусять серед теперiшньої вiйни зносити.

"А все ж таки кiлька днiв побудете мiж нами, спiчнете собi, не пущу

вас",- говорив, стискаючи його руку, князь Меншиков.

"От i попав!" - погадав собi Войнаровський, i в очах йому почорнiло.

Почув себе закладником, в'язнем, жертвою за велику справу. Життєвий