Iржею вкривався. Щедрою рукою розсипанi троянди линяли й нидiли пiд

чобiтьми розюшених. людей. А з байракiв, з болiт, недобре ще примерзлих,

пiдносилася брудна спiдниця ночi. Вiтер її пiддирав, пiдносив i понад.

селом, як заболоченою хоругвою, вимахував.

"Чечеля, Чечеля нам давай! До бiса полковникiв, до бiса нам старшин!"

"I без них проживемо!"

"На погибель їм!"

"На погибель".

Хазяїн, у котрого полковник Чечель ночував, насилу добився до слова.

Старий, багатий козак мав численних сторонникiв у селi. Постояли за ним.

Зацитькували ревунiв. "Дайте ж чоловiковi слова! - казали.- Не шумiть!

Криками далеко не зайдемо. Це тiльки жиди криком городськi мури валили,

наш крик такої сили не має".

Вилiз на колоду i став заспокоювати народ.

Казав те, що й сусiдам на розмовi у своїй хатi говорив, а саме, що не

всi старшини лихi, що є й мiж ними люди з великими заслугами. Обороняв

гетьмана, котрий, на його гадку, багато доброго зробив..."

"Дукам, серебренникам, а не нам".

"Не будь дукiв, не було б що i взяти в руки".

"Ой прибрали ви нас у свої загарбливi руки, так що й дихати важко".

"Та кiнець пануванню вашому, пани!"

"Кiнець нам, а ви гадаєте що? безконечнi?" - питався хазяїн.

"Поки землi, поти нас,вiдповiдали.- А ви от що!" - дмухали на долоню,

показуючи, як старшини полетять на чотири вiтри.

"Ми вже раз з вами зробимо якийсь лад",- грозили.

"Поки зробите, послухайте правдивого слова".

"Не треба, не хочемо, не цiкавi..."

"Цитьте, хай говорить. Кажiть, дядьку, кажiть".

"Своїх людей на поталу ворогам давати не годиться".

"Треба!"

"Не треба!"

"Мус!"

Поривалися на себе з кулаками. Насилу старшi й жiнки, що повибiгали з

хат, зупинили бiйку.

"За зраду Бог вас каратиме, як покарав Iуду, що зрадив Христа".

"Гетьмана покарає, бо вiн теж iзрадив".

"Але не вас i не Україну".

"Україна - це ми".

"А ми - нi? - питалися докiрливо старшi.- А ми - що?"

"Ви струп на нашому тiлi. П'явки, опирi, кровопивцi!"

Отак кругом. Що заспокояться на хвилину, то знову шум i погана лайка.

Вже й до рукопашного бою доходило, бо годi було старим козакам i хазяїнам

поважним терпiти кривду вiд наймитiв i всякого зайшлого народу, котрий, на

їх гадку, як бiдував, то з власної вини, бо гроша в кишенi втримати не

вмiв. Що заробив, те й пропив.

Дiйшло до того, що червоними пiвнями грозили, казали:

"Пiдождiть, хай настане нiч, а вона недалеко, бо день тепер короткий!"

"То я аж такого сорому дочекався,нарiкав сивий дiдусь з полинялими

очима, що вже кудись далеко, нiби поза другий берег заглядали.- То вже в

нас аж до такого дiйшло! Не буде вам благословення Божого, ой не буде, бо

ви нiчого пошанувати не вмiєте, нiчого святого нема у вас. Настали часи,

що яйце вiд курки мудрiше й дiти батькiв розуму вчити хочуть".

"Як батьки дурнi, то i вчити їх треба",- озвався хтось.

Дiдусь мав синiв i внукiв у громадi.

Не втерпiли кривди. Затрiщали плоти, зчепилися люди з собою, кинулися

жiнки й дiти мужам i батькам на пiдмогу, перемiнився майдан у кiтловище

людське, в котрiм варилася страва чортовi на снiдання.

"Карли - панам, проч iз старшинами, хай пропадають дуки, Чечеля, Чечеля

нам!"

Чорна хмара повисла над селом. Пропав, сховався, поїхав кудись геть

срiбнопанцирний лицар.

Вулицею надходив чоловiк у козацькому кунтушi, з шаблею при боцi,

праву, поранену руку за пазуху встромив. Голову мав перев'язану - тiльки

одним оком дивився.

"Чечельї Чечель!" - зашепотiло кругом.

Ступив на майдан, бiля колод, на котрих старшi хазяї сидiли, став i тим

одним оком журливо на грище глядiв.

Вчорашнiй розпучливий бiй, лицарська смерть батуринцiв, щоб доховати

вiру гетьмановi й оборонити чесне iм'я столицi, i отся нинiшня гидка,

глупа, безтяменна гризня,- якi ж далекi й неподiбнi до себе моменти, якi ж

супротивнi образиi Там вiрнiсть i вiра, там хоробрiсть i жертва, тут

глупота i пiдлiсть - нiби це два свiти, два народи, двi iншi культури.

Страшне, неправдоподiбне, неможливе!

Роздумував над причинами, шукав виправдання якогось, щоб заспокоїти

себе, щоб не зневiритися в силi i вартостi тiєї стихiї, i не знаходив

нiчого. Одне приходило йому на гадку, а саме, що тут степ, а там город,

тут нiби тая золота воля, а там життя. Привикли люди до законiв, до ладу,

до влади, розвили в собi почуття державне, зрозумiли, що таке честь i

боролися за неї так хоробро, як тiльки чоловiк боротися може.