I до нього приїздили люди, але треба було дуже секретно видiтися з ними й

дуже полiтично балакати, бо в Жовквi пiд тую пору i стiни вуха мали.

Гетьмановi старшини теж не були радi. Весна. В маєтках чимало роботи. В

кожного родина, святкуватимуть без батька, а ти сидиш у тiй Жовквi не

знати пощо й нащо.

Нарiкали старшини, зiбравшись в гетьманськiй господi, коли їм довелось

на гетьмана ждати, так як нинi, у вiвторок по провiднiй недiлi.

* * *

Гетьмана ще вранцi покликали на раду, бо Цар скоро встає. Сидiти може

геть поза пiвнiч, а вставати мусить разом зi сходом сонця, i зараз за

роботу береться. Чорт, не чоловiк!

Старшини посходилися коло полудня. Не буде ж тая рада Бог вiсть як

довго тривати! Петро не любить зайвих слiв. Або говори до речi, або мовчи.

Декому вже й язик вiдрiзали за те, що непотрiбне балакав. З Петром

короткий процес.

Чекають старшини, гетьмана нема.

"Ясновельможний сам пiшов?" - питає Орлика компанiйський полковник

Танський.

"Сам, як палець".

"Також новi звичаї, щоб гетьман одинцем ходив, нiбито в нього надiйних

людей нема".

"Видно, нас там не треба",- додає обозний Ломиковський.

"Нас тiльки тодi кличуть, як голову пiд кулi та пiд шаблi треба

наставляти,- зауважує Танський,- а до вiйськової ради - то ми за дурнi.

Москалi всi розуми поїли".

"Звичайно, вони барини, а ми холопи їхнi".

"Царськi люди in spe".

Говорили чимраз тихiше, щоб який чорт не пiдслухав.

Хтось добув iз шароварiв добре вже постиранi кiстки.

"Кидаймо!"

Скорочували час, як могли. Але нервувалися, i навiть костi не могли

цьому нервуванню зарадити.

"Хтось iде!"

I властитель костей сховав їх назад у свої глибокi шаровари.

Увiйшов покойовий гетьманський Кендзєровський, оженений з сестрою Настi

Скоропадської, чоловiк молодий, не дуже ще бувалий, але вiдомий своєю

вiрнiстю Мазепi.

"Як же там, Кендзєровський,- стали питати його,- не чув, що там дiється

на тiй радi?"

"Звiдки я, вашi милостi, чути маю. Дверi позамиканi наглухо, скрiзь

варти, туди й миш не пересунеться".

"От, як москалi вмiють секретнi ради тримати!"- зауважив хтось.

"То правда, а ми свобiдний народ i не любимо секретiв. Що на серцi, те

й на язицi".

"Бiжимо з язиками, чи треба, чи не треба".

"Але як же там, пане Кендзєровський, не чув, коли гетьман поверне?"

"Кажу милостям вашим, нiчого я не чув, i сам прийшов подивитися, чи не

повернувся вже ясновельможний, бо звiдси до царського постою недалеко.

Пiду назустрiч".

"Iди, йди, небоже. А якщо гетьмана зазриш, так i нас iсповiсти".

I Кендзєровський пiшов.

Ломиковський потягнувся i позiхнув на всю губу: "Їй-Богу, вже менi того

всього забагато!"

"А менi обiдати хочеться,- сказав, утираючи губи, полковник Танський.-

Тепер, як тут говорять, загальниця. Пощо має чоловiк себе морити?"

"На гетьмана з обiдом чекаємо".

"Може, вiн у царя обiдатиме".

"А мабуть. Якщо рада затягнулася так довго, то цар своїх радних на обiд

запросить. Iду я. У мене тут i знайомi є. Хоч медку поп'ю. Тутешнi люди

вмiють добрi меди ситити".

I Танський вийшов.

Ломиковський знову протягнувся, аж крiсло затрiщало, i позiхнув вiд

вуха до вуха.

"Не люблю я цього Танського",сказав.

"А це чому?"

"От так, не люблю, та й годi! Непевний вiн для мене чоловiк. Нiколи

тобi не подивиться в очi, як кiт".

"Щось нiби Кочубей".

"А гадаєте, панове, що Кочубей певний?"

"Хто його знає, чи певний вiн, чи нi, а грiха на совiсть не треба

брати,- зауважив Орлик.- Щодо Танського, то гадаю, що вiн, як

компанiйський полковник..."

"Компанiйський, охочекомонний чи сердюцький - один чорт. Тут не в ранзi

дiло, а в людинi",- замiтив прилуцький полковник Горленко. Вiн

недолюблював тих нових формацiй i, хоч як був прихильний до Мазепи, криво

дивився на тих всiляких попридумуваних ним старшин. Взагалi генеральнi

старшини i полковники старих, справжнiх, козацьких полкiв тримали себе за

щось окреме.

"Молоде вино вишумiти мусить. Так i тi новi гетьманськi полковники поки

не вишумлять, то з серцем до них не пiдходи".

Критикували однi других, аж до Кочубея дiйшли.

"А цей же що? Старий гетьманський товариш. Яму пiд Самойловичем копав,

а тепер, мабуть, пiд Мазепою гребе".

Апостол боронив свого свата. Не такий-то вiн небезпечний. От, звичайно,

бiда, коли жiнка чоловiком нiби швець шкурою крутить.

"Нi, нi, пане товаришу, не борони ти генерального судцi. Побачиш, вiн

колись ще таку штуку затiє, що всiм одне горе вийде",- обстоював Горленко.

"Наш судень Чуйкевич куди краща людина".

"Золото - не чоловiк!"

"А син?"

"Яблуко вiд яблунi недалеко паде. Молодий Чуйкевич у свого батька

вдався".

"Гадаю, що в нього ще бiльше характеру, нiж у батька. Подумайте лише.

Цей парубок закохався у Кочубеєву Мотрю, ну, як чорт у вербу".

"Добра менi верба, Кочубеєва Мотря! Це ж найпишнiша троянда, пане

товаришу!" - зауважив Орлик.

"Для тебе, генеральний писаре, бо ти, хоч свою гарну жiнку маєш, але й

на iнших не вiд того, щоб глипнути оком. Звичайно - молодий. А менi вже не

до жiнок. Отож, кажу, закохався Чуйкевич у Мотрю, Мотря до гетьмана

втекла, а вiн її у гетьмана сторожив, для нього. Погадайте, яка це

вiрнiсть!"

"Бувають ще характернi люди на нашiй Українi".

"Україна буйна, а на нiй усяке квiття процвiтає".

"Але будяччя найбуйнiше буяє!"

"Звичайно - степ. Та ми вiдбiгаємо вiд речi. Про молодого Чуйкевича

мова. Чую, вiн тепер знову до Мотрi сватається".

"Говорять".

"Кажуть, нiбито Кочубей i старий Чуйкевич уже й гетьмана просили, щоб

їм дiтей повiнчати дозволив".

"А гетьман що?"

"Викручується,- прошептав Горленко.Кортять Мошка гуглi",- i старшини

стали голосно смiятися.

"Такий старий, а на жiночу вроду -пес".

"Тут не в старостi дiло, а в комплекцiї. Такої комплекцiї наш гетьман i

- годi".

"Але що йому не наскучать тi юбки?"

"Доброму козаковi гостра шабля i гарна юбка не наскучать нiколи. Шабля

на вiйнi, а юбка дома, от воно як!"

Апостол крутив свiй дивно закоцюрблений вус.

"Та що ви його так крутите, пане товаришу, як Мошко пейси?" - жартував

Ломиковський, а Горленко вiдповiв:

"Товариш Данило, бачите, кiнець вуса такий гачок чiпає, щоб на нього

жiнок ловить".

"Як риб на вудку".

Апостол розплющив око, зморщив над ним чоло i вiдповiв:

"Твоєї, товаришу, не зловлю. Не бiйся?"

"Тс!.."

На порозi появився Кендзєровський, цитьнув i нараз вискочив на двiр.

"Гетьман iз воєнної ради вертає!"

Полковники попричiсували пальцями чуприни, поправили пояси, файки

повитрушували i поховали.

"Та й накурили ж ми в тiй хатi".

"Нiби архiєрей у церквi накадив".

Орлик вiдчинив вiкно i здалеку побачив гетьмана, котрому назустрiч бiг

Кендзєровський.

* * *

Орлик знав гетьмана, як тiльки можна було його милiсть знати. Вгадував,

коли вiн у доброму, а коли в поганому настрої. Тепер жахнувся. Гетьман

надтягав, як чорна хмара. Орликовi потемнiло в очах. Нагадався йому той

Мазепа, котрого вiн бачив по вiд'їздi царя Петра з київського бенкету...

"Слухай, що Меншиков каже".

Орлик вiдскочив вiд вiкна i почав згортати та порядкувати на своєму

столi якiсь папери. Деякi ховав у нагрудну кишеню.

"Не остався наш гетьман у царя на обiдi",- зауважив Данило Апостол i

перестав крутити свiй ус.

Нагло вiдчинилися дверi, i в хату увiйшов Iван Степанович Мазепа. Його

обличчя, звичайно блiдаве, нiби зi слонової костi, паленiло. Мiж бровами

зарисувалася характеристична складка, уста затялися, вус нервово тремтiв.

"Здоровi були!" - сказав, не пiдводячи задуманих очей, перейшов хату i

вступив у свою спальню. Кендзєровський занiс за ним туди кирею i шапку,

замкнув дверi i вийшов до старшин. Тi стояли, збитi в гурт, збентеженi i

не знаючи, що їм робити. Йти чи дожидати аж вийде до них ясновельможний?

Такої ситуацiї вони не пам'ятали.

Гетьман дуже вважав на товариськi форми. Хоч як був iнодi стурбований,

а може, й лихий, а все ж таки зi старшинами чемно i ввiчливо вiтався. А

тепер вiн перелетiв через кiмнату як вiтер, i тiльки його сап'янцi

проскрипiли, аж, здавалося, долiвка пiд ногами застогнала. Що такого

зчинилося на радi, що вивело старого гетьмана з рiвноваги?