Iшли. Пробирав їх гнилий холод пiдземних мурiв. Свiчка в руках Мотрi

кидала фантастичнi тiнi. Мiсцями доводилося схиляться, щоб головою не

вдарити в склепiння.

"Вважайте, тут сходи, ще один, так. А тепер повертайте вправо".

"Ведете мене, як на другий свiт. Страшно. Добре, що тут так зимно, бо в

мене жар".

"Пройде. Я добре оглянула рани. Знаю це дiло".

"Ви словами краще залiчуєте бiль, нiж лiкар мазями".

Мотря вдавала, що не чує. "Кажу, щоб ви собi не кмiтували ходу".

"Не турбуйтеся. Моя нога тут бiльше не постане. Хай собi здобувають

Батурин - я на нього не пiду. Скажу, що хворий".

"I добре. Менше одного ворога матимем".

"Я не ворог ваш, а приятель нинi".

"Спасибi. Коли б тiльки щирий, бо краще ворог, нiж нещирий приятель".

"Коли б я не був таким, то - подумайте, нас тут двоє, я - мужчина i ви

- жiнка. Одним махом скинув би опаску з очей - i ви були б у моїй властi".

Мотря вжахнулася. Не подумала над тим.

"Того я не боюся",-вiдповiла рiшуче.

"Ого!"

"А так. Бо з того пiдземелля ви не вийшли б без мене. Отсих дверей не

вiдчинить нiхто, що не знає тайного способу".

Зажарський усмiхнувся: "Я навiть не буду пробувати, хоч воно i дивно,

бо, їй-Богу, варто й загинути, щоб на хвилину заволодiти такою, як ви. В

менi говорить мужчина".

"Краще кажiть-звiр".

"В кожнiй людинi чаїться звiрюка, в тiм я впевнився нинi, там, у

замковiй залi. Та ви не бiйтеся, панi. Ведiть: Йду, як дитина".

"Так тодi схилiть голову, бо доходимо до виходу. Остання брама. А тепер

доведеться лiзти рачки. Так..."

I вони опинилися поза замковими мурами, в глухiм зарослiм садку.

Пройшли. Мотря вiдчинила ворiтця i вийшли на тиху, далеку вуличку поза

мiсто. Тут їх обскочили вартовi.

Мотря допильнувала, поки Зажарського пересадили через мур. Натовпу тут

не було, не було кому знущаться.

"Спасибi вам, Мотре Василiвно,кликав здолини Зажарський,- спасибi, що

провели мене!"

"Перекажiть свiтлiйшому, що всi ми тут помремо, а президiї не гадаємо

здавати",- вiдповiв йому згори дзвiнкий жiночий голос, як жайворонкiв

спiв.

БАТУРИН

ГОРИТЬ

Довго стояла Мотря на валах i дивилася, як Зажарський прямував до рiки,

як повернув управо, дiйшов до того мiсця, де ждали на нього драгуни з

конем, як сiв на нього, переїхав мiст i загубився в густiй товпi всiлякого

вiйська.

"Дивна рiч. Балакаєш з чоловiком - i нiби вiн справдi чоловiк. I чує, i

розумiє, i навiть нiби нiчого злого тобi не хоче. I може, не один з тих

там тисячiв такий, як цей. А все-таки iдуть, щоб знищити тебе, забрати

волю, розграбити добро, палити, мордувати. Наказ одного чоловiка перемiняє

тих людей у звiрiв. Тисячi, великi тисячi пiдчиняються волi одиницi...

Одиниця думає за них, наказує, бажає, будує державу. В нас не те... I в

нас нема держави..."

Поступила до лiчницi, обiйшла поранених i хворих, козакiв i мiщан,

котрих було, чимало, бо розпочався перестрiл i все новi жертви приносили,-

аж утомлена повернула на замок i зайшла до мами.

Любов Хведорiвна порядкувала коло свого добра й перебирала папери. Руки

її дрижали, жмутки сивого волосся спадали на блiде, на цей раз не

пiдмальоване обличчя. Це вже не була колишня Кочубеїха, горда i невгнута,

це була iнша жiнка. Мотря глянула на неї, i в її серцi озвалася любов

доньки до мами. Так - це була її мати, бiдна й терпляча, але куди ближча,

нiж колишня, сильна й своєвiльна.

Мовчки припала до її руки.

Любов Хведорiвна другою рукою пригорнула її до себе i погладила по

головi. "Доню",-ледве вимовила тихо.

Перший раз у життi почула це слово Мотря.

"Мамо,- вiдповiла, цiлуючи руку, вiд котрої стiльки кривди зазнала.- Не

гнiваєшся на мене, мамо?" - питалася.

"Бог менi свiдком, Мотре, що нiякого гнiву в серцi не маю. Втратила я

гордiсть, а здобула доньку".

"А я - маму",-доповiла Мотря.

Наслухували, як ревiли гармати. Московськi кулi не влучали ще в замок.

Горою перевалювалися, попадаючи в передмiстя, з котрого люди вже давно

перенеслися пiд крила замку, бо не почували себе досить безпечними/

"Стрiляють москалi",- сказала Мотря.

"Стрiляють, та не влучають. Може Бог дасть, що великої шкоди не

зроблять.

"Може..."

Куля влучила в замковий мур, i замок задрижав, аж посуд на столi

задзвенiв.

"Попали... Привикаймо",- сказала, зiтхаючи, Любов Хведорiвна.

"Пiсля того, що менi велiв Бог пережити, нiчого не боюсь, готова я на

все. I чого менi бiльше хотiти? Свiй вiк пережила. Багато грiху прийняла

на себе. Хай Бог простить. Не одно спокутувала я, доню. Не одно. Бог

тiльки знає, що я перестраждала. Дивно, що з ума не зiйшла. Як судили

покiйного Василя Леонтiєвича, як карали його, я пальцi собi гризла,

волосся з голови виривала, аж задубiла з горя, як тая Лотова донька".

"Не потребуєте менi того казати, мамо".

"Аж одної ночi, коли я вiд ума вiдходила, покiйна мати моя, а твоя

бабка, привидiлася менi. Осiнила мене хрестом святим i сказала:

"Прощаються тобi грiхи твої, Любове, прощай їх ближнiм своїм". I

розгорнула передi мною псалом покаяння i казала читати його. З тої пори,

якщо помста пiдступає до мене, говорю його й легше робиться на серцi.

Живу, дожидаючи кiнця. Може, вiн i недалекий. Може, вже тую кулю в дуло

кладуть, котра покладе край моєму грiшному життю".

"А може, кулi тiєї ще й не вiдлили, мамо",- потiшала її донька.

"Бог нам суддею, не люди. На суд Божий готовiмся, Мотре. Не маю я

надiї, щоб Батурин витримав облогу. Бачиш, як москаль падить... Це щолиш

початок. Ще не обстрiлялися гармати. З кожним пострiлом будуть краще

попадати в цiль".

"Але i нашi не дармують. Кенiгзен славний артилерист. А так,- дасть

Бог, що й гетьман на вiдбiй поспiє".

"Дав би це Бог. Ти знаєш, не любила я гетьмана, а тепер нiкого собi так

не бажаю, як його. Та чи прийде вiн? Може, й хоче, бо це його столиця, але

чи може? Вiн же тепер не сам. Зв'язався з Карлом i нiчого на свою руку

робити не може".

"Прикро, що все ми вiд когось iншого залежнi".

"Залежнi, бо не визволились вiд власних грiхiв. Знаю це по собi. Я теж

у тiй грiховнiй неволi довгi роки жила. Все лиш себе бачила, а не других,

про рiдний край не дбала, хотiла, щоб на моїм стало, хоч би свiт

перевернувся догори дном. А це грiх, це великий грiх, Мотре. Таких

грiшникiв у нас дуже багате, i тому ми й помремо, мабуть, у неволi, бо

Господь закаменiлих грiшникiв тяжко карає".

Знову здригнулися мури, дверi вiдчинилися i зачинилися нараз, шибки у

вiкнах задзвенiли, замок нiби заскреготав з болю зубами.

"Бачиш,- влучають,- сказала Любов Хведорiвна, наслухуючи, чи не

валиться мур. Але мури заспокоїлися, куля, мабуть, застряла в камiнню, не

перебивши стiни. Любов. Хведорiвна перехрестилася.- Ще не та, дякувати

Боговi, ще ми живi. Тут, Мотре, щонайважнiшi папери. Заховай їх. Ти краще

знаєш замок i його таємнi сховки, нiж я".

Мотря прийняла згорток i за пазуху уткнула.

"Та ще слухай i затям собi добре. В нашiм садi, вiд головної дороги

бiля третьої стежки направо, вiд третьої липи крокiв двадцять i три,

закопаний мiй клад: золото й дороге камiння i дещо дзвiнкого гроша. Якщо

Господь покличе мене на свiй суд, а тебе оставить живою, добудь його.

Оздоби церквам i бiдним роздай, по половинi, а грошi поклади в

гетьманський скарб. Скажи, це на потреби державнi, нашої, української

держави. Завинила я перед нею багато, може, хоча малу частину того боргу

сплачу. Совiсть не дає менi спокою. Не знаю, хто гетьманом буде, чи

залишиться Iван Степанович, чи виберуть нового. Хто б не був, скажи, що

Любов Хведорiвна вiтає його й бажає йому всякого добра, щоб жив i

регiментував Українi на славу".

"Що ви це, мамо? Вiдженiть чорнi думки. Обом нам небезпека одна. Як

згинемо, то згинемо обi".

"Я стара, менi все ближче до смертi, нiж тобi, тому й готуюся до неї.

От, може, за хвилину побiжиш куди, до хворих або на мури, може, й не

побачу тебе, тому й говорю. Не забудь, доню, не забудь!"