I вiн довго пильно стежив за тим, куди це вiйсько пiшло. Пiд охороною

темної осiнньої ночi i мрячного свiтанку переправилися поодинокi частини

через Сейм i зайняли становища перед Батурином iз супротивного боку. План

Меншикова ясний. Вдавати, що вiн усi свої сили звернув проти замку, а мiж

тим з противного боку вдарити на мiсто i здобути його. Мiщани, заскоченi

нечайно, попадуть у розпучливу тривогу, настане панiка, треба буде перед

втiкачами вiдчинити замковi ворота, а з того скористають москалi, щоб в

цей мент виконати рiшаючий приступ i здобути твердиню.

Чечель хоче недопустити до того. Треба в першу чергу показати вороговi,

що батуринцi вгадали його намiр i що їх неприготованими не заскочиш.

Чечель скликав своїх старшин на раду. Не прийшли, а прибiгли на його

визвання. Перше враження, яке вони робили, це було завзяття. Про те, щоб

здавати "президiю" i мови не було. Здавалося, що коли б хто вихопився з

такою гадкою, то його роздерли б на шматки, як зрадника.

"Панове товариство! - почав Чечель.Ворог хоче на нас вдарити ззаду,

гадаючи, що ми всю свою увагу зосередили на його таборi. Треба йому подати

знак, що воно так не є. Як, може, дехто з вас зауважив, москалi

перебралися через Сейм i сколюють нас великим i далеким луком. Що радите

робити?"

"Якщо ти, пане полковнику,- вiдповiв Кенiгзен,-зауважив їх позицiї,

треба на найсильнiшу з них вiдчинити артилерiйський огонь. Це буде

Меншикову найвиднiший знак, що ми догадалися про його плани".

"На мою гадку,- противився Герцик,спершу треба їх вивабити на поле, а

тодi i вгостити гарматними кулями. Хай вони даром не пропадають, бо їх не

багато в нас".

"Вивабити, але як?" - питався Кенiгзен.

"Це вже моя рiч,-обстоював свою гадку полтавський полковник.- Якщо

товариство дасть менi дозвiл, розпочну грець. У мене небагато кiнницi, але

вона добра".

"В обложенiм мiстi годi багато кiнницi тримати, це всякому вiдомо, але

ж тим бiльше треба її щадити. Пригодиться".

"I це ви вже на мене здайте,-заспокоював їх Герцик.- Не першина менi

такий випад, а для козакiв грець рiч бажана дуже. Пiднесе дух. Коли ж

визначиться козак, як не тодi? Iз голими руками звичайно не вертають. Що ж

ти на це, Чечель?"

Чечель не противився, але радив вилiзти на дзвiницю - мряка

пiдноситься, а з дзвiницi далеко видно. Розглянутися навколо.

Пiшли. Дзвiниця була обсаджена людьми. Особливо молодi не злазили з

неї. Як ластiвки ютилися пiд дерев'яними в'язаннями, деякi чiпалися

шнурiв, навiть дзвонiв, щоб iншим понад голови глядiти. З жалем робили

мiсце старшинам, нетерпеливо дожидаючи на цвинтарi, що вони скажуть i що

там побачать.

З дзвiницi був дiйсно вiдчинений широкий i далекий вид на полуднє й на

захiд, на Бахмач i на Борзну. Тiльки осiння мряка все ще мутним серпанком

прислонювала виднокруг, звужуючи його значно. Голим оком видно було не

далi, як на кiлькасот сажнiв. Треба було допомагати собi склами.

Мандрували вони з рук до рук, бо не всякий узяв їх з собою.

"От там, бачите,- казав Чечель, показуючи на борзенський шлях,- бачите

в iмлi щось нiби клубиться, кiтлує, перевертається, нiби хмара встає з

виднокруга i надвигається на нас,- це москалi".

"Бачимо,- вiдповiв Герцик,- а з тої хмари нiби блискавки вибiгають,

червонавi цятки, жовтуватi язики, хмара темнiє,мабуть, щось запалив ворог,

хату або повiтку".

"Може, й не ворог,- зауважив Кенiгзен,- а селяни дають нам сигнал, що

ворог там".

"Можливо,-- вирiшив Чечель,- i якраз туди треба нам спрямувати випад.

Але не навспряжки, зразу налiво, нiби на Бахмач, а тодi щолиш нагло

повернути на Борзну, вивабити ворога з його лiговища, заманити на поле,

побити i - назад".

Герцик, не дожидаючи наказу, прожогом метнувся з дзвiницi, тiльки

дерев'янi сходи пiд ним жалiсно затрiщали.

Побiг до своїх полтавцiв, i за хвилину кiнна сотня тихо й непомiтно

висунулася з мiста i невеличкими вiддiлами рiзними дорогами й дорiжками, а

то й без дорiг, прямо полями, двигнулася в напрямi Бахмача. Чечель з

дзвiницi слiдив за нею.

"Герцик, грецик, йому в це грай!" - казав до старшин Чечель.

"Не вiн один,- вiдповiв Гамалiя.Всякому з нас любiше й безпечнiше в

полi, нiж у замкнутому городi. Сидиш, як борсук у норi, чекаючи, поки

викурять тебе".

Кенiгзен вiрлиним оком лiтав по цiлiм виднокрузi. Його обличчя справдi

нагадувало скального вiрла, котрий шукає добичi i готовиться до лету. Не

втерпiв:

"Дивiться здоровi, я ж iду до своїх гармат".

"Пiдожди, осауле, побачиш, як i куди справити гармати".

"Я вже знаю",- вiдповiв коротко i пустився по сходах.

Герциковi полтавцi, проїхавши кiлькасот сажнiв, стали повертати вправо.

Виглядали на розвiдку, котра несмiливо й обережно посувається полями.

"Добре веде,- казав Чечель,- пiзнати вправного грача. Ось уже зауважив

його ворог".

В цей мент вiд хмари стали вiдриватися шматки. Нiби вiтер шматував

хмару й кидав нею на поле. Шматки, то пiдлiтали в бадьорих пiдскоках, то

спинялися й поверталися назад, щоб других тягнути за собою.

"Московськi драгуни виступають Герциковi назустрiч. А вiн вдає, нiби

ворог заскочив його,зупинився..."

Сотня розпадається на кiлька вiддiлiв, проти кожного виступають

драгуни. Не дуже смiливо починають собi, хоч перевага за ними".

"Ще й яка! На кожного з наших пять-шiсть москалiв".

"Дадуть раду, що їх тiльки заманили в поле".

"Нашi вдають, що настрашилися,втiкають".

"Москалi пускаються за ними. Але ж багато їх! Нiби вiтер листя полем

мете".

"I доля їх, як зiв'ялого листя... Зiгниють".

"Цар людей не щадить, має їх багато. Самої кавалерiї тисяч двадцять".

"З нашими чи без?"

"Чорт його зна - багато. Але не добрих. Лицарського духа не мають. Цар

їх страхом до бою жене".

"Це й тепер видно. З ними i грець поганий. Татари куди кращi".

"Татари вродженi їздцi. I поляк, як лучиться їздець, то добрий, а

москалi, нiби в пiжмурки граються. Розженеться, от-от проколе списом, аж

нараз повернув конем i проїхав мимо".

Московськi драгуни, хоч могли наших обскочити з усiх бокiв i рознести

шаблями, кидалися в бiй без завзяття. Герциковi їздцi то вдавали, що

втiкають, то нараз скорим рухом оберталися i кидалися на драгунiв,

приневолюючи їх до бою. Смiливiшi з москалiв, що загналися задалеко,

падали жертвою козацьких шабель i пiстолiв. Козаки робили шаблями вправно,

а стрiляли влучно. Їх легкi конi, нiби розумiли своїх їздцiв, вгадували їх

гадки; поверталися зi скорiстю блискавок вправо i влiво, знiмалися високо

на заднiх ногах, гризли, кусали драгунських коней, нiби свiдомо брали

участь у бою. Московськi конi, здебiльшого недавно вiдiрванi вiд воза i

плуга або вирванi зi стаднин, полошилися вiд пострiлiв, боялися шабель i

зраджували охоту втiкати до своїх стаєнь. Мiж драгунами було чимало

калiцтва, не тiльки вiд козацьких шабель i пiстолiв, але й вiд своїх

власних коней. Не один з них лежав на землi, придавлений своїм конем,

з-пiд котрого нiяк не мiг вибратися, не одного кiнь волочив по дорозi, бо

той не встиг упору вирвати чобота iз стремена. Новi вiддiли, що

безнастанно наспiвали на помiч, збiльшували тую суматоху. Зчинився крик,

гамiр, рев, котрий аж у Батуринi чути було.

Батуринцi повилазили на дерева й на дахи своїх хат, щоб побачити, як

Герцик з москалями б'ється.

За той час Кенiгзен вспiв перевести двi гармати i направити їх якраз

туди, де йшов цей дивний бiй. Не здаючися на гармашiв, сам налягав на

дула, осмотрював замки i пiдбирав кулi. Чекав тiльки, щоб Герцик,

заманивши драгунiв в поле, пустився назад, а їх залишив, як мету, для

Кенiгзенових стрiлiв.

Та Герцик не спiшився. Завзятий козак нiяк не мiг розстатися з ворогом.

Драгуни пiзнали в нiм полковника i кiлька разiв наважувалися на нього. Два

офiцери з двох бокiв обскочили його. I то не молодики, а грачi вправнi,

старi. Був такий мент, що здавалося, ось-ось i кiнець полтавському

полковниковi. Вiн довго вiдбивався шаблею, махаючи нею то вправо, то

влiво, так скоро, що казав би ти, в його руцi не шабля, а блискавка

срiбна, аж нараз, саме в ту хвилину, як один з них наряджував пiстоль, вiн

кинувся на другого i шаблею звалив його з коня. Не турбуючись ним далi,

звернувся проти другого. Цей вистрiлив, куля перелетiла через Герцикову

шапку, але не поранила його. Герцик, наче у вiдповiдь, шаблею засягнув

московського офiцера по руцi, перетяв поводи i кiнцем рубнув його по щоцi.

Удар був такий несподiваний i сильний, що москаль захитався i, облитий

кров'ю, повалився на землю, а сполошений кiнь вiтром полетiв назад.

Даремно драгунськi старшини посилали проти Герцика своїх людей.

Завзятий полковник, як жнець снопи, клав ворогiв на полi. "Це чорт, не

чоловiк",- казали москалi, повертаючи до своїх.

Не менш пильним жнивом мiг похвалитися Герцикiв старий сотник. На

чорнiм конi, сам чорний як циган, не кидав собою по полю, як це люблять

молодi робити, а лиш пильно розглядався довкола i де побачив котрого з

козакiв у важкiй пригодi, туди несподiвано являвся, щоб одним махом своєї

кривої, широкої шаблюки, котру не всякий мiг би й гаразд двигнути, бо була

важка, як царева дубинка, вирiшити непевний двобiй. Рiшення не виходило на

московську користь.

Зауважили "старого чорта" москалi i пустили на нього одного iз своїх

найвправнiших грачiв.

Сотник, побачивши його, спинив свого коня так, що кiнь аж присiв на

заднiх ногах i голову високо вгору пiдняв, закриваючи нею їздця. З диким

криком летiв на нього москаль, великий, сутулуватий, як ведмiдь. Сотник

чув його зневажливi слова, вiд кожуха несло тютюном i горiлкою, бачив

червонi лиця драгуна i його короткий грубий синiй нiс i, здавалося,

задеревiв зi страху. Нараз скочив конем вбiк, так що москаль пролетiв

сажнiв, може, двадцять вперед. Тодi сотник погнав за ним i, як яструб на

голуба, кинувся на нього. Прискакував то справа, то злiва, то налягаючи

сильно, то нiби втiкаючи вiд ворога, аж нараз добре вимiреним i сильним

ударом вибив йому шаблю з рук. Шабля зi свистом полетiла вгору i з

бренькотом упала на землю далеко вiд тих двох, що зчепилися в рукопашнiм

бою.

Оба великi, сильнi, вкритi курявою, потом i кров'ю, нагадували казкових

богатирiв, що борються на смерть i життя. Нiхто не важився спiшити їм на

помiч. Де два таких лицарiв б'ється, там третiй не мiшайся. Здавалося, i

козаки, i москалi без переговорiв заключили перемир'я, поки не рiшиться

цей двобiй. Не тривав вiн довго. Жилавому сотниковi поталанило вхопити

сутулуватого москаля i стягнути його з коня.

Занiмiв Батурин i задеревiли москалi, побачивши, як їх найкращий грець,

нiби мотиль на шпильцi, вертиться у сотникових руках, вимахуючи руками й

ногами i викидаючи з себе щонайгидкiшi слова i щонайважкiшi прокльони. Аж,

здавлений за горло, посинiв, вибалушив кров'ю забiглi очi i захарчав.

Сотникiв кiнь летiв у напрямi Батурина. Сотник ломив москаля, як жнець

ломить снiп, щоб покласти його наспiд, пiд полукiпок, аж, зломивши,

вiдкинув геть вiд себе.

Сотник дихав важко. 3 його правої руки i з лобу спливала широкими

струминами кров, котрої не було як i коли тамувати.

"Нас сколюють!" - кричав до Герцика.

Герцик дав знак, i його люди пустилися в напрямi обложеного городу. Не

всi. Декiлька заплатило життям за цей смiливий випад. Товаришi старалися

пiднести їх i взяти помiж себе. Одного, щоправда, невеличкого й неважкого,

ще молоденького козака, котрий насилу впросився до нинiшнього, так

небезпечного випаду, вiрний кiнь вхопив зубами за пояс i нiс з кривавого

бiй-поля, нiби розумiючи, яке горе чекало б його тяжко пораненого пана,

коли б вiн так попався в руки роззвiрених ворогiв.

Московськi драгуни не спiшилися збирати своїх поранених i трупiв. Мають

час. Боєвище за ними. Вони збитою лавою кинулися наздоганяти козакiв. Але

їх конi не рiвня козацьким. Козаки вiтром летять, розсiявшися невеличкими

вiддiлами по широких полях, нiби стадо сайгакiв, наполохане стрiльцями. Їх

жменька, москалiв цiла хмара, чорна, грiзна, небезпечна.

Нараз не з хмари, а в хмару ударили громи. Заревiли Кенiгзеновi

гармати. Грiзна хмара перервалася на кiлька хмарин. Клекотить у них,

вариться, кипить. Чути крик, вереск, стогони. Валяться конi, люди. Кулi

.виривають землю, розшарпують i розкидають людське тiло i кiнське м'ясо.

Даром принаглюють московськi офiцери своїх людей до дальшої погонi.

Грозять пiстолями, декiлькох трупом кладуть.

За той час козаки вже в половинi дороги до Батурина. Батуринцi

пiзнають, хто з них цiлий, а хто облитий кров'ю. "Скорiйш! Скорiйш!" -

принаглюють до бiгу. Козакiв i наглити не треба. Їх конi черевами

доторкаються озимого збiжжя, котре вже вспiло вирости так, що в житi могла

би сховатися курка. Куди вони пробiгли, жито принишкло до землi i

забагрилося кров'ю, бо не один козак навiть не знає, що його важко

поранено в бою. Аж тодi, як прийдеться скидати чобiт, побачить, що треба

розрiзати халяву, бо нога спухла i чобiт повен кровi.

Москалi далi женуть. Вони знов збитi в одну хмару, котра грозить

загладою усьому, що стрiне по дорозi. Та тiльки грозить. Бо Кенiгзен знов

обiйшов свої гармати, дав знак, гармашi прискочили з запаленими льонтами,

приклали, вiдскочили i гармати вдруге заревiли, як буйволи дикi, викидаючи

зi своїх ший добре вимiренi кулi.