I каламарська душа розказувала все, що знала, загикуючись I

захлипуючись зi страху, щоб не сказати якого зайвого слова, не зробити

якої похибки, за яку можна заплатити мукою i життям. Розказував

канцелярист Андрiй Кандиба, як гетьман виїздив iз Батурина, хто з ним

поїхав, якi частини полкiв i якi сотнi забрав з собою, хто залишився

обороняти Батурин, скiльки гармат i мунiцiї там, як укрiплений замок,

скiльки поживи у мiщан i в вiйськових магазинах.

"На що покладаються батуринськi iзмiнники?" - спитав, перериваючи, цар.

"На хоробрiсть Чечеля i знання Кенiгзена".

"А Чечель i Кенiгзен?"

"На те, що гетьман зi шведами на вiдбiй їм упору поспiє".

Цар був вдоволений з вiдповiдi.

"Хай сподiваються! - гукнув i розсмiявся, аж хата загудiла: - Ха-ха-ха!

Хай сподiваються, правда, Данилич?"

"Чим бiльше сподiваються, тим гiрше розчаруються",- вiдповiв

свiтлiйший.

"Постараємося, постараємося",бубонiв цар, обтираючи хусткою оприщене

обличчя.

Думав. Його люди дух у собi заперли.

Нараз зiрвався i своїм звичаєм став кроками велетня мiряти невелику

хату. Здавалося, що стiни порозсаджує i що стеля впаде й розчавить усiх.

За царем бiгала його тiнь, велика, безугарна, на цiлу стiну, стелю i на

половину другої стiни. На першiй - ноги, на стелi - тулов, на другiй -

голова. Крiм вiдгукiв ходи нiчого не було чути. Хата завмерла, здеревiла в

тривожнiм дожиданнi.

Цар шаблi при собi не мав, нi пiстолiв, але руками, як довбнями, мiг

поторощити всiх. Нiхто не був певний свого життя.

Страшно.

Цей страх рiвняє усiх. Меншикова, Шафiрова, генералiв з чорнильною

душею.

"Ти хто? - питає нараз цар, стаючи перед канцеляристом: - Хто?"

"Я, я, Андрiй..."

"Все рiвно - Андрiй, Микита чи Охрiм. Кажи, чим ти був у службi в

гетьмана Мазепи?"

"Кан... це... ля... рис... том".

"Чого покинув службу? На кого її залишив? Пощо пришлявся тут, падлєц?!

Одвiчай!"

"Його величеству вiрним хотiв остаться. Прийшов, побачивши лихий

замисел гетьмана i його людей".

"Сволоч! Нинi гетьмана зрадив, завтра зрадиш мене. Iуда!"

Канцелярист дрижав, як осика, ломився у колiнах, голова в рамена

влазила, царськi слова придавлювали його, коли б мiг, пiд землю влiз би.

Земля не розступалася.

Хай би вбив, легше було б, нiж те тривожне дожидання.

"Забрати його на конюшню i влiпити 20. Не бiльше. Той падлєц бiльшої

порцiї не вартий!"

Вивели. За хвилину чути було з конюшнi зойк i рев.

"Поруть...- зауважив цар, сiдаючи на своє мiсце й набиваючи люльку

своїм голландським, шiперським тютюном.- Мої люди тiльки й умiють, що

пороти. Бiльшому я ще їх не навчив. Навчиш ти їх чогось..! - Вiн

поправився i, звертаючись до Меншикова, диктував: - В першу чергу треба

написати листи до Толстого, Шеремет'єва, Довгоруких, Апраксиних i iнших,

що в рiзних сторонах стоять, щоб не далися пiдвести старому лисовi, новому

Iудi, котрий 21 рiк був менi вiрним, а над гробом, бiля домовини, зрадив

мене. Та справедливий Бог не поблагословить його. Не менi, а йому його

вчинок вийде на шкоду. Викопав яму, в котру сам упаде".

Вiдсапнувши, виправдував себе: "Двадцять i один рiк вiрно служив. Як же

не вiрити було? На кожний поклик виступав у похiд, козакiв, скiльки треба,

давав i не жалiв грошей. Умний такий, дотепний, заграничний чоловiк,

європеєць, не азiат, як ви. А який благородний на вид, якi вiрнi очi -

собака!"

Хвилювався, насилу здержуючи гнiв:

"Треба оповiстити новий манiфест... Гетьман Мазепа, забувши страх Божий

i зломивши присягу, поїхав до шведа. Порозумiвся з ними i з поляками, щоб

православнi церкви й монастирi в руки ксьондзiв i унiатiв вiддати. Нехай

нiхто не вiрить його влесливим словам, а старшини хай з'їжджаються у

Глухiв задля вибору нового гетьмана... Так буде краще. Тепер ми вже

знаємо, що гетьман не пропав, а до Карла поїхав, хай його чорт!"

В конюшнi заспокоїлося. Не чути було лускоту батогiв, лиш скавулiв

хтось, як побитий пес.

Цей знак терпiння заспокоював царя. Йому ставало легше.

"А з Батурином? - повторив нараз запитання.- Що нам з тим Батурином

робити?"

Присутнi несмiливо виявляли свої гадки.

Однi були за тим, щоб оставити його своїй судьбi. Якщо Карл з Мазепою

перейдуть Десну - не пора облягати Батурин.

Дехто дивувався, що гетьман все-таки не мало свого вiйська в Батуринi

залишив. Мабуть, не гадає, щоб ми його здобули.

Меншиков був iншої гадки. Йому не хотiлося прощати козакам i мiщанам

тiєї наруги, якої вони йому завдали, не впускаючи в мiсто.

"Сам ти, царю, сказав,- почав,- що всяке супротивлення треба негайно й

безпощадно карати. Батуринцi супротивилися твоїм наказам царським. Ще й

насмiхалися над нами, над слугами твоїми. Кидали на нас з мурiв обiдливими

словами. Батурин заслужив на сувору кару".

"Так покарай його, князю, покарай! Жорстоко i основне, щоб камiнь на

каменi не остався! Покарай!"

Над Батурином повисло грiзне рiшення Петрове. НА ЧУЖИХ ВИСЛУГАХ

Днi i ночi минали батуринцям на безнастаннiм вижиданню й в тривозi. По

вiдправi, яку дали князям Меншикову й Голiциновi, знали, що їм нi

прощення, нi пощади бути не може. Як прийдуть москалi, то треба боротися

на смерть i життя, здатися, значить, вiддати себе i город на певну

загибель.

Про те вони й не гадали. Витримати, поки гетьман зi шведами не прийде

на вiдбiй. Менш смiливi й завзятi та слабшi характером шукали нагоди, щоб

вискочити з цеї нетвердої твердинi. Так зробили Нiс i Кандиба, але не всiм

воно вдалося. Були такi, котрих переловлено. З ними поводилися, як зi

зрадниками. Роздратована товпа робила з утiкачами коротку розправу. Бо не

такий страшний той ворог, що зверху, як той, що всерединi,повторювали за

Чечелем гетьмановi слова.

Не тiльки козаки, але й мiщани соромилися, що лучаються мiж ними такi

нiкчемнi душi. По кожнiм такiм випадку Батурин довго не мiг заспокоїтися.

Розказували собi всiлякi вiстки. Привиджувалися їм москалi. Розвiдчики

вертали збентеженi й переповiдали те, що зачули вiд сусiднiх селян про

переднi сторожi царської армiї, якi вночi перелетiли крiзь їх село. Вiстi,

зродженi з батька страху i з матерi тривоги, котрих годi було справдити. А

по кожнiй з них цiла залога ставала в поготiвлю. Чечель обходив брами, а

Кенiгзен справляв дула нечисленних гармат туди, звiдки нiбито мав пiдiйти

ворог. Чекали годину, двi, а коли ворог не показався, радiли, потiшаючися

думкою, що, може, вiн i не прийде, може, вже зi шведами в бою стоїть.

Усiма люблений диякон, що, вiдправивши службу божу в своїй церквi,

обходив вали й мури, не раз ставав, знiмав очi вгору й молився: "Да

отнiметься чаша сiя от нас!"

Аж 31 жовтня вранцi варта на замкових мурах дала знак, що ворог

надходить.

Заворушився город. Хто почував себе спосiбним до бою, бiг у замок.

Жiнки несли харчi, питво, воду, старi дiди, що вмiли осмотрювати, i

бабусi-знахарки, що знали зашiптувати рани, й собi шкандибали туди, де

могла для них бути робота. Немiчнi й безсилi молилися в церквах: "Да

отнiметься чаша сiя". Невеликий московський вiддiл наближався. Вже й голим

оком, i не з вежi, а з валiв можна було почислити людей i коней. Небагато

їх. Мабуть, передня сторожа, а може, знов тiльки посланцi для переговорiв.

Так воно є, бо наперед висунулося три драгуни з бiлою хоругвою.

"Не стрiляти!" - гукав, оббiгаючи мури, Чечель. "Дожидати знаку!" -

наказував Кенiгзен.

Тиша.

"Князь Дмитро Михайлович Голiцин",зауважив хтось.

"Цей самий, що ми вже його раз не впустили".

"Лiзе, як свиня в город. А бий же по рилу!"

"Не смiй стрiляти!" - гасив цей запал полковник Чечель.

"Чекай знаку!" - наказував Кенiгзен.

Голiцин пiд вали не пiд'їхав. Послав своїх парламентарiїв.

"Пустiть нас у город!" - кричали вони до козакiв.

"У город не можемо нiкого впустити, гетьман не велiв. I не впустимо, ми

вже вам раз це сказали".

"Лист вiд його величества царя веземо".

"А щоб ти пропав разом з отсим листом". "Нехай цар пише до свого

батька, чорта хвостатого, а не до нас".

"Ти, небоже, мабуть, адресу помiняв - замiсть до пекла до Батурина

привiз".

"Та що з ним балакати, москаль! Стрiляй! Це всякому зрозумiла мова".

"Не важся - бiла хоругов!"

"Так що? Закрасiм її на червоне".

Командант насилу здержував козакiв.

"До кого лист?" - питає.

"До сердюцького полковника Чечеля",вiдповiдає москаль.

"Давай його сюди!"

"Кого? Лист чи москаля?"

"Лист".

"Не треба нам його листу. Не бажаємо знати, що пише цар. Знаємо, знаємо

його змiст: пiддайтесь, я помилую вас".

"Не вiримо царевi, вiн не раз слово ломив. Чого стоїш? Стрiляй!"

Чечель сердиться: "Не вам тут наказувати, а менi, на мене гетьман

команду здав. Лист треба прийняти й прочитати. Так не може бути!"

Спустили з валiв драбину, пiд'їхав царський посланець i на кiнцi списа

подав козакам лист, який доручено Чечелевi.

Цар сповiщав команданта города Батурина, що гетьман зрадив царя i

Україну, злигавшися зi шведами i з поляками на шкоду робучого народу i на

затрату святої православної церкви. Супроти того радив, щоб Чечель впустив

у замок один полк царської пiхоти, а то для бiльшої безпеки. Заспокоював

батуринцiв, щоб не боялися шведiв, бо скоро вiн сам, цар, у власнiй своїй

особi до Батурина приїде. Лист був написаний так, нiбито цар нiякого

сумнiву в вiрностi Батурина i в прихильностi Чечеля до себе не має i

нiбито йому дуже на добрi й на безпецi Батурина залежить.

Чечель, прочитавши лист, задумався. Не важко було догадатися, що мiг

вiн мати тiльки два завдання: або спробувати востаннє переломити вiрнiсть

батуринських борцiв для гетьмана i перетягнути їх на свiй бiк, або прямо

пiддурити їх, щоб дiстатися на замок, захопить його в свої руки i тяжко

покарати козакiв i мiщан за їх дотеперiшнiй непослух i за вороже

вiдношення.