Iсторичний вчинок не пригноблювали гетьмана, а скорiше пiдбадьорювали

його.

"Їдьмо!" - i вiн пустив свого коня, поскакав полями за сердюками з

бiлою хоругвою.

Шведськi команданти вистроїли своїх драгунiв i привiтали гетьмана

Мазепу з почестями, якi приписував їх вiйськовий устав при зустрiчi чужого

полководця i володаря землi, на котрiй вони стояли.

Заходяче сонця побачило гетьмана у шведiв. ЦАРСЬКИЙ НАКАЗ

У Нових Млинах, мiстечку на рiцi Сеймi, три години їзди iз Сосницi,

свiтлiйший князь Меншиков довiдався, що гетьман бiля Оболоння переправився

з кiлькома тисячами свого вiйська за Десну.

Свiтлiйший хвилювався. Його гарне обличчя поганiло вiд злостi i вiд

бажання помсти. Не так сам вчинок гетьмана Мазепи бентежив свiтлiйшого, як

гризла його злiсть, що вiн, Меншиков, дав себе пiдвести старому

гетьмановi. Меншиков їхав вiдвiдувати вмираючого Мазепу в Борзнi, а цей

труп за той час успiв упорядкувати свої дiла в Батуринi, вивести з городу

до оборони неконче потрiбнi вiйська й перевести їх за Десну.

"От чому-то,- гукав князь Меншиков, ходячи нервово по своїй квартирi,-

от чому-то Войнаровський вночi, з п'ятницi на суботу, так несподiвано i

навiть не попрощавшися зi мною, виїхав з Городка, залишаючи свої дорогi

карети! Ось чому Мазепа на всi сторони висилав з Батурина царських ратних

людей. Аж тепер менi це ясно".

Свiтлiйший сердився i нiчого собi в цей мент так дуже не бажав, як

дiстати "iзменнiка" в руки, того старого, пережитого дiда, що важився

його, Меншикова, так пiдступно вивести в поле.

По дорозi в недалекий Макошин Меншиков пильно приглядався до людей, але

нiякої змiни не мiг запримiтити. Народ, нiби нiчого про вчинок свого

гетьмана й не знав, нiякої непокiрливостi, неприхильностi, анi

неслухняностi не можна було помiтити. От, як звичайно народ.

Мало того. Коли розiйшлася вiстка, що Меншиков у Макошинi, стали до

нього прибувати з чолобитною сотники i другi старшини iз поблизьких сiл i

мiстечок. Всi вони стверджували погану вiстку, що гетьман Мазепа перейшов

до шведiв, i дуже його за те ганили. Усiма силами вiдпекувалися вiд

якої-небудь спiвучастi в цьому злочинi i, як тiльки могли й умiли,

впевнювали свiтлiйшого в своїй непохитнiй вiрностi й вiдданостi його

величеству царю.

Меншиков лаяв їх щонайобiдливiшими словами, гримав на них, як на своїх

пахолкiв, i, нагнавши їм великого страху, вiдпускав у ласцi.

Вiдходили застуканi й загулюканi, приниженi в своїй гiдностi людськiй i

народнiй, але з надiєю в своїх маленьких, бiдних душах, що, може, царський

гнiв далекою бурею прогримить понад ними, може, їм поталанить зберегти

себе та свої маєтки.

Упоравшись з прохачами, Меншиков написав до царя лист про нечуваний i

несподiваний злочин Мазепи i найпокiрнiше радив розiслати з того приводу

манiфест. На гадку Меншикова, в тiм манiфестi треба представити Мазепу, як

великого ворога всього православного народу, вичислюючи всi злочинства й

тягарi, яких гетьман за час свого довгого регiментування допустився. Треба

числитися, що Мазепа розiшле й свої брехливi вiдозви до народу, так тодi

добре буде, якщо царське слово скорiше й голоснiше промовить до розуму i

до совiстi людей.

Цей лист вислав Меншиков окремим кур'єром до царя, котрий стояв у

Погрiбках над Десною, наглядаючи над рухами шведського вiйська.

Що лиш тодi заспокоївся, та не дуже, бо годi було наперед угадати, як

цар поставиться до цеї несподiваної вiстки.

Можна було боятися, що Петро, не маючи нагоди покарати Мазепу, зжене

гнiв на своїх власних людях, в першу чергу на таких близьких до нього, як

свiтлiйший.

Але потiшав себе Меншиков гадкою, що це не йому, а київському

губернаторовi князевi Голiциновi доручено нагляд над тим, що дiється на

Українi, як поводиться народ i чи не грозить тут яка небезпека для царя i

для Москви.

Значиться, не Меншиков, а Голiцин вiдповiдає за злочин гетьмана. Але ж

i на нього вiдповiдальнiсть не паде, бо цар в нiякi доноси на гетьмана

Мазепу не вiрив, а донощикiв жорстоко карав, навiть таких, як Кочубей i

Iскра.

Недовго довелось свiтлiйшому дожидати на вiдповiдь царську, бо вже

другої ночi цар вислав до Меншикова ось яку вiдповiдь:

"Лист ваш про несподiваний i злочинний вчинок гетьмана Мазепи дiстали

ми i дуже здивувались. Треба ужити всiх сил, щоб недопустити козацького

вiйська переправитися за Десну. Треба вiдрядити кiлька полкiв драгунiв,

щоб спинити тую переправу. А полковникiв i старшину, котра не пiшла за

Мазепою, звели як можна ласкавiше кликати й казати їм, щоб вони зараз

їхали сюди вибирати собi нового гетьмана. А якщо миргородський полковник є

де поблизу, то звели його вiдшукати й присилай до мене, обнадiюючи його

нашою милiстю, бо вiн був великий ворог Мазепи. I ти, князю, прибувай до

нас, не гаючись".

Меншиков прочитав лист удруге, роздумував над кожнiсiньким словом i,

знаючи дуже добре свого царя, уявляв собi його настрiй. Бачив, як Петро

пiд першим вражiнням попав у лють, як кроками великана бiгав по таборi,

придираючись до кожної дрiбницi - до не досить сильно пришитого гудзика,

до чобота, ненамащеного як слiд, до кiнського хвоста або копита, щоб

знайти жертву, на якiй мiг би зiгнати свiй лютий гнiв. Аж вишумiвши, як на

пустинi гураган, замкнувся у своїй квартирi, пiд карою смертi не велiв

нiкого впускати туди й думав. Не було такої несподiванки, котра могла б

його прибити. Навiть вiсть про погану битву не ломила царя, а додавала

йому нової енергiї. Мабуть, i тепер так було. Петровi гадки, як блискавки,

озарили омрачений краєвид, i вiн побачив усе, що йому бачити треба:

шведiв, Мазепу, козакiв, народ. На своїх людей не потребував оглядатися.

Були вони мертво-послушним знаряддям у його крiпкiй руцi. Цар обчислив тi

вiйська, котрi Мазепа повiв за собою, i тiї, що залишилися, побачив, що

останнiх куди бiльше, i рiшився обiцянкою ласк i милостей, запевненнями

прощення i нагороди перетягнути їх на свiй бiк. Цар був жорстокий i

наглий, як дикун, але почуття справедливостi не було чуже його великiй i,

як безодня, незглубимiй душi. Вiн чує й розумiє, що вина за злочин Мазепи

в першу чергу паде на нього, бо вiн так слiпо вiрив йому i навiть слухати

не хотiв нiяких натякiв про непевнiсть цього зрадника.

I Меншиков заспокоївся. Великої небезпеки для себе не прочував. А коли,

не дай Боже, прийдеться пiдставити спину пiд удари дубинки, так це не

першина,- на те Петро цар, а Меншиков лише його генерал.

Не сповнити наказу царського в цю мить, не виявити поспiху

незвичайного, хоч би за нього треба заплатити своїм здоров'ям - це була

найгiрша провина супроти його височества царя.

I Меншиков негайно наказав собi подати коня, взяв невеличкий вiддiл

певних драгунiв i пiд нiч пустився у Погрiбки, до царської головної

квартири. ПIД ДЗВIНИЦЕЮ

Кiлька їздцiв скакало навмання. Дикий крик i свист тривожили вечiрню

тишину. Конi аж стогнали, принаглюванi острогами й нагайками до скорого

бiгу.

У Меншикова серце живiше забилось. Чи не царськi це пiсланцi за ним?

Дав трубкою знак - їздцi спинилися.

Пiд'їхав i спитав - куди?

До найближчих сотень з манiфестом царським - вiдповiли.

Заспокоївся.

Царськi вершники, впiзнавши команданта кiнницi, вiддали йому честь i

показали папери.

Не були запечатанi, бо призначено їх до прилюдного оповiщення i до

якнайскоршого та найширшого розповсюдження.

Меншиков розгорнув один, скинув трикутний капелюх перед власноручним

пiдписом царським i пробiг письмо очима.

Цар сповiщав усе козацьке вiйсько, що стояло бiля Десни i по iнших

мiсцях, а також усiх духовних i мирян на Українi, що гетьман Iван

Степанович Мазепа кудись у безвiсть пропав i що треба бояться, щоб не

вийшло яке лихо iз його ворожих факцiй.

Тому-то цар взиває усiх козацьких старшин, щоб негайно приїздили до

його царського стану на раду, а якщо виявиться потреба, Щоб вибрати собi

нового гетьмана.

Меншиков заспокоївся. Для його, значиться, не було тут нiякої

небезпеки, треба лиш швидко вiдчути настрiй царя i пристосуватися до нього

та пiдiйти пiд царськi бажання, вгадуючи його думки, як вгадує вiрний пес

думки й бажання свого пана.

Вiддав письмо i вiдпустив штафету.

Їздцi гукнули на коней, тi рванули з мiсць i потонули в пiтьмi.

Меншиков i собi пустився в дальшу дорогу. Пiд'їжджаючи до найближчого

села, запримiтив незвичайний рух. На майданi, недалеко церкви, горiло

вогнище i гарчав тарабан. Селяни, стривоженi одним i другим, вибiгали зi

своїх хат i ставали гуртами, з острахом дивлячись на царських ратникiв.

Нiчого доброго вiд їхньої нiчної гостини не сподiвалися.

"Старшина де? - гукав вусатий рейтар.- Чому його чорт не принiс, хоче

кулею в безмозкий лоб дiстати?"

Сiльський старшина, сивоголовий, поважний дiдусь, висунувся з натовпу i

поклонився в пояс.

"Прийшов, старий чорт? - привiтав його вусач,- так прикажи свому

дiдьчому кодловi, щоб колесом ставали й слухали, що наказує батюшка цар, а

то колесо вас не мине, бунтiвники, супротивники черкаськi!"

"Колесом ставайте, люди добрi, колесом, дiтоньки любi, тихо там, добре

слухайте, що їх милiсть, люди царськi, читатимуть".

Народ оточив колесом огнище i в безмовнiй покорi слухав незрозумiлий

манiфест царський. Вусатий рейтар читав його голосом грiмким, але

однозвучним, не зважаючи на знаки перепинання, немилосердно шматуючи

речення та вiдпочиваючи якраз не там, де треба,- iз-за чого змiст

царського письма затемнювався дорешти.

Меншиков зупинився осторонь мiж липами, так що серед темряви його й не

бачили, i звiдси приглядався до цiєї цiкавої i з малярського боку дуже

ефектовної картини.

"Гетьман Iван Степанович пропав... кудись у безвiсть, i звiдси...

виникає сумнiв, чи нема... тут... ворожих факцiй",- проголошував вусач.

"Брешеш!" - загуло нараз десь здалеку вiд церкви, з-помiж могилок.

Натовп стрепенувся, вусач читати перестав. Вiд могилок виходив височезний

дiдуган, з бiлими вусами, зi жмутками бiлого волосся на пiдголенiм лобi,

весь бiлий, лиш полумiнь кидала на нього вiдблиски червонi.

Став пiд дзвiницею, пiд самими дверима, високий i страшний, як опир.

Нiхто його не знав, жiнки гадали, що дух. Хрестилися, дiти з криком

утiкали в село.

"Брешеш! - гукнув, простягаючи в напрямi читаючого солдата свою

костисту, довгим життя висушену руку.- Гетьман Мазепа не щез, вiн пiшов по

славу i по волю для тебе, тупоумний народе, для тебе, безглузда товпо!"

Говорив так голосно, що Меншиков чув i розумiв кожне його слово.

."Не гетьман зрадив народ, а ви зраджуєте його, вiдрiкаєтеся вiд нього,

як Петро вiд Спасителя свого, нiкчемнi труси, грязюко з торгового майдану!

Метайте жребiї о ризи його, гризiться за серебренникiв тридцять, поки вас

царська пiдошва не розчавить, як хробiв на шляху. Гетьман камiнь двигнув,

камiнь, що давив вас i предкiв ваших, а ви спиняйте його, щоб не покотився

униз, лиш щоб упав на невольницькi черепи вашi i на голови нащадкiв

ваших,- раби! Як безмовна скотина, покiрно слухайте i до вiдома приймайте,

що вам читає посiпака царський, замiсть навiки затулити його брехливий

рот,- труси, падлюки!"

Царськi люди збилися в гурт, їх було кiлька, а кругом сотки непевного

народу.

"Готовись!" - гукав вусач.

Як камiнь стояли серед моря людських голов.

Дiлило їх вогнище, котре можна було зiтханнями вгасити i затоптати

ногами в одну мить. Натовп заметушився.

"Як ти смiв?! - верещав вусач.- Ми люди царськi, головами заплатите за

нас".

"Совiстю заплатите за зраду України",- вiдповiв дiдуган.

"Авжеж, авжеж!"

"Правду .говорить дiд!"

"Не слухаймо москалiв, слухаймо його!"

Море обливало камiнь, жар потухав...

В цей рiшаючий мент Меншиков дав знак своїм людям.

З криком i свистом пустили коней в натовп. Списи, як блискавка з чорної

хмари, вилiтали. Люди захвилювалися, розступилися i з криками вiдчаю

розбрелись на всi сторони свiта.

На майданi осталося кiлька тiл, що звивалися вiд болю i кричали

порятунку,- надаремно.

"Живим його берiть! Бунтар!" - наказував свiтлiйший, спиняючи коня бiля

вогнища самого.

Царськi люди кинулись сповняти наказ князя. Але кругом дiда стояло вже

кiлька парубкiв з головнями, вихопленими з вогню. Вiдбивалися ними вiд

шабель. Iскрами й жаром сипали в очi москалiв.

"Спасибi, дiти, що не оставили самого,- говорив дiдуган, напираючи на

найближчого рейтара. Поклав його, шаблю вихопив з руки, перехрестив нею

пiтьму нiчну.- Не осоромимо себе, поляжемо за других!"

Шаблею даром не махав, кожний його удар смерть або важкi рани, останнiй

зойк або розпучливi стогони.

"От так їх диявольських синiв! Ще наша слава не пропала".

Кiлька ратникiв обiймало i цiлувало мать-землю сирую, пiд дзвiницею

жменька оборонцiв слави й волi обливалася потом i кров'ю.

"Хто там ще, пiдходь! - кликав дiд.Спiшись на другий свiт, щоб не

минула нагода згинути з доброї руки!"

"Пали!" - вiдповiв Меншиков, повертаючись до своїх.

Рейтари зiскакували з коней. Конi полошилися, треба їх було вiдводити

геть. Боялись огнища, а може, й дiда, що стояв пiд дзвiницею високий, як

дзвiниця, страшний, як опир, бiло-червоний,горiв.

"Пали!" - повторив Меншиков.

Залунали першi пострiли - i два парубки поклонилося землi.

"На дзвiницю!" - наказав дiд.

Ускочили, дверi загатили, чим лиш могли. Чути було, як по сходах

спиналися до дзвонiв.

Загудiв найбiльший з них голосно, розпучливо, тривожно, але -

надаремно.

Нiхто не наспiвав на клич.

З дзвiницi було видно, як гасло свiтло в селi.

Народ кидав свої вогнища домашнi, люди, як перепiлки по стернi,

розбiгалися по полях i ховалися по нетрях i плавнях.

Вжахнулося село.

Та не вжахнулися тiї на дзвiницi.

"Нам виходу з цiєї дзвiницi нема, хiба на другий свiт",- казали,

ховаючись вiд куль i посилаючи свої на долину.

Мали їх мало. Анi одної даром не пускали.

По кожнiй пiд дзвiницею роздався безтямний крик i погана лайка.

"Виважуй дверi!" - гукав вусач, той самий, що читав царський манiфест.

Але на спину його впав добре пущений камiнь згори, i вiн хрестом

поклався на розмiшану чобiтьми землю.

Облягаючi розскочились, як вовки вiд вовка, влученого кулею мисливого,