I, всмiхаючись солодко до гетьмана, говорив свiтлiйший князь Меншиков:

"Так тодi маємо в Боговi милосердному добру надiю, що вiн зглянеться на

нашу о п р е с i ю i не позбавить нас такого мудрого й вiрного союзника,

яким ти єси, Iване Степановичу".

"Спасибi, князю, оставайся в здоров'ю. Твiй свiт перед тобою, а мiй уже

геть-геть!"

"Не треба, Iване Степановичу, гадок таких допускати до серця. От

подивись на нашого Толстого. Вiн також не молодик, а нашi бояринi i

генеральшi зiтхають до нього як до Адонiса".

Гетьман зрозумiв натяк на свою слабiсть до жiнок, зокрема, може, i до

Кочубеєвої Мотрi, i вiдповiв:

"Бо Толстой еротики класичнiї на теперiшню мову i теперiшнiм ладом

перекладає, а я i книжки мудрої прочитати не маю коли. Все гонять мною з

одного краю у другий, з одної небезпеки в другу, i ще одної пригоди не

позбувся, як у другу зовуть. А все те для добра його величества i ради

блага церкви нашої, а з поминенням всякого взгляду на життя i здоров'я

ваше. Нiчого я за тую службу вiрную не бажаю, як тiльки шани, яка

належиться чоловiковi старому i чесному".

"Що тодi маю переказати його величеству царю, батюшцi нашому?"

"Передай йому мiй поклiн i впевни у вiрностi гетьмана Iвана

Степановича".

Меншиков стиснув руку Мазепи, бренькнув острогами i вийшов.

_ЧОГО ПРИХОДИВ?_

"Як ти гадаєш, Пилипе, чого це свiтлiйший до мене приходив?" - спитав

гетьман Орлика, коли той, вiдпровадивши Меншикова, повернувся у

вiдпочивальню.

"Не можу я, ваша милосте, знати, не вiдаючи, що на радi зайшло".

"Щоб там i не зайшло, а без причин вiн не приходив. У них, бачиш, такий

звичай, що перше з перцем, а тодi з серцем, спершу полають, тодi

обiймають: "мої ж ви!"... Настрашилися, що розгнiвали Мазепу. А в того

Мазепи все ще i козакiв нових набереться, i червiнцiв дещо знайдеться.Жаль

утратити союзника такого. Поки коника тягне, не вiдпрягай".

Орлик бачив, що в гетьмановому серцi злiсть у гореч перемiнилася.

"Ваша милiсть подоброму з князем Меншиковим розiйшлися?" - спитав.

"Чеши дiдька зрiдка, вiн i так кострубатий. Чує серце моє, що мiж нами

ще до великого дiйде. Вiн менi ногу пiдставляє. Котрийсь iз нас конечно

спотикнеться i впаде... А все ж таки спасибi йому, що до лiжка поклав".

I гетьман став уголос смiятися: "Коли б не наднiс його чорт, я й досi

сновигав би по хатi, а менi вiдпочинку треба. Кожна кiстка болить.

Погадай, я все при роботi i при турботi. Як не похiд, то фортеця, як не

фортеця, то на раду їдь, як не з чужими, то зi своїми своє серце гризи. А

тут уже й вiк. Коли б менi твої лiта, Пилипе, я цiлий свiт догори ногами

перевернув би, а так - слухай, що Меншиков скаже!"

"Ваша милiсть ще й мене можуть пережити".

"Можу, можу! Але я того навiть не хочу. Ти молодий, тебе ще багато

дечого чекає. Чую, що воно надовго затягається. Ходимо, як у хмарi. А хто

з нас угадає, чи нинiшнiй вiтер тую хмару розвiє".

Вечорiло: Останнє промiння заходячого сонця падало з вiкна просто на

гетьманову голову, осяювало її краще вiд герцогської корони. Мазепине

обличчя, недавно блiде, аж зеленаве, оживало тепер, променiло. Орлик з

насолодою дивився на нього.

"Пилипе!"

"Слухаю милостi вашої".

"Я на тебе великi надiї покладаю, на тебе й на Войнаровського".

Орлик нахилився до гетьманської руки.

"Бачу я, що в тебе ум небуденний. Гадаю, що не дурно бiля мене сидиш.

Може, я ще проживу декiлька лiт, а може, мене Господь нинi-завтра i

покличе до себе. Щоб ти тодi з Андрiєм попiд сили не брався, щоб ви менi в

мирi i в добрiй згодi тою дорогою iшли, яку я вам в останнiй хвилинi

покажу. Розумiєш - в останнiй хвилинi, бо часи змiняються, як погода в

мартi, i нiчого певного я нинi сказати не можу i не хочу, а роблю так, щоб

для нашого спiльного дiла добре було".

"Ваша милiсть можуть покладатися на мене; надiї не заведу".

* * *

Останнi слова заглушив крик, зразу далекий, а потiм чимраз ближчий,

нiби хтось порятунку просив i з цим проханням добивався до гетьманських

вiкон.

Орлик побiг подивитися, що це. Гетьманова голова покривалася тiнями.

Подушки з бiлих робилися сiрими, стеля нависала над лiжком, iкона з

невгасаючою лампою вiдривалася вiд стiни i нiби у повiтрi плила.

Гетьман передумував нинiшню воєнну раду, розмову зi старшинами i

гостину Меншикова.

Все воно переконувало його i впевняло, що наближається рiшаючий момент,

рiшаючий не лиш для нього i для України, але, мабуть, для iсторiї цiлого

Сходу. Тендiтна сiтка, котру вiн так хитро й обережно сплiтав, доснована

до решти. Треба вважати, щоб її не порвали. Кiнець дiло хвалить - треба

подбати, щоб кiнець не обезславив дiла.

Мазепа дорожив тим своїм дiлом. Хоч яке воно важке й небезпечне, любив

його. Покiнчивши з Мотрею, нiчого бiльше в життi своїм не бачив, що могло

б приманювати його.

Так, так. Приїхали бiлi конi в Бахмач i повезли вiд гетьмана Мотрю.

Бiлi конi!.. Коли б тiльки на тому й покiнчилося! Пiслав би гетьман свою

шестiрню чорну i в золоченiй каретi привiз би назад Мотрю. Та чи приїде

вона? Для неї Iвана Степановича вже немає, є тiльки гетьман Мазепа...

Зрозумiй ти її! Гомонить Мемнонова колюмна, але що?.. Кажуть, у Мотрi знов

з мамою попсулось, навiть, мабуть, до великого доходить... Бiдна, бiдна

Мотря!

Старий Чуйкевич i Василь Кочубей радi би дiтей своїх повiнчати. Га, що

ж? Коли Мотря згодна, хай iде. Вiн її силувати не стане. Щастя бажає

Мотрi. Для себе спомин оставить. Гарний спомин. Але ще ночi нема, ще й

сумеркiв не було. Тепер лише пiдвечiр'я...

Чого в тiй хатi такi малi вiконця? Вiдчинити б їх, щоб видно було кущi

розквiтлого бузку i синє небо над ними, i багато, багато зiр. Хай би чути

було, як солов'ї спiвають i як любi розмови гомонять по садочках...

А тут крик. В найкращий акорд паде фальшива нутка... Що таке?

Вернув Орлик i донiс, що це наших людей знов москалi "пороли". Побилися

з солдатами чи з рейтарами, мабуть, i польськi драгуни теж були. Намiшали

вiйська, як в казан гороху з капустою, i тепер клекотить. Нiхто не

розбирається в тiй стравi.

Гетьман, почувши, аж на лiжку присiв: "От, бачиш, якi то вони. Одною

рукою гладять, а другою б'ють. Тут свiтлiйший до мене вiд царя приходив, а

там моїх людей зневажають. Яке їм дiло до нас? Мої люди пiд моїм

регiментом стоять. Карати їх нiхто не має права. Не стерплю того, не

стерплю!"

Вiн кулаком бив об нiчний столик, аж плящинки з лiками скакали.

"Провiриш менi, Пилипе, це нове, нiкчемне дiло. Переслухати свiдкiв,

розслiдити, хто винуватий, i звiдомлення подати на письмi. Досить менi

тiєї зневаги. Моїх людей я маю судити, я їх вождь. У всьому руку

свiтлiйшого бачу. На царську гарячу комплекцiю вину спихає, а сам вiн воду

каламутить, щоб рибу ловить. Але побачать ще вони, побачать, хто такий

гетьман Мазепа!" ТАНСЬКИЙ

Якось на провiдному тижнi зiбралися в гетьмана старшини, давали йому

свої звiдомлення i накази приймали. Вечором розiйшлися: хто до себе на

квартиру вiдпочивати, хто до знайомих, а хто до заїздного дому, де в

боковiм, окремiм, покою можна було тихо й незамiтно старого меду попити.

Бiля гетьмана остались тiльки Орлик i Ломиковський.

Цей почав.

"Не хотiв я вашiй милостi при людях цього казати, знаючи, що не мило

буде милостi вашiй таку новiсть почути".

"Що ж там знову нового?" - спитав нiби байдужо гетьман, привиклий до

всiляких немилих новин.

"Компанiйський полковник Танський вiд князя Меншикова лист дiстав?"

"Танський? Вiд Меншикова? Лист?.. Якого змiсту?"

"Щоб з полком своїм, взявши за шiсть мiсяцiв плату i придбавши харчiв,

у похiд у Польщу пiд накази польського коронного гетьмана Сiнявського

рушав".

Гетьманом аж пiдкинуло на лiжку. Його вдумливi, пронизливi очi

змiнилися нараз, запалали гнiвом, на висках набринiли жили, вуста в

кутиках затряслися, рука нервово стискала й м'яла накривало.

Ломиковський, як сидiв бiля гетьмана, так мимохiть вiдсунувся вiд

нього, Орлик пiднявся з мiсця i стояв, з тривогою дожидаючи громiв з тiєї

хмари.

"Правда це?" - спитав не своїм голосом гетьман.

"Як Бог на небi, правда,- вiдповiв Ломиковський.- Не смiв би я

гетьмановi мойому брехати".

"А ти чув про це?" - повернувся гетьман до Орлика.

"На жаль, чув,-вiдповiв тривожно Орлик.- Танський, кажуть, вже й у

похiд готовитися почав".

"Заки пiде, як скажену собаку застрелю за непослух, за легковаження

регiментаря свого!"

Орлик пополотнiв. Ломиковський i собi з крiсла пiднявся. Гетьман

вiддихав важко. Обидва вони боялися, щоб з ним не стався поганий припадок.

"Чом ти менi про цей лист не сказав ранiше. Ти ж нiчого не смiєш

затаювати передi мною?" - гримав на Орлика Мазепа.

"Не було коли, ваша милосте. Чекав я аж старшини розiйдуться".

"На другий раз, не гаючись, кажи. Зi сну мене буди, вiд страви

вiдривай. Це ж страшне, нечуване, до правди не подiбне. Свiтлiйший щоднини

бачиться зi мною, балакає про всiлякi речi, нiбито радиться, а тут поза

мої плечi полками моїми розпоряджається, накази людям мойого регiменту

роздає, нiби мене вже й на свiтi немає, нiби мене вже позбавлено влади й

сили. Чи чували ви про таке нахабство? Хто ж то без мого дозволу видасть

Танському грошi на шiсть мiсяцiв уперед i харчi для його полчан? I питаюся

я, як смiє Танський йти, не дiставши наказу або хоч дозволу вiд мене,

регiментаря свого? Нехай спробує! Як скажену собаку застрелю!"

Орлик, зачекавши аж перша хвиля гнiву перекотиться, запримiтив: "Може,

Танський i не винуватий у тому. Може, гадав, що свiтлiйший у порозумiнню з

вашою милiстю цей наказ видає".

"Так тодi чому до мене з листом не прийшов, чого носиться з ним, як з

писаною торбою? Це противиться регулямiнам нашим, це понижує не тiльки мою

владу, але й честь вашу. Прихвоснi роблять таке, а не полковники, котрих я

надiляю так щедро i маєтками, i значiннями. Танський нiбито з панiв, а хам

вiн, холоп - отщо!"

Нова хвиля злостi пiдкочувалася пiд серце старого гетьмана. Вiн цiлий

аж трусився.

"I з такими людьми кажете ви менi починати якесь полiтичне дiло, писати

нову сторiнку iсторiї? Ха-ха-ха! З такими людьми!"

Гетьман смiявся так голосно, а старшини так тривожно слухали його

прикрий смiх, що не зауважили, як замкненою вулицею до брами того дому, де

була гетьманська квартира, пiд'їхав вiз. Почувся крик варти, i черговий

офiцер вибiг на ганок. Орлик i Ломиковський пiшли подивитися, що за гiсть

так пiзно до гетьмана приїхав.

"З Вiнницi,- сказали, вертаючи в гетьманську вiдпочивальню,- якийсь

Залевський чи якось, козак чи шляхтич, не розбереш?"

"З Вiнницi?.. Залевський? - аж скрикнув гетьман.- Ведiть його до мене,

а самi можете йти на вечерю. Пилипе, кажи перед свiтлицею поставити варту.

Щоб менi туди нiхто не входив. На твою вiдповiдальнiсть цей наказ видаю".

"Слухаю милостi вашої!"

"Завтра вранцi заходьте знов до мене".

Орлик i Ломиковський вийшли. Чути було, як Орлик вартi накази давав, як

варта здоровила панiв генерального писаря й обозного i як вони попри двiр

у город пiшли.

До дверей гетьманської вiдпочивальнi хтось несмiливо постукав.

"Увiйдiть!"

Заскрипiли дверi i почувся покiрний, тихий, але дуже виразний голос:

"Laudetur Jesus Christus!"

Вiдблиск невгасаючої лампи освiтив злегка згорблену стать нiби шляхтича

а нiби нашого козака, бо по одежi, та ще в сумерках, годi було пiзнати.

Гетьман пiднявся, вдивився в тi сумерки, а потiм, простягаючи руки

перед себе, вказав:

"Скорше б я смертi своєї сподiвався, як вашої особи. Козак, їй-Богу,

козак! Навiть вус невеличкий вирiс, не менший, як у мене! А покажiть

голову".

Гiсть ще бiльше нагнувся над лiжком господаря, а той по головi його

погладив.

"I тонзура заросла. Їй-Богу, нiхто б не пiзнав, що це духовна особа,-

Говорив без слiду недавнього гнiву i збентеження.- Вiтаю вас, отче

ректоре, i дивуюся смiливостi вашiй".

"Для доброго дiла варт i життя не пожалувати".

"То правда. Не гнiвайтеся, що не хочу свiтла. Не хочу кликати

Кендзєровського. Нехай собi люди гадають, що Мазепа спить. Тут, знаєте, i

пiдслухують, i пiдзирають, i гадки вгадували б, коли б можна".

"Не тiльки тут, скрiзь так у полiтицi буває".

"Але тут бiльше, як скрiзь. Щось вони нiби зачувають своїм носом, та на

слiд попасти не можуть. На всякий спосiб, стереженого Бог стереже".

Обидва привикали до сумеркiв i при блисках лампади слiдкували за грою

своїх облич.

"Були?" - спитав нараз гетьман коротко свого несподiваного гостя.

"Був",- вiдповiв єзуїт Залевський.

"У Саксонiї?"

"У його милостi короля Станiслава".

"I як вас приняв гех Stanislaus?"

"Над усяке сподiвання гарно. Людина вiн образована, iдейна, чоловiк,

можна сказати, iдеальний. Про милiсть вашу висказувався з великою пошаною,

здоровити велiв".

"Спасибi. А дiло?"

"Дiло не легка рiч".

"Не легка?"

"Так, бо милiсть ваша дуже багато жадають".

"Я багато жадаю? Отець ректор жартує собi. Не жадаю бiльше, нiж менi

належиться. Годi з одної бiди в другу лiзти, з ярма в шлию, з-пiд кнута

пiд канчук. Подумайте! Коли б я тепер вiддав Правобережну Україну, пiсля

того, як вона довго борикалася за свою незалежнiсть i як я деякi її

частини вже таки дещо до ладу довiв i загосподарював, так це був би новий

козир у руках моїх ворогiв проти мене. Сказали би. Мазепа половину України

запродав. СIага расtа claros faciunt amicos. Тут Україна, а там Польща,

тiльки тодi можуть вони бути для себе добрими сусiдами й союзниками. А

поки Польща сягає рукою по Чорне море, поти вона необачно вiдбивається вiд

Балтiйського. Одне втратить, а другого не здобуде. В боротьбi з

українським степом вона обезсилиться до краю, не опанує своєї внутрiшньої

анархiї i скiнчиться тим, що Москва i їх, i нас проковтне в свiй

ненасичений шлунок".

"Але те саме, що сказали б українцi про вашу милiсть, коли б ваша

милiсть вiддали Правобережжя, скажуть поляки про короля Станiслава, якщо

вiн згодиться його вам вiдступити".

"Раrdоп! В тiм є велика рiзниця".

"Яка?"

"Загарбане вiддати, а своє прогайнувати,- це не все одно. До того його

милiсть король Станiслав, кiнчаючи давню польсько-українську ворожнечу,

покладе пiдвалини пiд новий устрiй Схiдної Європи. Помиренi колишнi вороги

з'єдиняться i спiльними силами вiдпиратимуть грiзного ворога вiд своїх

границь. Як нi, то, як кажу, вiн i нас, i вас поневолить, одних i других

зробить своїми холопами й рабами. Цар Петро це символ нової Росiї, котра

зi своїх болот i снiгiв виступає на широку європейську видiвню, щоб на нiй

вiдiграти великодержавну, iмперiалiстичну роль. Балтiйське i Чорне море,

Карлати й Царгород - це тi границi, до котрих вона пiде по наших трупах.

Король Станiслав, як людина розумна й далекоглядна, як чоловiк образований