I Кочубеєвi зробилося легше на серцi, нiби камiнь важкий зсунувся з

нього. Перехрестився i очi до неба пiдвiв.

"Бiльше не пригадуєш собi нiчого?" - запитував священик.

"Бачить Бог, бiльше пригадати не можу, пам'ять не слухає мене, туман

очi вкриває, нiби з другого берега дивлюсь".

Священик розгрiшив його. Покути не завдавав. Незабаром спокутує усе.

"Яке твоє останнє бажання, Василю Леонтiєвичу, кажи, гетьман обiцяв

сповнити, крiм одного..." - речення не докiнчив. Кочубей доповiв собi:

крiм життя.

"Гетьмана побачити хочу" - вiдповiв.

"Доложу йому".

* * *

Чура з лiхтарною, за ним гетьман, за гетьманом кiлька гайдукiв.

Табiр спить. Тiльки варта стоїть. Хоч гетьмана по ходi пiзнають,

здержують i питають про гасло.

Бiля в'язницi старшина сторожить.

Зривається на рiвнi ноги i втворяє перед гетьманом дверi. Гетьман

лiхтарню вiд чури бере i входить. Сам.

"Останню твою волю сповнити прийшов",- каже, кладучи лiхтарню перед

собою на землю.

Кочубей хоче встати. "Лежи, Василю Леонтiєвичу, лежи".

"Досить лежатиму, милосте ваша, але i встати важко. Цiле тiло болить".

"Не з моєї вини, Василю Леонтiєвичу. Я тебе не скривдив".

"Сам я собi найгiршим ворогом був - знаю".

"Самого себе найтяжче побороти".

"В тiй боротьбi паду".

Вiн дiйсно впав на тапчан i лежав, як мертвий. Гетьман глянув i

вiдвернувся. "Що вони зробили з чоловiка!"

Пригадав собi колишнього Кочубея, веселого, хитрого, готового на все.

Пригадав свої з ним затiї ще за Самойловича i пiзнiше. Чи одну чарку

вихилили разом, чи одну негоду перетривали, а тепер лежить перед ним не

Кочубей, а його тiнь, привид, котрий мiг би перестрашити найвiдважнiшого

козака... Царський суд... Так мiг лежати гетьман з ласки Кочубея. Хто пiд

ким яму гребе, сам у неї паде...

Кочубей наглим рухом зiрвався i сiв. Гетьман притримав його:

"Заспокойся! Хочеш - хiрурга пришлю".

"Не треба. Хай вип'ю чашу до дна".

Десь далеко гукали сичi, як тодi, в Ковалiвцi, коли занедужала Мотря...

Розбита бандура...

"Iване Степановичу,- почав нараз генеральний суддя,- прости менi".

Гетьман узяв його за руку: "Не маю що тобi прощати, Василю. Бачиш, я

такий, як був, нiякої шкоди ти менi не вчинив".

"Але мiг, хотiв,прости".

"Ти мiг пошкодити дiлу. Добре, що не пошкодив".

"Не пошкодив, кажеш?"

"Нi, Василю Леонтiєвичу, не пошкодив. Наше дiло добре стоїть".

Кочубей ухопив гетьмана за руку: "Добре, кажеш?" - i в очах його

з'явилася тривога.

"Нинi добре, а завтра - як Бог дасть".

"Хай Бог стереже нас вiд московської протекцiї i ласки, хай Бог

допомагає тобi, Iване Степановичу!"

"Прости, Василю, що я не допомагаю тобi. Бачить Бог - не можу. Ти в

моїм таборi, але в московських руках. Зернов каже, що присуд правосильний

I невiдкличний. Не моя власть застановити його",

"I не треба. Донесу свiй хрест. Раз треба вмерти. Менi не до життя.

Краще грiб, нiж такий сором..."

"Люди забудуть,- потiшав його гетьман.- Люди все забувають, i добро, i

зло".

"А iсторiя?"

"Всiх нас перед її суд покличуть. Нiкому не простять. Невже ж я знаю,

як вона осудить мене?"

Кочубей думав. Силувався думати. Силуванi слова вибiгали на губи й

верталися назад. Аж спитав: "Кажеш, дiло добре стоїть?"

"Гадаю, що так".

"Спасибi, що потiшив. Захищай Україну перед Москвою,- просив крiзь

сльози,- щоб не зробили з нею того, що зi мною. Глянь, який я став".

Гетьман глянув на свого колишнього товариша, i морозом повiяло на

нього, хоч i як тут душно було.

"Жаль менi тебе, товаришу,вiдповiв, стискаючи його руку.-- Коли б ти

сильнiший був..."

"Гадаєш, утiкав би? Нiколи! Завинив i кару прийму. Згину для постраху