Iнтенцiй?"

"Я?"

"Ти, Орлику, ти".

"От i вигадав миргородський полковник".

"Уважай!"

Ломиковський переписав на повному листi паперу, i старшини пiдписали

вдруге.

"Це для Iвана Степановича, а чорновик хай Ломиковський для всякої

безпеки сховає. На ньому теж нашi iмена стоять".

Розiйшлися.

ПIДДАВСЯ

__

Гетьман слухав, як гуторили старшини. Знав, що i як вони напишуть. Не

важно. Важливо, щоб написали. Хоче мати доказ у руцi, що не самовiльно

поступив, а пiшов за їхнiм бажанням. Бог вiсть, як дiло скiнчиться, не

завадить обезпечити себе.

Переговори з Карлом припинив би на деякий час. Через доноси Кочубея.

Погано дiло тодi стояло. Добре, що вдалось перехитрити царя. Потерпить

Кочубей.

I гетьмановi гадки пiшли шляхами - до Батурина, Диканьки, до Ковалiвки.

Пригадав собi своє довголiтнє товаришування з Василем Леонтiєвичем, як

жива явилася перед ним Любов Хведорiвна, побачив Мотрю... Мотре, сонце

моє!..

Як недавно це було, а як далеко вiдiйшло вiд нього! Мотря не його, а

Чуйкевичева дружина. Видно, так Бог хотiв. Не жалiє за тим, що в Бахмачi

було. Передвечiрнє сонце, осiннiй погiдний день. Боже ти мiй! Яка

благодать - гарна й розумна людина..!

Нi злостi, нi помсти не почував у своєму серцi. Хотiв, щоб Мотря

щасливою була. Але чи буде? Ось i тепер, яка чорна хмара надвигається на

її небо. Батька цар покарає. Як не дiстав Мазепи, мусить Кочубея скарати.

Цар Петро нiчого безкарно не пускає. Маєстат свiй не тiльки силою i умом

пiдтримує, але й страхом. При допомозi страху все в своїх руках держить.

Деспот. Тiльки хитрощами можна поборювати його. Цар Кочубея скарає на

горло. Мазепi нiяк рятувати його. Або Кочубей, або дiло. Дiло вiд Кочубея

важнiше. Дiло найважнiше з усього. Для дiла кожна жертва добра. Треба

робити дiло...

I гетьман снував далi свої плани. Роздумував, як I коли перейти йому до

Карла. Є два способи: або щоб Карло попрямував на Москву, або щоб скорим

ходом увiйшов на пiвнiчну Україну i вiдрiзав її вiд Москви. За шведськими

тилами можна б тодi пiдготовити край до великої змiни. Бiда, що Карло не

слухає нiкого. Своїм розумом робить. Вождь i фiлософ. Гетьман рад був

якнайскорiше побачити його. Цiкавий чоловiк, генiй.

Невже ж їх у нас не було? А Хмельницький, Виговський, Дорошенко - може,

й другi.

Тiльки нашим бракує того, що чужим доля дає,- авторитету й традицiї.

Карло хлопцем одно й друге дiстав, наш чоловiк мусить їх здобувати, нашому

треба боротися за те, що другi готовим до рук разом зi скиптром дiстають.

У нас боротьба на всi фронти i тому така важка побiда.

Гетьман нiяк не може уявити собi українського Карла, анi Петра.

З тим i засинає.

Це його щастя, що сон послушно приходить. Люди дивуються, коли Мазепа

спить. Вiн працює не раз до пiзна вночi, а скоро свiт встає. Але тi

двi-три годинi сну, крiпкого й безтурботного сну, нiби на його власний

наказ, покрiплюють його. Не раз у повозi притулить голову до подушки й

засне так, як другий навiть на лебединих пухах не спить.

Цей добрий сон - один iз секретiв його молодечого вигляду.

Мазепа опанував свiй сон силою волi...

* * *

Орлик двiчi вiдхиляв занавiсу i двiчi подавався назад. Гетьман спав,

скинувши кунтуш i сап'янцi. Бiля його похiдного лiжка лежало свiтляне

вiконце. Вечорiло.

Орлик ждав, аж гетьман покличе його. Кендзєровського вiдпустив, нiкого

не було в шатрi.

Генеральний писар тримав прохання старшин i думав.

Пригадав собi свою молоду дружину i своїх маленьких синiв. Що станеться

з ними? Вони ж у Батуринi. Коли б так Мазепина зрада виявилася скорiше,

нiж вспiє спровадити їх до отсього табору,пропали.

Орликовi мороз пiшов по спинi. Невже ж вiн має право ставити добро i

життя своїх найближчих на непевну ставку? Невже ж вiрнiсть гетьмановi рiч

святiша вiд щастя його рiдних дiтей i коханої дружини?

Вiн пригадав собi тую нiч, коли гетьман, дякуючи слiпому припадковi,

був приневолений розкрити перед ним тайну. "Iди i молися Боговi, казав, ти

молодий, i по-божому живеш, може, Бог вислухає тебе. Молися, яко хощет

Господь, да устроїт..." Хитрун! Усiх нас на шнурку водить, як хоче, так

наструнить, а тодi: "Йди i молись Богу!"... Злiсть пiдступала до

Орликового серця. Як може один чоловiк володiти таким великим гуртjм? I то

не товпою, а людьми, як не образованими i вченими, так бувалими i

досвiдченими?

Буртувався проти насилля. Це, що нинi робив гетьман, з от-сим письмом,

це чиста комедiя - лицедiйство, коли не лицемiрство. Гетьман давно

рiшився, все своїм Богом чинить, а старшинами так крутить, що нiбито не

вiн їх веде, а вони його провадять. Один чоловiк усiма заправляє, всi пiд

його дудку танцюють, усе вертиться, як вiн собi бажає. Старий, дряхлий

чоловiк.

Забував про добродiйства, яких вiд гетьмана зазнав,- бунтувався.

"Велике дiло, що мене з консисторського канцеляриста генеральним

писарем зробив, першим при собi, значиться, чоловiком! Не будь у мене

снаги, генерального пера не встромив би в руку. Але що я таке при нiм? Нi

то син, нi то пахолок. "А пiди-но ти, Пилипе, а зроби-но ти, Пилипе!" Так

раз у раз. Знаряддя я у його руках, бiльш нiчого. Послушне знаряддя в

гетьманових руках. А як приманює мене! Все менi тую булаву показує,

мовляв, по моїй смертi, може, вона тобi припаде, тобi або Войнаровському".

Орлик хвилювався. Сердився, що гетьман затаїв перед ним свої зв'язки з

княгинею Дольською. "Єзуїт Заленський i болгарський митрополит-розстрига

бiльше в нього вiри мають, нiж я. А тринiтар?"

Орлик пригадав собi нинiшню пригоду зi шпигуном, котрий нiбито в

холоднiй сидить. "Але пiд вартою, щоб йому волос з голови не злетiв".

Комедiя, котра могла скiнчитися трагiчно. Чи не скiнчиться трагiчно цiла

тая велика комедiя, котру старий гетьман затiяв?

Раб бунтував проти власти господина свого. Вiчна залежнiсть,

безнастанний послух, повсякчасна тiнь, у якiй йому доводилося ходити, бо

велетень Мазепа тую тiнь на його постать кидав, проймали болем його палку,

честолюбиву душу.

"Гарно! Регiментар ти єси, а ми, пiдчиненi тобi мiнiстри, маємо слухати

тебе i сповняти накази твої вiрно... Так скажи це. Не крийся, скажи, що ти

деспот, що монархiю з гетьманату робиш. А то вiн так м'яко прибрав нас у

свої руки i крутить нами, як ляльками в вертепi. Танцюємо на його шнурку.

Тю!"

Кинув Ломиковського письмо на стiл.

"Такi поважнi старшини, а не бачать того. Пишуть, не знаючи, що вiн

диктує їм. Наскучило дивитися на те. Страшний чоловiк. Петро тiлом, а вiн

духом страшний. Духом своїм поневолює нас".

Орлик бунтувався проти перемоги Мазепиного духа. Ще раз гадками в тую

нiч вертав, коли вiд гетьмана з тайною на печорський двiр побiг i грошi

нищим роздавав, щоб молилися до Бога. Мало на якогось чоловiка не впав.

Лежав серед дороги, як колода. I йому грiш у долоню вткнув. "Молися, що

Господь устроїв усе по добру". Не прийняв. Вiн не нищий. "А чого ж ти тут

лежиш?" "До Києва вмирати прийшов. Вмерти не можу. Може, тут Бог смерть

менi пошле".

Хотiв упевнитися, чи Київ ще наш. Подивитися на Лавру, на Мазепинi

церкви, на академiю, гетьмана побачити хотiв, Степановича Iвана. Чи

гетьманує вiн, чи антихрист?

Орлик до богадiльнi його вiдвiв, а на рано до гетьмана попровадив.

Ще й нинi тямить цей мент. Старий козак, що за Виговського, за

Дорошенка i Сомка в походи ходив, за Мазепи праву руку втратив, пiдступив

до гетьмана i доторкнувся до його одежi. Впевнився, що гетьман ще є.

Мазепа руку йому подав:

"Здоров був, батьку!"

"Доброго здоров'я вашiй милостi у Господа прошу",- сказав i повалився

трупом.

Орликовi на цей спомин мурашки полiзли по шкiрi. "Духом своїм насилує

нас. Такої жертви, як вiн, нiхто не жадав вiд козацтва. А слухають його.

Навiть на Сiчi свою партiю має".

Орлик гарячий лоб до зимного стола притулив. "Але й насиллю кiнець.

Годi, щоб вiн нас до нещастя провадив. Нас - то ще. Але що виннi жiнки й

дiти нашi? Ми, батьки i мужi їх, маємо їх добровiльно в руки московських

катiв вiддати? Нi, нiколи й нiзащо в свiтi! Такої жертви нiхто не смiє

вимагати вiд тебе, навiть гетьман вiд свого генерального писаря, нi!"

Орлик встав. "Що ж тодi?..- питався сам себе тривожно...- Сказати йому

це? Знищить чоловiка. Назве зрадником i бунтарем, прихвостнем Кочубея. Пiд

суд вiддасть...

Найпростiша рiч - вбити. Лежить сам, нiде нi живого духа. Спить. Один,

добре вимiрений удар стилету, i всiй трагедiї кiнець. З шатра є потайник у

балку, про котрий не знає нiхто. Можна вийти, вернути в табiр другим боком

i - кiнцi в воду".

Орлик гiрко всмiхнувся: фантазiї. Зрада Валенштейнових офiцерiв,

український Хеб. Вiн не спосiбний до того.

Чув жар в очах. Чи не яка недуга?

Прикладав руку до виска. Рука дрижала й була гаряча.

"Всi ми нiби в мареннi. Вiн один здоровий, вiн один знає, чого хоче i

що йому робити, отсей старий, дряхлий чоловiк, що так спокiйно спить за

шовковою стiною, тодi як його генеральний писар, молодий i дужий Пилип

Орлик, з ума сходить. Кiнець тому, кiнець! Пiди, кинь йому цей лист i

скажи, що довше гратися в полiтичнi пiжмурки не будеш. Складай перо й

печать i йди собi вiд нього, до жiнки i дiтей, ти ж муж i батько. А як не

пустить? Так вночi вихопиться з табору i поїде геть, щоб не бути при ньому

й не вiдповiдати, як генеральний писар, за тую небезпечну затiю..."

"Пилипе!- почувся Мазепин голос з третього передiлу.- Є ти там,

Пилипе?"

Орлик встав, поправив пояс, пригладив рукою чуб, взяв Ломиковського

письмо i вiдхилив занавiсу. "Йди геть! Геть!" - наказував собi в душi.

Гетьман глянув на свого писаря, пiднявся, сiв на лiжку, очi в нього

втупив.

Орлик хотiв видержати цей погляд - не мiг.

Повiками зiницi накрив.

Турецькi узори затанцювали на долiвцi, сонячнi квадрати засуєтилися, як

живi, гетьманська хоругов залопотiла, як крилами птах.

"Втiкати, втiкати, втiкати!"

Ноги трималися землi.

Рушитися не мiг.

Стояв у ногах постелi. Лист "дурницями" записаного паперу тремтiв у

його руцi.

"Пилипе!" - почув м'який оксамитовий голос.

"Слухаю, милостi вашої",- вiдповiв, пiдступаючи до гетьманської руки.

Перед ним лежав гетьман Мазепа.

"Важко тобi, Пилипе. Гадаєш менi легко?-казав гетьман, беручи Орлика за

руку i притягаючи його до свого лiжка.Сiдай. Побалакаємо хвилину. Багато

часу не маю, бо нинi ще треба бачитися з тринiтарем, з отсим шпигом,

знаєш".

Орлик сiв на краєчку лавки. Голова йому горiла.

"Хвилюєшся?- почав гетьман.- Розумiю тебе. Жiнка, дiти. Що ж! Кажи.

Коли в тебе сили нема, я не налягаю, iди до них. Важко менi оставатися без

тебе, але не хочу, щоб Орлик в куропатву перемiнився. Краще випущу його з

клiтки, хай летить".

Орлик вiри вухам своїм не йняв. Чи справдi вiн це чує, чи лиш йому в

мареннi верзеться.

"Кажи, Пилипе, кажи! Ще час. Ще можеш умити руки свої, як Пилат,

простять тобi. За декiлька днiв, може, буде запiзно. Рiшайся!"

Орлик не зчувся, коли колiна його опинилися на долiвцi, а голова

припала до постелi. "Пане мiй! Не проганяй мене вiд себе. Не гiдний я

ласки твоєї, не варт бути вiрником твоїм, бо я лиш чоловiк. Але - поборю я

ворога в собi, не зраджу тебе, як жiнцi i дiтям своїм щастя бажаю".

Почув долоню гетьмана на своїй головi.

"Не добру клятву проговорив ти, Пилипе. Щастя жiнцi й дiтям своїм

бажати i менi вiрним оставатися - не все одно. Родина - щастя, i служба

вiтчинi своїй - теж щастя. Подружити тi два щастя з собою - це вже

забагато добра. Треба забути про одно, щоб другому служить. Я про все

думав, Пилипе. Про жiнок i дiтей ваших теж. Не хочу їх безпомiчними

залишати, бачить Бог, як не хочу. Та чи зможу я захистити їх перед важкою

рукою царя, котрий навiть Меншикова в злостi не щадить, не знаю. I тому,

жалiючи тебе, ще раз кажу, як хочеш, iди до них".

"Остануся бiля тебе, Iване Степановичу, аж до смертi".

"Моєї?"

"Нi, своєї. Так менi. Боже, допоможи!"

Гетьман пiднiс його i казав сiдати.

"Що ж там письмо?" - спитав нараз другим голосом, спокiйним, дiловим.

"Написав Ломиковський?"

"Покажи!"

Гетьман прочитав. "Отут ще треба справити, Пилипе, щоб сумнiву нiякого

не було".

Подиктував в однiм i в другiм мiсцi змiненi речення в тiй самiй актовiй

мовi, в якiй зложене було письмо i якою вiн писав свої унiверсали й листи

до полковникiв i до старшин.

"Пiдеш до Ломиковського, щоб ще раз переписав це прохання i щоб завтра

вранцi принiс менi. Хай прийдуть також Апостол, Горленко, Зеленський i,

розумiється, ти. А тепер зайди до холодної, виведи звiдти нашого шпига i

достав його тут. Поклич Кендзєровського".

Орлик розпрощався з гетьманом. Цей ще раз завернув його. "Яко хощет

Господь, да устроїт. Пригадуєш собi?"

"Пригадую".

"А все ж таки маєш час до завтра, роздумай гаразд. Дiло велике й важке.

Якщо не почуваєш у собi сил витримати бiля мене аж до кiнця, щасливого або

нi, так краще скажи, i вiдпущу тебе".

"Витримаю, милосте ваша".

* * *

Кендзєровський перший прийшов. Допомiг гетьмановi вбратися i накрив

стiл до вечерi.

Робив це, коли гетьман не хотiв мати нi чурi, нi служок бiля себе,

довiряв йому. Стародубського полковника свояк дослугувався рангу бiля

гетьмана, до котрого приляг цiлим серцем.

"Що чувати?" - спитав його гетьман.

"Нiчого незвичайного. В таборi, як в улику, шумить. Так перед кожним

походом буває. Козаки хвилюються".

"Що кажуть?"

"Всячину торочать. Той клянеться, що на шведiв у степу наткнувся i

ледве втiк, другий запорожцiв бачив, як iз Сiчi до нас тягнули, третiй

короля Станiслава десь пiзнав, чого хто собi бажає, те й увижається йому".

Гетьман усмiхнувся: "Нашим усе чогось нового захочеться".

"Надокучила Москва".

"I ти на тую нуту спiваєш? А дух у таборi який?"

"Як звичайно, козацький. Молодики сумують, а старшi розважають себе i

їх, то жартами, то чаркою".

"Розважають?"

"Розважають, милосте ваша".

Кендзєровський бачив, що гетьман не вiд того, щоб щось веселе почути.

"Вчора був я свiдком веселої приключки".

"Якої?"

"У вдарнiй сотнi прилуцького полку гостилися старшини. Сотник Федiр,

випивши трохи, куняв. Нараз хтось гримнув:

"В удар!" Старий сотник зiрвався, вискочив з курiня, допав коня i сiв,

але лицем не до голови, а до хвоста. Товариство в смiх. Котрийсь iз

молодших i каже: ,Ваша милiсть їдуть назад'.

Сотник страшно подивився на нього.

'Не знаєш, куди їду, так i знати не можеш, чи вперед їду, чи назад. Це

одно, а друге, як треба, то поверну конем i поїду вперед, а третє, пiди-но

ти краще та купи менi табаки' (вiн родом iз-за Збруча й нюхає табаку).

Насилу зняли з коня".

"Краще жартувати, анiж сумувати, але ось i Орлик шпига веде".

Гетьман гукнув на шпига: "Увiйди!"

Цей згорблений увiйшов у шатро. Але як тiльки опустилася за ним

занавiса, випрямив спину i латинським привiтом повiтав гетьмана.

Кендзєровський подав зимну вечерю i налив чарки. Гетьман вiдправив його з

шатра з тим, щоб, як затрублять у таборi на сон, прийшов до нього.

Гетьман з тринiтарем по-латинськи балакали. Гетьман дякував йому за

корисну i справну вислугу, нагородив щедро i вгостив на славу.

"Дiло добiгає до кiнця, а тодi пiчнеться що лиш властива акцiя з новими

союзниками. Поїдеш, отче, до княгинi Дольської i перекажеш її наш привiт i

щиру подяку. Завтра мої старшини довiдаються правди. Нинi я їх приготовив

до того. Поки що все складається щасливо. Старшини написали менi прохання,

щоб я переходив до Карла. Завтра письмо буде в моїх руках".

Тринiтар затирав руки. "Ad maiorem gloriam Dei. Все в божих руках,

ясновельможний пане".

"Авжеж, що не в наших. Волi божої нiкому не минути. Робимо, що можемо,

совiсть наша спокiйна. А тепер скажи менi, де гадаєш сю нiч ночувати? Я

казав би, оставатись у таборi. Кендзєровський вiдпровадить тебе до Орлика.

Це зараз недалеко вiд мене. Добре?"

"Як ваша милiсть прикажуть".

Гетьман добув зi скринi одяг, шаблю i шапку. Тринiтар перебрався.

"I спереду, i ззаду, хоч куди козак,- жартував Мазепа, повертаючи ним

вправо i влiво.- I рiдна мати тебе не впiзнала б, такий молодець".

В таборi трубiли на сон.

Пустiли майдани i мовкли вулицi. Над табором зоряна нiч розпинала свiй

великий намет. За табором, якраз проти головних ворiт, на задуманiм

виднокрузi викочувався мiсяць, великий i червоний... "На розлив кровi",-

казали вартовi.

Надiйшов Кендзєровський. Гетьман велiв йому провести гостя до мешкання

генерального писаря.

Гетьман вийшов перед своє шатро. Здалеку дивився на табiр, на куренi й

намети, на вози i конi, що вкрили собою широкi поля, аж геть пiд

виднокруг.

Хто i пощо стягнув тих людей з цiлої України, вiдiрвав вiд землi i вiд

родини, вiд звичайного життя? I що станеться з ними за мiсяць, за два? Чи

багато залишиться в живих, а тi, що згинуть, чи гадають про те тепер, в ту

зорiшливу нiч, що так i тягне тебе в рiдне село, у вишневий садок?

На чий зазов прийшли тi люди сюди, на гетьманський чи царський?

Свiдомiсть їх пригнала чи послух i мус, гроза царської кари?

Гетьман дивився на зорi, нiби вiдповiдь у них читав. I вони розсiянi по

небу, як у безладдi, а на дiлi в карностi i в порядку. I вони кружляють

там, а тут люди, скрiзь мус. Позбутися страху, визволитися з примусу

слiпого i пройти свою власну дорогу, слухаючи розуму й совiстi своєї,- це

найбiльше завдання людини...

Гетьман глянув на мiсяць... Який же вiн червоний! Грiзний!

Вернув у шатро i засiв до своєї роботи.

Писав поза пiвнiч.

* * *

Десь далеко в хуторах i селах спiвали другi пiвнi, коли нараз почувся

тривожний крик. Гетьман пiдiйшов до вiконця. Вартовi стояли на своїх

мiсцях, але вулицями бiгли люди, одинцем i гуртами: Лускали чоботи,

дзвенiли шаблi, лунали незрозумiлi крики, зливаючися в один тривожний гул.

Гармашi пiдбiгли до гармат лаштувати їх.

"Без мого окремого наказу анi одного стрiлу! - крикнув до них гетьман.-

Пiд карою смертi, зрозумiли?"

До гетьманського шатра бiг генеральний писар. Побачивши гетьмана,

спинився. "Прошу милiсть вашу в шатро - в потайник",- додав ледве чутно.

"Що таке?"

"Бунт".

"Де?"

"В прилуцькому полку почався. Скрiзь табором пiде".

"Де обозний?"

"Обозний сотнi на_ _вдар готовить".

"На вдар?"

"Щоб придавити бунт".

"Що ви це? На вдар? Битву робите в таборi? Подурiли!"

Сердюцькi вiддiли виступали зi своїх курiнiв i оточували майдан, на

котрiм стояло гетьманське шатро. Тихо, скоро, справно. Нiби живий мур

виростав кругом гетьманської домiвки.

Направо вiд головних ворiт клекотiло. Гадав би хто, повiнь прориває

греблю i грозить потопом табору. Вже й стрiли починали лунати, а по них

пронизливий крик.

Ломиковський вiдмежовував певними й вiрними сотнями прилуцький полк вiд

решти табору.

На кордон напирали; вiн хитався, то подавався взад, то випинався

вперед.

Козаки з других полкiв, що забарилися були в прилучай, хотiли вертати

до своїх, їх не пускали, гадали, що бунтарi, приходило до рукопашного

бою... Крик, шум, рев...

З бiчної вулицi бiг Апостол. "Ваша милосте,- говорив задиханий,- не е к

с п о н у й т е себе! Благаємо вас, Iване Степановичу, iти в шатро! Табiр

нездисциплiнований, люди непевнi, товпа". Брав гетьмана попiд руки.

"Лиши! Не пiду! Чого хочуть?"

"Всiляко кажуть. Хтось вiсть пустив, що гетьман вiйсько покинув,-

утiк".

"Коня!"

"Милосте ваша, стiйте!"

"Коня менi в цю мить!"

Привели три.

Червоний мiсяць зайшов, небо хмарилося, в таборi робилося темно.

"Посвiтити менi!"

З шатра винесли кiлька смолоскипiв, запалили, пiдняли вгору.

Гетьман скочив на коня, праворуч - Апостол, лiворуч - Орлик.

"Перша сердюцька сотня зi мною!" - подав наказ.

Гаркнули бубни, залунав тупiт чобiт, бiлий гетьманський кiнь гордовито

ступав.

Смолоскипи, як огненнi бунчуки, маяли над головою.

Спинилися бiля кордону, який насилу вдержував Ломиковський.

"Нас зрадили!"

"Нас продали!"

"Москалям на знущання!"

"Вiроломники, торговцi! Де гетьман? Пускайте нас до гетьмана!"

"Я тут!" - озвався нараз гетьман, висуваючи свого бiлого коня вперед.

"Милосте ваша, не е к с п о н у й т е с е б е!" - благав його Апостол.

Орлик вхопив гетьманового коня за вуздечку.

"Пусти! Зi смолоскипами тут! Свiтiть, хай бачать темняки, невiрнi

Фоми,- хай бачать, бентежники, що я ще не втiк, анi не заков'яз зi страху

перед ними. Доторкайтеся мене, впевнiться, що це Iван Степанович, не

лялька, котрою обдурюють вас. Чого ж ви стоїте крикуни, бешкетники, ревуни

безсоромнi? Чого дивитеся на мене? Горлайте, ревiть, покажiть, якi

хоробрi!"

Переднi мовчали. В заднiх рядах озивалися ще несмiливi погрози, як по

бурi громи.

"Гарчиш, як з-поза плота собака! Виходи наперед, хай побачу тебе, бо

певно ще у бою не бачив. У власному таборi воювати хочеш, лицарю

безiменний, виходи!"

"Гетьман, гетьман!" - загомонiло кругом.

Товпа хвилювала. Ставали навшпиньки, щоб глянути в гетьманське обличчя.

"Вiн..."

"Iван Степанович".

"Не втiк".

"Не передав нас москалям".

"Хай живе гетьман Iван Степанович!"

"Хай живе!"

Перша сотня прибiчного сердюцького полку вдарила в бубни. Гетьман

скинув шапку з голови.

"Козаки! Бешкетiв у таборi не стерплю. Не рейментую над язикатими

бабами, а козакiв проваджу по волю i по славу. Кому захочується ребелiй,

кого сполошиш бабською сплетнею, як вiхою нев'їждженого коня,- хай iде з

табору, геть, до повних мисок, на теплi запiчки, до спiдниць. Менi

боягузiв не треба, менi треба козакiв таких, як були за Остряницi, за

Наливайка, за Гунi, за батька Хмельницького, Виговського, Дорошенка,

таких, як тi, котрими я рейментував досi. Гетьманське слово даю, що нiкому

за це волос з голови не спаде, може йти, але зараз, у цю мить, поки я тут.

Хай бачу тих, що остануться бiля мене, готовi так само, як i я, на дальшi

труди, походи, бої, на рани i смерть за нашу вiру святу, за вольностi

козацькi, за жiнок, дiтей, батькiв i сестер, за Вкраїну, її добро i славу.

Хай нинiшня тривога, як лопатка у руцi хазяїна, вiдвiє полову, бо з

половою нема менi чого возиться. Виходiть!"

Товпа подавалася взад, далi. Мiж нею i бiлим конем росла широка смуга,

озарена червоним свiтлом смолоскипiв, з котрих на стоптану мураву

скапувала перетлiла смола.

Товпа втiкала перед бiлим конем i перед очима гетьмана, що росли й

пломенiли, як зорi, як смертоноснi кулi, вилiтаючi з цiвок. Влучали,

разили, спричинювали бiль. Бiль сорому, глуму, згордливої наруги. На смугу

мiж бiлим конем i чорною товпою не виступав нiхто.

"Нема таких?"

Тишина.

"Нема таких?"

Вiдгомiн повторює: та-ких!

"Втретє, i востаннє, питаюся вас, панове козаки, чи нема мiж вами

таких, що завтра спроможнi зробити новий бешкет, новим соромом обезславити

наш останнiй козацький табiр?"

"Нема! Нема! Нема!" - загомонiло кругом.

Гетьман шапку знову з голови скинув, направо й налiво нею майнув:

"Вiтаю вас, що обiцяли доховати вiри батькам своїм, вiтаю козакiв

українських, котрих обiцяюся повести крiзь огонь i воду по добро i славу.