I гетьман усмiхнувся. Щастя I тим разом не покинуло його. Цар повiрив,

а може, вдає, що вiрить у вiрнiсть гетьмана Мазепи. Кочубей заперечив свiй

донос. Iскра теж - i гетьман може далi вести свої переговори з Карлом.

Веде i, мабуть, доведе до бажаного кiнця. Бiда тiльки в тiм, що Карло

не слухає нiкого. Гетьмана теж. Покладається на свiй власний розум.

Змарнував кiлька мiсяцiв на бездiльному постою i дав Петровi нагоду

зiбрати бiльше вiйська та краще вимуштрувати його. Петро не дурний. Вiн

учиться воєнної штуки вiд Карла. А це не добре. Найгенiальнiший вождь, як

непотрiбно перетягне вiйну, то може її програти, бо вороги освояться з

його тактикою i переймуть секрети його побiд.

Гетьман хоче, щоб Карло йшов на Москву, а вiн, мабуть, прямує на

Україну. Це також небажаний i небезпечний зворот. Союзник добрий, коли вiн

здалеку, а ввiйде в край - i з союзника зробиться неприятелем, бо народ не

любить чужого вiйська, яке б воно не було. Тепер не люблять москалiв, а

прийдуть шведи, то й їх не любитимуть. I не дивуватися. Яке б не було

вiйсько, а для народу тягар.

Гетьман умiв думати i рiвночасно, як машина, робити звичайне дiло:

приймати звiдомлення, давати розпорядки, пiдписувати канцелярськi папери.

Незвичайна енергiя не покидала його. Пригноблення пiсля невдачi не тривало

довго. Вiн скоро приходив до себе i пiдносив голову вгору... Ще наше не

пропало!

Так було й тепер. Думки його йшли одною дорогою, а звичайна щоденна

праця, праця вождя в таборi, котилася другими шляхами.

Гетьман вислухував жалоби на харчi, на оружне постачання, розглядав

усякi непорозумiння мiж поодинокими вiйськовими частинами, рiшав, мирив,

картав i карав - скоро, вправно та бистро, що дивував усiх. "Голова!" -

казали козаки. "Гетьман!" - доповiдали старшини. Великим умом пiдтримував

своє значення. Боявся одного - старостi.

Коли б так справдi занедужав i знемощiв, коли б однiєї днини почув, що

вiн старий не лiтами, а духом, що вже не має тої молодечої енергiї, котрiй

дотепер завдячує так багато, о - тодi було б погано. Гетьман навiть гадати

не хоче, що тодi було б, бо знає, що нiхто не розмотав би того клубка,

який вiн тримає в своїй руцi, нiхто не знайшов би виходу з великого

українського полiтичного лабiринту, котрий вiн так довго будував.

* * *

Сонце грiло. Бунчук непорушне висiв над гетьманською головою. Прапор не

розвiвався за вiтром, не лопотiв, як птах. Погода. Починається жара. Вiд

коней i людей лягають фiолетнi тiнi, бiлi сорочки слiпучо вражають очi,

червонi шаровари горять.

Гетьман далi обходить широкий табiр.

Все щось нового й небажаного.

* * *

Ось там, направо, бiля головних ворiт якийсь рух. Зчепилися люди,

гамiр, крик, щось деруть, нiби м'ячем перекидаються. Здалеку забуваєш, що

це люди, здається, нiби жеруться вовки.

Гетьман прискорює ходу. Пiдручний старшина бiжить наперед.

"Тихо там! - гетьман iде!"

Гамiр тихне. Козаки розступаються. Менш смiливi зникають у натовпi,

цiкавiшi стають кружком.

На землi рухається щось. Несмiливо, крадьки пiдносить голову - чоловiк.

Очей його не видно: кров i болото. Рукою протирає повiки i плює.

Випльовує зуб, один, другий,- сильно побили його. Здивовано розглядається

кругом, чому далi не б'ють, лиш насмiхаються з нього. Є з чого. Вiн тiльки

в сорочцi i то в такiй дранiй, що ледве тримається хребта. Все поздирали з

нього, чоботи, жупан, шапку, пояс - все. Тiльки тая сорочка на хребтi i в

долонi з табакою рiжок. Того рiжка нiяк дати не хотiв. Кусав, драпав, як

кiт - тим ще гiрше своїх напасникiв дражнив.

Побачивши перед собою старшину, а далi цiлий гурт з бунчуком i

хоругвою, вiн догадується, що це гетьман надходить i що, мабуть, тiльки й

тому його i бити перестали. Набирає вiдваги. Хоче встати, але пригадує

собi, що без шароварiв,- соромиться, сiдає, пiдбираючи ноги пiд себе.

"За що ви так його збили?" - питає гетьман.

"Шпиг, ясновельможний пане гетьмане",- вiдповiдають.

"По чiм знаєте, що шпиг?"

Шлявся по цiлiм таборi, пiдслухував, пiдглядав, а як спитали, до якого

полку i до якої сотнi належить, то став крутить, назвав полк i сотню,

котрої тут нема".

"Правда це?" - спитав побитого гетьман.

Цей на губу показав, що говорити не може, вся була в кровi.

Гетьман головою покрутив.

"I зi шпигом так робити не слiд. Треба його судовi вiддати, а не

знущатися над чоловiком. Це ви зробили безправно, i винуватих кара не

мине. А що вiн це в кулацi держить?" - спитав гетьман i всмiхнувся, бо

шпигун виглядав дiйсно смiховито. В однiй сорочцi, до котрої притискав

щось грацiозно, нiби не соромився своєї наготи, а боявся, щоб йому не

вiдiбрали того рiжка, який йому з цiлого маєтку залишився.

"Та це вiн рiжок з табакою має",-вiдповiли козаки.

"Та й табака якась диявольська, нiби перець у нiй i вапно. Хто

спробував, чхає, нiби носатина в нього. Вiн, мабуть, i не наш. Дряхлий,

тiло м'яке i кiсть тонка - чи не шляхтич який!"

Гетьман глянув i мусив признати козакам правду. Шпигун на козака не

скидався. Казав йому дати шаровари i кобеняк i вiдвести до свого шатра.

Писаревi тiєї сотнi, на котрої територiї збулося це кровопролиття,

велiв розслiдити справу й подати звiдомлення до полкової канцелярiї.

Вертаючи в шатро, думав над тим, як тяжко втримати карнiсть на вiйнi,

коли в таборi дiються такi безправства. Поняття самосуду над злодiєм,

зрадником i шпигуном так глибоко вкорiнилося в психiку народну, що важко

вирвати його з корiнем. ШПИГ

"Ось i вiн!" - сказав Орлик до гетьмана, наближаючися до окопiв, якi

вiддiляли гетьманову квартиру вiд решти табору.

Помiж двома сердюками стояв середнього росту чоловiк, вже немолодий, з

хитрими очима, що глядiли спiдлоба, як у зловленого до клiтки звiрка.

Вiн уже подобав на чоловiка, був обмитий i причесаний гладко. Тiльки

лиця подряпанi i голова свiтить плiшами.

Побачивши гетьмана, поклонився низько, раз i другий, нiби хотiв

звернути на себе увагу, боячись, щоб гетьман не перейшов мимо i не казав

його вiддати пiд суд.

Гетьман глянув i - став. Здвигнув раменами, пiдняв високо брови i мало

не крикнув з дива. Але зараз запанував над собою i тiльки дав рукою знак,

щоб сердюки йшли собi геть, а до шпига промовив рiзко: "Ступай!"

Цей втретє покiрно похилився i, налягаючи на праву ногу, пошкандибав до

шатра, з котрого гордо маяла хоругов з гетьмановим гербом. Гетьман з

Орликом за шпигом iшли.

Орлик мовчав, але цiкавий був, що це за птиця. Невже гетьман знає його?

Гетьман пiдняв важку занавiсу, впустив загадкового чоловiка й вернув до

Орлика й Ломиковського.

Скоро вислухав їх i велiв на заходi сонця прийти з Апостолом -

побалакають.

"До побачення!"

Орлик i Ломиковський не вiдходили.

"Не спiшитесь?"

"А безпечно вашу милiсть оставляти сам на сам з непевним чоловiком?" -

спитав Ломиковський.

"Нiкому не кажiть. Це мiй чоловiк. Найповнiший у свiтi. Розкажу вам

пiзнiше. Варта хай нiкого в шатро не пускає, нiкого! Прощайте!.."

"Свят, свят, свят! - казав гетьман, подаючи тринiтаревi руку.- Але ж

потерпiли ви, отче, страданiя i то не вiд ворога, а вiд моїх людей".

"За добре дiло варт i муки прийняти".

"Авжеж, авжеж. Але чого це ви так неуважно йшли через табiр?"

"На моє нещастя сотня, яку я назвав, що нiбито до неї належу, вiдiйшла

кудись з табору, i це було причиною мого страждання. Але це нiщо. Хто

терпен, той спасен. Волосся вiдросте, жаль тiльки зубiв. Здоровi були".

"Ще й який жаль. Добрi зуби - то й шлунок добрий, а добрий шлунок - це

основа здоров'я. А до того тепер такi часи, що iнодi й кусатися треба",- i

гетьман усмiхнувся, показуючи свої здоровi, бiлi зуби.

"Сiдайте, отченьку. Вас таки добре потурбували. Ов, ов, ов! Тут вино, а

отсе пирiжки. Живiться. Зi страху, мабуть, зголоднiли".

"Все, що мав, вителепали з мене. Добре, що душу лишили".

"Козаки, як вовки, не хотiв би я їм попастися в руки".

"Я теж удруге не рад би. Добре, що з цеї халепи вийшов. Але ж бо били!"

"Били?"

"Ой били, ваша милосте, ой били",лементував патер.

Нараз гетьман нiби щось пригадав собi i зжахнувся.

"А листи? Чи не вiдiбрали у вас також i листiв? Ради Бога, кажiть!"

Патер побожно зiтхав, схрестовуючи на грудях руки.

"Говорiть! - наглив його гетьман.Треба ж їх пошукати, заки попадуть

комусь у руки, що знає латинську мову".

Патер хитро пiдморгнув очима.

"Отже?"

"Отже, лист тут..."

"Де?"

"На плечах, милосте ваша, на плечах".

"Як то на плечах?"

"Виписаний на голому тiлi. А в рiжку не табака, а порошок. Треба ним

обмити спину, а тодi ваша милiсть прочитають власноручне письмо його

королiвської милостi Карла XII".

"Тому ти так, отченьку, боронив цього рiжка".

"Авжеж, що тому. Без нього й письма не вiдчитаєш".

"Ну,- здвигав раменами гетьман,чого вже люди в тiй вiйнi не вигадують,

далi й найбiльша осторожнiсть не допоможе, хто хоче перехитрити -

перехитрить".

"Спосiб на спосiб, аж дiйде до того, що вiйна стане н о н с е н с о м".

"Почекаємо ще трохи,- смiявся гетьман.- Вiдколи свiт, вiдтодi й вiйна,