Iскра приїхав у Диканьку.

Вiн не вiд нинi знав про намiри Кочубея i спiвчував йому, але не

сподiвався, що дiло зайшло вже так далеко. "Чому ж ви менi того скорше не

сказали,- звернувся до Кочубеїхи,- я вам вiдразу порадив би iнший i куди

ближчий шлях".

"Який?" - спитали Кочубеї.

"Не в Москву, а до ахтирського царського полковника Федора Осипова, це

людина хитра до бiса i метка, у його страва на столi не прохолоне".

"Справдi, чого ми i посилали наших людей у Москву,- жалувала

Коаубеїха,- маючи Осипова пiд боком".

"I взагалi, пощо ви починали це небезпечне дiло? - зауважив Iскра.- Бог

вiсть, що тепер з того вийде. Бiля гетьмана чимало ще вiйська, а вiрних

старшин у його тепер бiльш, нiж коли. Воєнне щастя не по боцi Петра. Дон

пiниться. У нутрi Росiї теж неспокiйно. Народ сильно огiрчений на царя за

те, що воєннi тягарi накладає, вiру православну в наругу подає, боярам

бороди обтинає, а селян ще бiльше поневолює i закрiпащає, нiж досi. На

кого ж тодi опирається цар? Не покладаю я великої надiї на його успiх.

Якщо Мазепа вспiє сполучитися зi Станiславом, стягнувши досить вiйська до

себе, то можуть укупi побiдити царя, i що тодi станеться з нами?"

Кочубей глянув з докором на жiнку. Кочубеїха не опустила очей.

"Знаємо тих вiрних старшин, знаємо. Хиляться, куди вiтер повiє. Хай лиш

перша невдача стрiне Мазепу, або Карла, чи там Станiслава, вернуться до

царя. Народ за Мазепою, як колись за Хмельницьким не пiде. Попи проти

нього, хоч якi розкiшнi храми побудував. Попи тепер московським духом

пiдшитi, це не тi, що були колись за Тукальського. Мазепа тепер ще гiрше

зразив до себе народ, наклавши по таляровi побору вiд коня та по копi вiд

кожного вола".

"Але ж його вiрники голосять перед людьми, що тi побори зарядженi на

приказ царя",- зауважив Iскра.

"Народ не знає, хто приказує, а бачить, хто бере, i до нього злiсть

має".

"I це правда",- притакнув Iскра.

"Мазепа на сходi всяких гультаїв, голоштанникiв i увесь хибкий народ

наструнив проти царя, забуваючи, що це меч обосiчний, на царя гостриш, а

вiн на тебе пiднiметься".

I того не мiг заперечити Iскра.

Кочубеїха говорила далi: "Що менi за союзник Станiслав? Кажуть, людина

вiн умна, але не вождь, i яке його вiйсько? Нинi до Саса, а завтра до

ляса. I шведи не такi-то вже сильнi, як кому здається. Коли б Карло

почував за собою велику силу, то не друкував би в Данцiгу прокламацiй

хлопською мовою i не поширював би їх через своїх пiсланцiв тайних. Сильний

противник не хапається таких способiв".

"Що ж ти на те?" - спитав Iскра Кочубея. "Моя дружина, нiби з книжки

читає,- вiдповiв Кочубей.- Та тут i радити нема що. Сталося i вже не

повернеш. Сказав а з, говори i б у к и. Посилаймо до Осипова, брате".

"Посилаймо",- повторив, зiтхаючи, Iскра...

I його Любов Хведорiвна перетягнула на свiй бiк.

* * *

Шукали тiльки певного чоловiка, найкраще з духовних, бо тi не зломлять

присяги. Перебирали усiх знайомих i залежних вiд себе, таких, що вiдмовити

не могли. Аж спинилися на полтавському попi Спаської церкви, Iванi

Святайлi.

Отсе була людина, яка найбiльше пiдходила їм пiд смак.

Пiслали по нього, вговорили i вирядили до ахтирського царського

полковника Федора Осипова.

Поїхав.

* * *

Любов Хведорiвна принесла з пивницi крiпкого угорського вина i налила

три великi срiбнi пугарi, визолоченi всерединi.

Перший пiднесла Iскрi, другий мужевi подала, третiй сама вгору пiдняла.

"Дай Боже пить та не впиваться",промовив Кочубей, замочуючи вуса в

пугар.

"Говорить та не проговориться",додав, вiдкашлюючи, Iскра.

"На печi спать, а на покутi дверей шукать",- докiнчила Любов

Хведорiвна.

"Готова ямка",- почав Iскра.

"Запала клямка",- додала Кочубеїха.

"Тепер або пан, або пропав",докiнчив Кочубей, i всi троє, вихиливши

пугарi до дна i струснувши останнi краплi на землю, навiдлiг, поза себе,

крiпко стиснули собi руки.

КАМЕНЮКИ

"Двигни цей камiнь, двигни! Пiд ним виводяться хроби, зiгниєм вiд

хвороби, двигни цей камiнь, двигни!.. Вiн важкий. Може, вб'є тебе, мене,

багато нас, та час мине й настане час, що вiн рухне i розлетиться у

дроби..."

Мазепа цей камiнь двигнув, i вiн теж iз нестерпним розгоном покотився в

долину.

Єзуїт Заленський i капелан княгинi Дольської, ксьондз-тринiтар,

промощували йому дорогу.

Двi каменюки рiвночасно скочувалися в пропасть: та, що пустила Любов

Хведорiвна, i та, що з мiсця зрушив її гетьман. Каменюки, нерiвної сили i

неоднакового значiння, котилися рiвночасно зарослими шляхами України.

Був ще хтось третiй, що допомагав замiрам Мазепи, а саме - болгарський

архiєрей, що iз-за невiдомих ближче причин свiй владичий престол утратив i

до українського гетьмана приблукався.

З коротким, мало вистаючим носом, з чорними, глибоко впалими очима, з

високим лобом i черепом лисим нагадував трупячу голову пiд ногами Христа

на Розп'яттю.

Людина вчена, а ще бiльше вiдважна, вiн готовий був iти, куди його

гетьман пiшле, i з найбiльшої небезпеки виходив цiлим.

Як актор у театрi вбирався у рiзне вбрання i знамените грав усяку роль:

нинi вiн - козак-запорожець, завтра - шляхтич, пiслязавтра - жид. Їздив до

короля Станiслава i, перебраний за слiпця-бандуриста, перекрадався щасливо

до головної квартири шведського короля Карла. Дивував його не тiльки

дотепом полiтичним, але й знанням старинних i середньовiчних фiлософiв.

Тепер вiн, у довгiй чернечiй рясi, з приправленою сивою бородою i з

хрестом у руцi, на худiм конику нерозгаданої породи, заболоченiм по самi

уха i не чищенiм Бог вiсть вiд коли, пробирався крiзь козацький табiр, що

розложений був недалеко Фастова, до двора, в котрiм квартирою стояв

гетьман Мазепа.

Табiр був широко розкинутий серед пiль i навiть ровами й валами не

обведений, бо все ще новi вiддiли прибували.

Гетьман стягав свої сили, нiбито готовлячися на вiйну з королем

Станiславом, а на дiлi окриваючи зовсiм iншi плани.

Починало сонце пригрiвати. Козаки сидiли в курiнях, землянках, у деяких

були намети, iншi примощувались на возах або пiд ними, шукаючи захисту.

Здебiльшого були вони в штанах i в розстебнутих сорочках, бо свиток,

кунтушiв i жупанiв шкодували, зберiгаючи їх на час походу. Молодики

вправлялися на майданах.

Архiєрей-розстрига бачив зi свого коня, як однi вчилися ходити, iншi то

пiдбiгали, то припадали до землi, третi рубали шаблями палуби,

порозставлюванi на палях.

Найцiкавiше було дивитися, як вони парами наступали на себе i,

забуваючи, що це вправи, запалювалися i не раз побивали себе до кровi, бо

старшi козаки, що збоку приглядалися до тiєї науки, замiсть стримувати їх,

заохочували всiлякими приговiрками: "на шаблю налягай", "шаблю йому

пiдбий", "так його, так!",- i шабля з недосвiдченої руки зi свистом

вилiтала вгору.

За табором кiннотчики пасли своїх коней, лежали на черевах та грали в

костi або прямо в грошi. Кидали мiдяки, i котрий грiш свого противника

своїм грошем накрив, забирав його. Вгадували, чи орел, чи решка,

попадалися й такi, що в таляри грали, бо росiйськi i польськi грошi були

низькопробнi, з плохої вартостi металу.

Архiєрей не дуже поспiшав, хоч козаки, побачивши його, гукали: "Дорогу

там його всечесностi, дорогу!",- i хоч нерадо i нескоро, а все-таки

розступалися перед ним. Вiн дякував i благословляв їх хрестом: "Да будет

Господь з вами, благочестивiї воїни Христовi!"

"I со духом твоїм",- вiдповiдали дотепнiшi.

Їздець з цiкавiстю розглядався навкруг. Його тягнуло до себе це море

людських тiл, що нiби веснянi рiчки стiкались з усiх сторiн широкої

української землi. Оком знавця слiдив їх рiст, здоровi м'язи, повiльнi

рухи i нездисциплiноване поведення. Порiвнював з тим, що бачив у

шведському таборi, i головою хитав. Пригадав собi гадку шведiв про

козацьке вiйсько. Козаки добре обороняються i славно женуться за ворогом,

коли вiн побитий, але до наступу, до офензивного бою вони нескорi i

немудрi.

"Може, воно й правда",- казав собi.

"Отче благочестивий, благочестивий отче!",- спинили його нараз два

козаки.

Вiн зупинивсь: "Що скажете, дiти?" - запитав лагiдно, аж солодко.

"Хочемо знати, чи тисяча бiльше, чи мiльйон. Я кажу, що тисяча, а вiн -

мiльйон".

Архiєрей усмiхнувся. Козаки були молодi i трохи п'янi.

"Мiльйон - це таке велике число, що його i збагнути годi.

Мiльйон хiба цар у своїй казнi має".

"Як з народу зiдре",- вiдповiв перший козак.

Архiєрей вдав, що не чує, i пояснював далi:

"Вас у таборi, скажiм, чотири тисячi голов. Щоби був мiльйон, то треба

би двiстi п'ятдесят таких таборiв".

"Двiстi п'ятдесят таких таборiв, як отсей!" - повторили козаки,

вхопилися за голови i розбiглися в рiзнi сторони, нiби вони щось дуже

страшне почули.

Архiєрей пiд'їздив до гетьманової квартири. На майданi стояло декiлька

гармат з дулами зверненими на табiр. Гарматчики мили колеса i чистили

дула, молодшi приглядалися до замкiв, обмацуючи їх пальцями. "От з такої,

як у роту попадеш, то менше половини не зметеш,хвалив старий гармаш.-

Каша, вишкварки i червона пiдливка. Бiльш нiщо".

"З отсеї о,- говорив другий,- раз я мало у ворожу головну квартиру не

попав. Наставив я її просто на сам димар, з котрого ще й курилося,- видно,

для генералiв обiд варили. Але надбiг старшина, глянув крiзь скла i

гукнув, щоб "на пiвградуса пiднести!" Пiдняли, i куля перелетiла понад

покрiвлю та й зарилася в городi. Таку яму вирила! А по-моєму, то попала б

була прямо на самий стiл, саме у миску з генеральським борщем".

"До борщу галушку пiслав би",засмiявся котрийсь.

"Подавилися б. Так що ж! Ученим нашим здається, що вони все краще вiд

нас умiють. Постривай! Не дав би я своїх двоє очей за твої чотири".

"Бо що живе око, то не скло".

"Очi Бог дає, а скло чоловiк робить, чоловiк Боговi не рiвня".

Архiєрей пiдiйшов до варти. Подав клич, вказав, що до хворого гетьмана

зi святою сповiддю iде,пропустили.

* * *

Гетьман лежав на постелi, пiдпертий лiвою рукою, а правою по картi

водив.

Побачивши бажаного посла, карту в трубу скрутив i за лiжко поставив.

"Сiдай, служителю Господнiй",промовив, показуючи на стiлець бiля лiжка.

"Я тепер ,аdvocatus diaboli', а не служитель Бога",вiдповiв архiєрей.

"Що ти не лиш на його адвоката, але й на самого диявола виглядаєш, це

воно так",- i гетьман, усмiхаючись, блиснув своїми здоровими зубами.

Архiєрей хрестився, нiби мух вiдганяв.

"Iване Степановичу,- казав,несправедливо ти зневажаєш свого повiрника".

"Не хочу, щоб повiрник зневажав мене. Знаєш, все так роби: заки хтось

тобi ногу пiдставить, пiдстав спершу йому".

"По-християнськи?!"

"Такi-то ми християни, ваше високопреосвященство. Де Христос, а де ми?

Де-де-де!"

"Правда. Христос казав вiддати Боговi, що Боже, а кесаревi, що єго же.

А ми й Боже кесарям у пельку сунемо - на!"

"Як ти це розумiєш?"

"Всiляко. От хоч би й мене ехеmpli gratia взяти. Все-таки я якась

духовна особа, чоловiк, значиться, божий. А не забирають же всього вiд

мене для моїх кесарiв? В мого теперiшнього кесаря,- не показуючи пальцем

на його,двадцять сотнарiв золота (дай йому, Боже, наперед бiльше), а в

мене - пальцi з чобiт визирають".

Гетьман прижмурив одне око i, жарту.чи, казав: "Бо нехай би духовна

персона summa cum deligentia не вправлялася в карто- i в костеметанiї.

Нехай би так часто i з пильнiстю, вартою лiпшої справи, не осушувала

кубкiв, розструганiв, чарок i всякої другої горлу угодної посуди, хай би з

шинкарками, гарфярками i всякими другими жрекинями її милостi богинi

Гедони жертв повсякнощних їй не приносила,- от i не нарiкала б тодi".

Розстрига, замiсть реплiки, вишкiрив свої рiдкi зуби: "Гарно сказане,

їй-Богу, гарно, аж оскома пiшла. Та куди менi до того! Куди! Сухо в жменi,

а пусто в кишенi, куди не йду, бiду веду, горем поганяю".

"Пособлю ближньому у його горюванню, да не терзаються сили його".

"Котрi вiн жертвує для добра i слави його милостi гетьмана Мазепи".

"Що нового?"

"Багато..."

"Рrimo?"

"Кочубей".

"Sесundo?"

"Станiслав".

"Теrtiо?"

"Саrolus rex"...

"Починай вашець з Кочубея".

Архiєрей вiдчинив уста, пiдняв брови, висунув очi з глибоких орбiт, але

гетьман поклав нараз руку на плече: "Гов!"

Архiєрей перемiнився в знак питання.

"Як звалася тая приваблива персона, з котрою преосвященнiсть ваша, заки

електор возглаголав двiчi, спустила два голендерськi дукати?"

Труп'яча головка всунулася в рамена i порскнула смiхом: "Зузанна,

милосте ваша, noli me tangere, Зузанна... Але звiдки милiсть ваша навiть

про таку нiкчемну дрiбницю знають?"

"Гетьман Мазепа все знає. Затям собi, архiєрею... А тепер аd rem!

Рrimо: Кочубей".

"Кочубей новий донос до царя пiслав".

"Певно?"

"Як Бог на небi. Царевичевi цей донос доставив, а царевич батьковi

переслав".

"То недобре".

"I я так гадаю".

"Що робити?"

"Клин клином вибивають".

"Себто?"

"Пiслати лист до царя, що Кочубей iнтригу мiж гетьманом i царем затiяв,

маючи на гадцi розбити їх дiйствiя воєннi совокупнiї".

Гетьман подумав хвилину: "Гаразд. Пиши. На столi є все потрiбне".

Розстрига сiв, гетьман став диктувати лист.

Писар ледве встигав писати пiд скорий диктат.

"Скiнчив?"

"Так".

"Прочитай!"

Розстрига прочитав написане, гетьман поправив дещо i казав переписати

начисто, вважаючи, щоб нi одної похибки не було. Тодi ще раз перевiрив i

пiдписав: "Готово. А тепер перейдемо до другого пункту, себто до короля

Станiслава. Що вiн?"

"Не хотiв би я бути в його шкурi".

"Ов!"

"А так. Взагалi тепер людям розумним i чесним нема що жити на свiтi",-

i позбавлений престолу владика важко зiтхнув.

"Мабуть, на себе натякаєш",- замiтив гетьман.

"Суєту житейскую i нiкчемнiсть мирскую бачу. Нi честь, нi розум, анi

пильна праця тепер цiни не мають".

"Проповiдь остав на тi часи, як знов митрополитом станеш. Про

Станiслава глаголи".

"Станiслав, як горох при дорозi,хто не хоче - скубне. Хоч Саrolus rех

iнсигнiї королiвськi вiд Августа вiдiбрав, Станiслав о корону дрижить. Цар

її вже й знаменитому Євгенiєвi Савойському предкладав".

"I що?"

"На щастя Станiслава, знаменитий iмперський полководець до корони

польської не палиться. Взагалi цар нiкого не минає, щоб Лєщинського

позбавити корони. I до Англiї, i до Людовика XIV, i до голандських штатiв,

до всяких дверей стукає".

"Не все бiблейнi слова "с т у к а й т е, а о т в е р з е т ь с я в а м"

справджуються в життю. Європа не хоче, щоб Росiя стала європейською

державою. Небезпечно ведмедя у пасiку впускати... А що ж поляки?"

"Далi конфедерують, однi за лясом, а другi за Сасом, тi другi не вiд

того, щоб пальцi при царському вогнищi погрiти".

"Невжеж?"

"Примас, куявський бiскуп, люблiнський i мазовецький воєводи, коронний

пiдканцлер - беруть".

"Що ти кажеш?"

"Спитай, ваша милосте, царського посла Українцева".

"То зле, бо Лєщинський чоловiк порядний, але не багатий, грiшми проти

грошей воювати не може. Зате великого протектора має - короля Карла".

"Саrolus rех протегує його так, як пустельника ведмiдь, коли ваша

милiсть чув тую казку".

"Як ведмiдь каменем муху на лобi сплячого пустельника вбив? Чув".

"А так. Саrоlus rех не знає польських панiв, накладає на них i на мiста

великi контрибуцiї i не шанує католицького костьолу. Тим вiн Станiславовi

ведмежу послугу робить. Вiдштовхує вiд нього полякiв".

"А що ж Станiслав переказує менi?"-спитав гетьман.

"I питати не треба. Потопаючому i бритва пором. Станiслав згiдний пiти

назустрiч бажанням вашої вельможностi, бо мусить. Годиться навiть на те,

щоб гваранцiю король Карло пiдписав".

Гетьман вiдiтхнув.

"А тепер до третього пункту перейдемо i до найважнiшого. Що вирiшив

Саrоlus rех, отвiчай!"

Болгарин встав, вiдкашельнув, випрямився, i його труп'яча головка

набрала такої важливої мiни, якої гетьман нiколи в нього не бачив.

"Не представляй комедiї, кажи!" - наглив Мазепа.

"Терпiння, ваша милосте, терпiнняї Це така благодать, якої з легкої

руки не дають".

"Чого ж ти хочеш, дiрявий мiху, кажи!"

Болгарин показав на свої дранi чоботи, на заболочену рясу, на сорочку

давно не прану: "Ось як виглядає довiрений резiстент по найсекретнiшим

дiлам його милостi гетьмана Iвана Степановича Мазепи!"

Гетьман глянув на нього i мусив признати, що виглядав вiн погано: "Нiби

з дiвками бився. Коли ти, розстриго, поступиш на праву путь, коли?"

"Коли Бог дасть,- вiдповiв той.- Та я не один такий на свiтi".

Гетьман добув з-пiд подушки гаманець i кинув йому:

"Лови!"

Труп'яча голiвка засвiтила очима. Зловив гаманець, розпустив шнурок,

висипав червiнцi на долоню i став їх числити.

"Є всi?" - спитав жартiвливо i злобно гетьман.

Болгарин засоромився i сховав за пазуху гаманець з червiнцями, а тодi

розстебнув сорочку i зняв з шиї ланцюг з великим хрестом, котрий носив на

голому тiлi. Зубами розкрутив шрубки i хрест вiдчинився. Добув з нього

невеличкий шматок паперу, що був тiсно скручений i зложений вкiлькоро.

Гетьман догадався, що це лист.

"Oт, який хитрець!" - сказав вдоволено.- Тебе хитрощiв учити не треба".

"Бiда - великий учитель",- вiдповiв, подаючи гетьмановi зiм'ятий

дрiбним, але виразним латинським письмом написаний лист вiд короля Карла.

Гетьман, побачивши пiдпис, зiрвався на рiвнi ноги. Одужав i вiдмолод.

Скоренько пробiг письмо. Лице його просiяло. На устах появилася тая

приваблива усмiшка, якою вiн умiв чарувати людей. Прочитав удруге i

перехрестився: "Боговi всемогущому хай буде честь i дяка. Скидаємо

ненависне ярмо. Почнемо нове життя. Благословення Божого просiм не для

нас, а для нашої держави".

* * *

Вiдчинив вiкно. Хотiв кликати своїх старшин, щоб подiлитися з ними

радiсною вiсткою. Король Карло гварантував незалежнiсть України.

Та нараз нiби хмара насунулася на небо. Пригадав собi Кочубея. Ще вiн

живе. Ще живе українська Ледi Макбет, Любов Хведорiвна Жукiвна. Жукiвна...

i гетьман задумався тяжко. Спомини тридцяти лiт, як хмара жукiв, загудiли

над ним. Важко вiдiгнатися вiд них. А треба. Сказав а з, мусиш сказати i б

у к и. Не вiльно здержатися перед нiчим там, де рiшається доля держави.

Кочубей камiнь преткновенiя. Його усунути треба з дороги, щоб не спинився

на ньому цей великий камiнь, котрий гетьман вiдвалив вiд гробу, в який на

вiчний упокой покладено волю України.

"На вiчний упокой..." Хiба ж є що вiчного на свiтi? Для нас - вiки, для

iсторiї - момент. Не знаємо, що буде. Та кожний з нас повинен сповнити це

дiло, на яке вказує йому його розум, як на завдання життя. Може, це й

помилка. Хто може предвидiти будучнiсть? Не помиляються лиш тi, що нiчого

не роблять. Зате їх доля - це доля степової трави. Виросте, сонце її

спалить i нова на її мiсцi росте. Треба сповнити те, що нам завданням

нашого життя видається".

Перед гетьманом на столi лежала його булава. Глянув i не пiзнав її.

Немов не та, що досi носив. Новими блисками мерехтiло дороге камiння.

Тiльки рубiни все тi самi, подiбнi до капель скам'янiлої кровi.

"А Мотря? - вiдiзвався голос в потайниках душi.- Василь Леонтiєвич -

батько Мотрi".

"Га, що ж! Мусить i Мотря терпiти".

Гетьман булаву пiдняв. Нiколи вона не була така важка, як тепер.

Це не булава, а хрест, святий хрест, котрий прийдеться нести або на

український Сiон, або на Голгофу. ПЕРЕХИТРИВ

I цим разом Мазепа перехитрив Петра.

Цар написав до гетьмана два листи, в котрих заспокоював його. "Вiри

клеветникам не йму i покараю їх на горло за те, що зважилися на вчинок,

котрим вони могли заподiяти велику шкоду нашому спiльному дiлу, пускаючи

iнтригу мiж царя i гетьмана".

Цар стояв на тому, що винуватi тут не лише Кочубей i Iскра разом зi

своїми послами, передатчиками доносiв, але й миргородський полковник

Данило Апостол.

Цар знав, що мiж Апостолом i Мазепою були колись не вирiвнянi рахунки,

а що Кочубеїв син одружений був з Апостоловою донькою i що родини їх, як

близькi сусiди, жили з собою, так вiн i уявити собi не мiг, щоб Апостол у

доносi не мачав своїх пальцiв.

Цар не знав, що рахунки мiж гетьманом i його миргородським полковником

вирiвнянi i що Апостол зробився одним iз найбiльш довiрених Мазепи, тому й

домагався, щоб гетьман також Апостола до нього на слiдство прислав.

Але гетьман запевняв царя i його канцлера Гаврила Iвановича Головкiна,

що Апостол в тому дiлi нi причiм i що вiдривати його вiд полку й посилати

в Москву разом з Iскрою i Кочубеєм тепер дуже небезпечно, бо вiн тiшиться

великою повагою серед козацтва, котре i без того бентежиться усякими

слухами.

Апостол оставався бiля гетьмана в Хвастовi. Гетьман, вiдiбравши царськi

листи i наказ зловити винуватих i вiдiслати їх на суд царевi, стурбувався

немало.

Хоч цар i впевняв його, що нiяким доносам вiри не дає, а все ж таки

донощикiв до себе кличе, значиться, хоче їх слово почути. Хто знає, з чим

вони виговоряться на муках.

А до того все ж це свої люди. Хоч як погано Кочубей i Iскра вiдплатили

гетьмановi за його добро, а все ж таки знищити вiн їх не хотiв, хоч би

тому, що родини їх, а то й другi люди можуть невинно потерпiти, от i

Апостола тягнуть у це дiло... I гетьман покликав Апостола до себе.

* * *

"Товаришу! Маю тебе за чоловiка чесного i певного. Те, що скажу тобi,

мусить залишитися мiж нами. Любов Хведорiвна доскочила свого. Доносами

доти наскучила Москвi, доки цар не звелiв менi зловити донощикiв i

доставити йому".

Апостол вiрити не хотiв. Догадувався чогось, а все ж таки не

сподiвався, щоб воно вже сталося.

"I тебе туди вмiшали".

"Мене? - i Апостол зжахнувся.- Хай мене грiм ясний уб'є, коли я туди

свої пальцi сунув!"

"Не потребуєш менi казати, але цар так гадає, жадає, щоб я i тебе йому

пiслав".

"А ваша милiсть?"

"Не бiйся, я тебе не видам. Товариша й одномишленника свого Мазепа в

руки катiв не передасть".

Апостол подякував гетьмановi.

"Але менi хочеться,- говорив далi Мазепа,- також i Кочубея рятувати.

Вiн тесть твоєї доньки, батько Мотрi, мiй колишнiй товариш. Погане дiло

посилати такого чоловiка у страшний Преображенський Приказ. Вийде таке, що

циган завинив, а коваля повiсять".

"Любов Хведорiвна завинила в тому дiлi,- сказав Апостол,- а Василя

Леонтiєвича, якщо ваша милiсть можуть урятувати, так, ради Бога, рятуйте!

Вiн людина стара i дряхла, виснажена безнастанними турботами, як йому

видержати московський допрос? Спасай його, Iване Степановичу, спасай!"

"Сам вiн себе мусить спасати",вiдповiв значуче гетьман.

"Себто як?"

"Ти не молодик, товаришу, щоб тобi розум лопатою до голови вкладати.

Кочубей живе у Диканьцi. Вiн уже кiлька мiсяцiв не був у Батуринi,

вiдмовляючись нездоров'ям. Я маю царський наказ зловити його. Завтра

вранцi пiшлю туди Трощинського й Кожухiвського, дам їм кiлька сотень

людей, щоб наказ царський сповнили. Нинi про це ще нiхто не знає, тiльки

ти, розумiєш?"

"Розумiю, милосте ваша. Україна велика".

"Так, так, Україна велика, а там Запорожжя, Дон або Крим, чимало мiсця

на свiтi".

Апостол обiйняв гетьмана за колiна, подякував i вибiг.

Гетьман перехрестився.

Не буде ж Кочубей таким дурнем, щоб, дiставши вчасно вiстку, сидiти в

своїй Диканьцi i дожидатися гетьманових сотень. А втече - так усе буде

добре. За той час перемелеться, i мука буде.

Як Мазепа перейде до Карла, тодi хай собi Кочубея питають, як хочуть.

Дiла вiн не попсує.

* * *

Посланець вiд Апостола прибув у Диканьку скорше вiд гетьманових

посланцiв. "Василю, спасайся, утiкай".

Кочубей пiслав по Iскру, i вони перебралися через Ворсклу.

Трощинський i Кожухiвський не застали їх у Диканьцi. Перетрусили двiр,

питали людей - нема, утекли.

Три днi гонили за ними, як за зайцями хорти.

Однi казали, що втiкачi на Коломак пiшли, iншi - що до Самари, а третi

- що вони в Красному Кутi сидять.

Гетьманський наказ був зловити їх i доставити в Фастiв. Гетьман гадав,

що коли Кочубей не сховається впору, так гетьман якийсь час затримає його

в Фастовi, пiдiбравши вiдповiдний викрут.

Та гетьмановi плани помiшав не хто iнший, а сам-таки Василь Леонтiєвич,