I старшини стали перешiптуватися мiж собою.

"Навiть у царя на обiд не залишився!"

Це їх турбувало найбiльше. Це був дiйсно поганий знак.

Крiзь зачиненi дверi чути було, як гетьман ходив кругом стола; ходив,

ходив, ходив...

"Що сталося?" - питали Кендзєровського.

"Не знаю. Його милiсть словечком не вiдзивалися до мене",- вiдповiв i,

зiтхаючи, вийшов.

Пристали тодi до Орлика. Але й вiн нiчого сказати не мiг.

"Може, якi листи?"

"Нiяких таких листiв не було. Видно, на радi збентежився".

"Цар - нахабна людина. Чи не обидив вiн його?"

"Не гадаю, щоб аж до того дiйшло. Цар потребує наших людей i -

червiнцiв, а вони є тiльки в Мазепи".

"Як колись у батька Хмельницького бували. Король мерз тодi у своїх

покоях на Вавелю, не було курки, щоб йому на обiд зварити, а в

Хмельницького все грошi знайшлися..." - зауважив хтось.

Гетьман ходив, ходив, ходив.

"Ви, як собi гадаєте,- озвався Апостол, шарпаючи свiй вус,- а я таки

йду. Не люблю такої гостини".

Вийшов Апостол, а за ним й iншi. Дверi, немащенi, мабуть, вiдколи їх у

завiси поклали, заскрипiли так жалiбно, що гетьман, здається, цей скрип

почув i вийшов зi своєї вiдпочивальнi.

Явився на порозi не рум'яний уже, а бiлий. Орлик стояв при столi,

Горленко пiдпирав пiч, Ломиковський дивився у вiкно.

"А тамтi де?"-спитав гетьман, розглядаючись по хатi.

"Обiдати пiшли".

Орлик несмiливо приступив до гетьмана: "Ваша милiсть теж зводять

прийняти обiд".

Гетьман заперечив головою: "Не хочу!"

Це "не хочу" було так сказано, що Орлик i не питався далi.

Гетьман переступив порiг. Прискореним кроком пiдiйшов до Ломиковського,

подав руку, потiм до Горленка i теж звитався з ним. "Як ваше здоров'я?" -

спитав, силуючися на усмiх.

"Спасибi милостi вашiй. Живемо помаленьку".

"Гiрке це наше життя, панове товаришi, ой гiрке! Вороговi своєму такого

не бажаю".

Орлик подав гетьмановi якийсь старий, сильно висиджений фотель. Сiв,

спираючи руки на непевнi поручча.

Прикра мовчанка запанувала в кiмнатi. Нараз - гук!

Гетьман здригнувся: "Стрiляють царевi до обiду!" - процiдив крiзь зуби.

Його руки нервово стискали поручча. Зелений бузок заглядав у вiкна. Вiд

цiєї зеленi падали вiдблиски на бiле гетьманське обличчя i робили його

нiби мертвим.

Горленко й Ломиковський глянули на Мазепу i їм жаль зробилося старого.

На гадку, що його на царськiй радi могла стрiнути обiда навiть дiлом, а не

лиш словом, кров ударила їм до вискiв. Це ж не лиш для нього, але й для

них усiх обiда. Невже ж посмiв би цар тепер, коли стiльки тисяч козацького

вiйська, кiнного й пiшого, б'ється за його престол, котрий трiщить, як

отсе старе крiсло, на якому сiв гетьман,- невже ж смiв би вiн

вiддячуватися Українi каменем за її хлiб?

Гетьман мовчав. Всi три його вiрники не спускали з нього очей.

Як же вiн за останнi мiсяцi подався! З тої пори, як Мотря вiд'їхала вiд

нього, нiби й життя покидає Мазепу. Нiби Мотря молодiсть з собою забрала.

Гетьман схуд, посивiв, морщинами покрилися лиця, тiльки тi очi свiтяться,

як свiчки. Як свiчки над усопшим,- прийшло Ломиковському на гадку.