I благаю тебе, покинь цей задум поганий!"

Любов Хведорiвна встала й хотiла йти геть. Мотря вхопила її за колiна:

"Не пущу тебе, мамо, поки не заспокоїш мене, поки не пообiцяєш занехати

зраду".

"Зраду! - крикнула на всю хату Кочубеїха.- I це слово смiє вимовити

донька до мами, котра їй простила давнi грiхи i не вiдтрутила вiд себе?!"

Вiдняла руки Мотрi вiд своїх колiн: "Встань! Не роби з батькiвської

хати театру. Бачу, що ти, хоч одружилася, та не змiнилася. Вмiщуєшся не до

свого дiла, Чуйкевича пильнуй, от що!"

"Муж мужем, а батько батьком, мамо. Не хочу, щоб на батькову голову

погана слава впала. Вiд берега пропастi вiдтягнути його бажаю".

Кочубеїха згiрдливо глянула на доньку. "Ангеле хранителю, ти! -

зашипiла.- Краще власної слави пильнувала б була, щоб сорому не наводиити

на нашу чесну хату. Батьковi твому дружина я, не хто другий, я порадниця

його: я! я!"

Любов Хведорiвна розходилася. Кочубей встав, боячись, щоб до великого

не дiйшло. Взяв жiнку за руку: "Любонько, залиши. Бачиш, Мотря не зi злого

серця. Почула вiд людей про нашi починання i приїхала, щоб вiдрадити нам.

Може, i її правда".

Любов Хведорiвна вiд доньки повернулася до мужа. З за-тисненими

кулаками наступала на нього. "Вiхоть з лiвого чобота,- кричала,- ганчiрка,

помело! Дiтей тобi в запiчку колисати, на хлiб палити в печi, не булаву

носить!"

Кочубей вiдступив пiд стiну. Змалiв, згорбився, виглядав, як руїна.

Мотря вхопила маму за руку: "Не зневажайте батька при доньцi. Пошануйте

його волос сивий".

"Скора ти сивий волос шанувати, знаю,- вiдрубала Любов Хведорiвна.-

Бiжи до нього, бiжи з язиком до гетьмана, на батька-маму донеси, що личину

з грiшника старого здiйняти хочуть, щоб не зводив людей. Їдь до Києва,

їдь!"

Але Мотрi материнi злобнi вигуки не чiпалися. Вiдлiтали вiд неї, як вiд

стiни горох. Про себе не дбала, одне було в неї на тямцi - рятувати батька

вiд згуби. За тую цiну готова була до всякої жертви. Хай мати зневажає її,

кривдить, прожене, щоб тiльки Никанор з доносом не вiд'їхав.

Чекала аж Любов Хведорiвна вiд злостi прохолоне. Не скоро воно пройшло.

Не мало мiцних слiв почула ще старосвiтська свiтлиця, поки роззвiрена

Любов Хведорiвна не сiла маком у кутку.

I знову мовчанка прикра.

Гасне свiчка, глуха нiч заглядає у вiкна, липи шумлять. Не одно чули

вони в тiй хатi, але такого нi.

Мотря принесла зi спальнi води i дала напитися батьковi й мамi.

Не рухалися з мiсця. Батько кам'янiв з болю, мати зi злостi.

"Даремно ти трудилася, Мотре,розпочала Любов Хведорiвна,- i непотрiбно

турбуєшся нами, бо ми не дiти. Давали собi раду, як тебе на свiтi не було,

дамо й тепер. У тебе своя хата, свiй муж i свої турботи. Ти вже не

Кочубеївна, а Чуйкевичева. Слави Чуйкевичiв пильнуй".

Говорила нiби спокiйно, як мати, що добрi ради доньцi своїй дає, але

крiзь її слова пробивалося невгнуте завзяття.

"Це вже останнє ваше слово, мамо?"

"Найостаннiше!"

"Так тодi прощавайте!"

Батько пригорнув Мотрю до себе. Хвилину стояли так безмовно. Мотря

ковтала сльози. Кочубей гладив її рукою по головi: "Запiзно приїхала ти,

Мотре, запiзно".

"Нинi я довiдалася, тату".

"Жаль, що аж нинi. Бiдна!"

Вирвалася з батькових обiймiв i побiгла до дверей.

"Ти куди?"

"Не знаю, але пiд одною кришею з отцем Никанором не буду. Прощавайте!"

Накинула на себе лiтник i вибiгла прожогом з хати. Розбудила своїх

людей i казала готовити конi i повiз. ГОТОВА ЯМКА

Камiнь, пущений згори, котився нестримно вниз. Мотря була останньою

запорою, на якiй мiг спинитися Кочубеїв донос.

Але й тую запору Любов Хведорiвна усунула з дороги. Мотря не бентежила

батька, вiн всецiло остався пiд впливом своєї завзятої дружини. Не перечив

їй, слiпо робив, що вона йому велiла. Вiрив у її розум i покорився силi її

волi.

Ранiше вона пiддобрювалася до нього, то слiзьми брала, то влесливими

словами, переконувала, манила видивом значiння i слави, а тепер i таких

заходiв не треба було, бо Кочубей збайдужiв до всього, не цiкавився нi

вiйною, нi успiхами Карла, нi невдачами царя, на всiлякi проекти своєї

жiнки вiдповiдав байдужо: "Добре, Любонько, добре".

Прийшли осiннi сльоти, а з ними кашель i ревматичнi болi. Кочубей подав

прохання, щоб йому деякий час було дозволено вiдпочити, й переїхав з

жiнкою у свiй маєток у Диканьку.

Мiж тим Чуйкевичi вернулися в Батурин, i Мотря не стрiчалася з

батьками. Носила в душi своє важке горе i дiлила його зi своїм мужем,

котрий поступив на службу i працював так пильно, нiби хотiв тою працею

спокутувати грiх свого тестя.

А тесть, особливо ж теща тривожилися, що нiякої чутки вiд отця Никанора

не було. Аж довiдалася, що вiн щасливо приїхав до Москви, де його зразу

примiщено в монастирському, а пiзнiше в страшному Преображенському

Приказi. Хто туди попав, мало коли виходив живим.

Була це яскиня, в котрiй мордували людей найжахлйвiшими способами. Без

мук i тортур, без московських питок не можна уявити собi суду - а все ж

таки муки мукам не рiвнi. В Преображенськiм Приказi мучили так, що навiть

цар тих мучителiв звiрями прозивав. Але в прозвищу тiм була похвала, не

догана. Людей живими вiшали за ребро на залiзнiм гаку, як м'ясо в

рiзницькому склепi,- страшнi вiстки ходили про цей Преображенський Приказ.

Кочубеєвi серце стискалося на гадку, що туди попався отець Никанор. Вiн

не був жорстокий зроду i, грiшучи, боявся не так грiха, як Божої кари за

нього. Бачив муки на судах людських, i мороз iшов йому по шкiрi при згадцi

про суди Божi.

Але Любов Хведорiвна заспокоювала його. Видно, цей Никанор недотепа,

може, наплутав чого, треба пiслати другого чоловiка, бiльш годящого.

Насунувся Петро Яценко, вихрест, добрий знайомий довiреницi Любовi

Хведорiвни, шинкарки з полтавського шляху.

Яценко теж займався арендарськими промислами в ахтирському полку, а що

був вiн великий охотник на грошi, так радо згодився стати Кочубеєвим

послом.

Його заприсягли на вiрнiсть i тайну, заосмотрили червiнцями i талярами

й виправили слiдом за Никанором. "Тiльки вважай,- наказував Кочубей,- будь

чуйкий як собака, а хитрий як змiя, щоб не попсував дiла, за яке буде тобi

така нагорода, що й нiяких промислiв не будеш потребувати. В Москвi

карають остро, але й нагороджують щедро".

"Я на кару не ласий, а нагороди з рук даром не пущу",- вiдповiв Яценко.

"Не забудь,- пригадував Кочубей,розказувати по пунктам, як я тобi не

один раз до голови клав. Той ксьондз, що його Мазепа до Станiслава

посилає, називається Заленський. Вiн ректором Єзуїтської школи у Вiнницi.

Людина умна, хитра i тому дуже небезпечна. Та ще не забудь доложити, що

Мазепа не жахається навiть на життя самого його величества наставати. Як

рознеслася була чутка, що цар у своїй власнiй особi приїде до гетьмана в

Батурин, то гетьман розставив 300 своїх вибраних i вiрних сердюкiв, щоб

вони на даний з гетьманського двора знак до приїжджих стрiляли. Але потiм

довiдався Мазепа, що цар до Батурина не приїде, i вiдмiнив свiй наказ. Ще

раз кажу, не забудь язика в ротi!".

* * *

Вирядивши Яценка в Москву, Кочубеїха заспокоїлася. Та не надовго. Царя

не було в столицi. Його головна квартира стояла в Бiшенковичах. Заки

Яценко доїде до Москви, заки дiб'ється, щоб переслухали його, мине чимало

часу. Мiж тим може багато дечого небажаного зайти.

Мазепа, зiбравши полки, посувається до правого берега Днiпра. Хто його

знає, чи не йде назустрiч королевi Станiславовi? З'єднається з ним, i тодi

все пропало. Донос утратить вагу. Останеться свiдоцтвом вiрностi Кочубея

царевi, але не принесе йому пожитку.

Кочубеїха настояла на тому, щоб покликати Кочубеєвого свояка i

приятеля, полтавського полковника Iскру.