I черцi пiшли в церкву, на вечiрню, бо це пiд недiлю було, думаючи

стрiнути там когось iз Кочубеїв".

"I що?"

"I стрiнули Любов Хведорiвну, як вона виходила з вечiрнi. Привiтала їх

вiчливо i до свого двора заночувати попрохала. У недiлю вони пообiдали в

Кочубеїв. По обiдi Кочубей лiг своїм звичаєм вiдпочивати, а черцi гуляли в

лiску, що бiля Кочубеєвого двора. Пiд вечiр їх покликано в двiр, щедро

обдаровано, а коли вони хотiли прощатися, попрошено, щоб осталися до

завтра. В понедiлок черцi вiдстояли разом з Кочубеями заутренню i службу,

а тодi одного з них, на iм'я Никанор, попрошено в садок".

"Ваша милiсть розказуєте так основне, що в мене терпiливостi не

вистачає",- перебив Чуйкевич.

"Роблю це нарочно, щоб ти знав, що не видумую, а переповiдаю правду.

Отож у садку був намет, а в ньому образ Пресвятої Богородицi в чорних

рамах".

"I що, що?" - добивався Чуйкевич.

"Хочемо,- сказав твiй тесть до черця Никанора,- говорити з тобою

секретно. Чи не рознесеш?" Чернець перехрестився до образу i запевнив, що

нiкому словечка не скаже. Тодi Кочубеї стали лаяти Мазепу, як великого

грiшника i як людину непевну й вiроломну. Саме тодi покликано Кочубея до

чолобитникiв, котрi прийшли до нього, як до наказного гетьмана. Кочубей

вийшов, а Кочубеїха далi гуляла з черцем i далi розказувала йому всячину

про гетьмана. Як вернувсь Кочубей з послухання, покликав Никанора до

господи, обдарував окремо i просив, щоб до нього приїхав сам архiмандрит,

бо вiн має до нього важне дiло".

Чуйкевич вислухав i заспокоївся. "Пане Згура,- промовив.- Я тут ще

доносу не бачу".

"В тiм-то й дiло, що ми не знаємо, чи був уже в Кочубеїв архiмандрит,

чи нi, чи, значиться, донос пiслано чи нi. Але й того досить, що Кочубеї

Никаноровi сказали".

"Правда, досить!"

"Отже й бачиш. Тепер треба нам подумати, якби-то до дальшого не

допустити, бо гетьмановi доноси дуже не на руку. Як кажу, цар донощикам

поки що не вiрив, але яка запорука, що вiн так само й до доносу Кочубеїв

поставиться. Це ж не хто-небудь, а Кочубей, стольник його величества".

"Так що ж тодi, на вашу гадку, нам робити?"

"Їхати в Батурин тобi або твоїй дружинi i вговорити тестя й тещу, щоб

вони залишили це небезпечне дiло, котре їм може дуже багато лиха

спричинити, їм або гетьмановi, а може, i їм, i йому. Тепер вiйна. Не до

Iнтриг пора".

Згура говорив дуже поважно. Це не був той самий пан, що всiлякими

неправдоподiбними оповiданнями розвеселяв панну Мар'яну, а була це людина

поважна, довiрений гетьманський, котрий затривожився новими каверзами

Кочубеїв.

"Спасибi вашiй милостi,- дякував йому Чуйкевич,- подумаємо з Мотрею

Василiвною над тим, що ти нам зводив сказати i зробимо все, що лиш у наших

силах буде, хоч ще раз кажу тобi, воно таке жахливе й неподiбне до правди,

що вiрити не хочу".

"Вiр або нi, це вже не моє дiло. Але незабаром впевнишся, що Згура не

брехав".

* * *

Сказавши це, вiн припав до подушки i захропiв, так грiзно, нiби тим

хропiнням хотiв ворогiв своїх вiдстрашити вiд себе. То свистав, то

булькотiв, як джерело пiдземне, то iржав, як його знаменитий Чорнозор.

Чуйкевич нiяк не мiг заснути. Його тесть i теща донощики! Чи можна було

чогось гiршого сподiватися?

Не допустити дальшого лиха, здержати Мотриних батькiв перед злочином,

хоч би вони його i Мотрю за те видiдичили, прокляли, прогнали вiд себе! Не

допустити...

З жалем i тривогою дивився у вiкно, в котрiм перед годинкою бачив свою

Мотрю.

"Мотре, чи прочуваєш ти наше нове горе?"

Свiтало.

* * *

Ранком панна Мар'яна i пан Згура вiд'їхали, наказуючи Мотрi, щоб вона

довго не засиджувалася в своїм тихiм, але Богом i людьми забутiм гнiздi.

Як опаде листя з дерев i вiдлетять спiвучi пташки, тут навiть молодому

подружжю вижити буде важкоскучно.

"Приїзди, Мотренько, на осiнь у Батурин. Будемо розважати себе".

По виїздi гостей Чуйкевич виявив своїй дружинi таємницю. Зжахнулася.

Зразу не хотiла й чути про те, щоб уговорювати батькiв. Вiдректися вiд їх

багатств, вони руки палять, жити з тої невеличкої платнi, яку Чуйкевич як

канцелярист бере, але жити чесно, не почуваючи на совiстi грiха.

Насилу вговорив Чуйкевич свою палку дружину, щоб вона їхала в Батурин,

бо тут ходить о рятування не одних тiльки Кочубеїв, але й гетьмана, а

може, i загальної справи.

Накинула на своє звичайне вбрання довгий, сiрий лiтник i сiла в

коляску.

Чуйкевич на конi вiдпровадив її до половини дороги, побажав доброго

успiху i з тяжким серцем повернувся на хутiр

_ЗАПIЗНО..._

Був кiнець серпня. Бузьки вiдлетiли до теплих країв, листя на деревах

жовкло, небо хмарилося й затягалося на сльоту.

Наказний гетьман Василь Леонтiєвич Кочубей ходив по садку, що рiс бiля

його городського двора в Батуринi, i мовив свою передсонну молитву, Любов

Хведорiвна сидiла на ганку, дожидаючи, коли вiн її скiнчить. Як почула

амiнь, зiйшла по схiдцях на стежку i пiдступила до нього.

"Мабуть, чи не засльотиться",сказала.

Кочубей глянув на небо:

"I менi так воно. Любонько, здається".

"Коли б сльота та не спинила наших гостей".

"Ти про ченцiв?"

"А про кого ж би".

"Не важно. Тиждень скорiше, тиждень пiзнiше,- все одно. А як i зовсiм

не приїдуть, то також обiйдеться".

"Що ти кажеш, Василю? - жахнулася Любов Хведорiвна.- Не будемо

спинятися в половинi дороги. Не осоромимо себе. Почали, так i кiнчати

треба".

"В тiм-то й лихо, що ми його почали. Не добре менi серце вiщує".

"Говориш, як перед вiнчанням вiдданиця. Коли ж краще, як не тепер?

Подумай. Гетьмана нема. Вiн у Києвi. Будує тую фортецю. Бог зна, коли йому

цар дозволить припинити роботу. Може, аж тодi, як скiнчить. У твоїх руках

булава. Якщо донос дiйде до царського вуха, так цар булави вiд тебе не

вiднiме, щоб її у якiсь iншi, непевнi руки ткнути. Гетьманом станеш, не

наказним,- з ласки Мазепи i на той тiльки час, а справжнiм - iз волi його

величества".