I вiн їм лiки проти старостi зi своєї пекельної аптеки приносить.

Пан Згура почував у собi любовний а ф е к т до панни Мар'яни, котра

жартувала собi, що це не а ф е к т, а д е-ф е к т, i амурiв дядькового

дорадника не приймала поважно до серця, тiльки приговорами та вiдговорами

збувала його.

Пан Згура, щоб прихилити до себе панну Мар'яну, вдавав великого героя,

розповiдаючи, нiбито мимоходом, про свої усякi лицарськi вчинки, яких не

повстидалися б були Ахiлл, Гектор i Патрокл, про менших героїв i не

згадуючи. Панна Мар'яна разом з господарями i тiткою Марiєю поважно

слухала тих фантастичних оповiдань, а потiм так само поважно питалася:

"Слухайте, Згура! Чи всi греки так здорово брешуть?"

Пан Згура робив сумну мiну i звертався до молодої хазяйки: "Мотре

Василiвно, скажiть менi, будь ласка, чи у всiх українок так гострi язики?"

"Спитайтеся панни Мар'яни",- радила йому Мотря. А тодi панна Мар'яна,

нiбито нишком, казала до Марiї Хведорiвни:

"Правда, тiтусю, яка смiшна фiгура отсей пан Згура".

Пан Згура не обiджався, бо вiн любив гетьманову сестрiнку i не тратив

надiї, що завдяки протекцiї його ясновельможностi таки колись доскочить

свого щастя. А його одинокою мрiєю було спорiднитися з гетьманом.

Невеличке i досить достроєне до себе товариство, хоч про полiтику не

балакало багато, чуло, що їх погляди не вiдбiгають далеко вiд себе. Всi

вони дивилися на гетьмана, як на своє божество, вiрили в його розум i в

досвiд, а ненавидiли царя-антихриста, котрого жорстокi кари й необчисленi

вчинки викликували в них прямо омерзiння.

"Iду я раз,-розказував пан Згура, попиваючи мед за доброю, хоч нашвидку

зготовленою вечерею,- їду я з двома тiльки козаками, коли дивлюся, так,

може, крокiв двiстi-триста передi мною, з-поза могили в степу виступає

валка людей. Зразу гадав - чумаки їдуть, пiзнiше подумав, чи не татари

ясир женуть, аж, пiд'їхавши на кид стрiли, бачу - вiддiл узброєних

ратникiв веде скутих невольникiв, душ, може, двiстi-триста"

"Чи не забагато, пане Згура?" - перервала панна Мар'яна.

"Як вас шаную, панно Мар'яно, менше сотнi їх не було, а ратникiв

дванадцять".

"Як дванадцять розбiйникiв".

"Ви зволили вгадати, панно Мар'яно, як дванадцять розбiйникiв. Що ж

менi тут робити? Тiкати почуття шляхоцького гонору не позволяє, минати не

можна, бо вже добачили мене, значиться, треба йти наперебiй, треба їх

клином розбивати".

"Як то клином?" - питалася панна Мар'яна.

"Постривайте, ось як. Я напередi, як вiстря, мої козаки за мною, так що

голови їх коней доторкалися бокiв мого знаменитого верхiвця..."

"Розiнанте?"

"Нi, Чорнозора, так звався мiй кiнь. У лiвiй руцi спис, у правiй

шаблюка..."

"А поводи?"

"Якi ж бо ви, панно Мар'яно! - поводи в зубах, от так, о".

Тут пан Згура у лiву руку вхопив виделку, в праву нiж, край обруса в

зуби, нагнувся понад стiл, як їздець на конi до атаки, пiдняв брови,

витрiщив очi, насторощив вуса, вишкiрив зуби i зробився такий смiшний i

страшний, що жiнки аж закричали.

"Таким отсе клином,- розказував далi,- як громом з ясного неба, вдарили

ми на отсих ратникiв, котрi висунулися наперед, залишаючи своїх

невольникiв, як стадо баранiв геть за собою..."

"I що?" - спитали всi три жiнки нараз.

"I що ж би! Нi один живим не остався. Хто вiд списiв, хто вiд мечiв -

усi на бойовищу лягли, порубанi й: посiченi, як м'ясо на стiльницi".

"А невольники?"

"Це, бачите, не були невольники, лиш рекрутi, котрих ратники для царя

свiжо набрали, з головами наголо вибритими i зi зв'язаними руками. Так

тепер, бачите, до московського вiйська солдатiв набирають. А доставивши їх

до казарми, кожному десятому, без розбору i без вини, дванадцять київ

вiдчислюють, щоб знали, що таке дисциплiна. Тодi замикають їх на хлiб i

воду, i що лиш по такiм привiтанню зачиняють муштри вчити. Що я з ними

зробив?-питаєте. Рiч проста. Вiдпровадив їх до границi, влiпив кожному по

три киї i наказав, щоб бiльш на Україну не навiдувалися, бо тут б'ють".

"Їх сто, а вас три - i дали себе пороти?"

"Панно Мар'яно,- жалiвся пан Згура,їй-Богу, iнквiзитор ви якийсь, а не

панночка субтельна, нiякої вiри в нашу шляхетну правдомовнiсть не маєте,

нiби я коли брехав. Як я Згура, їй же Богу, не брешу".

"А скажiть, будь ласка, що таке Згура?" - спитала нараз, роблячи

невинну мiну, панна Мар'яна.

"Згура? Це, бачите, ми колись звалися Дiоскур, а з того зробили Згура,

от так як на ф е л ь д м а р ш а л кажуть нашi козаки ф е р ш а л".

"А може, ви не Дiоскур, а Дiомед?" - зауважила панночка, але пан Згура,

замiсть вiдповiсти, потягнув тiльки пiвлiтри меду i так страшно блиснув

своїми жовтуватими бiлками, що жiнки долонями позакривали очi: "Буде вже,

пане Згура, буде!"

"Буде вже нащадку Дiоскура, бо на нас терпне шкiра,- жартувала панна

Мар'яна. А по хвилинi спитала: - А шведських офiцерiв бачили?"

"Чи раз. I в боях, i в полонi".

"То ви вже i в шведському полонi були?"

"Не я в них, а вони в нас. Нiчого собi хлопцi. Бувають i гарнi помiж

ними, тiльки багато старих. Бiлявi, лучаються i рудi, хоробрi i досвiдченi

в боях, а все-таки нашому братовi не рiвня".

"Хвали мене ротику, бо розiдру тебе".

"Це не похвала, а честь, кому честь. У нас, як лучиться хоробрий, то

вже такий, що i в свiтi рiвного не знайти".

"Особливо на писок..."

* * *

Так вони балакали i жартували до пiзньої ночi, аж Марiя Хведорiвна

пригадала, що пора їм спати.

Двiр на хуторi молодих Чуйкевичiв був невеличкий. Всього три свiтлички,

одна бокiвка i крило для кухнi i для прислуги.

"Не будемо нашим паням мiсця забирати",- почав, дякуючи за вечерю,

Згура. Але панна Мар'яна зараз таки пришпилила його: "Пардон, мосiє Згура,

котра тут ваша паня?"

"Всi три, а я їх вiрний слуга i пiднiжок,- вiдрубав Згура, не даючи

себе збити з пантелику.- I якраз тому, не хочу я забирати мiсце паням у

дворi. Пiдемо собi з Чуйкевичем у повiтку, на сiно. На сiнi добре

спиться".

Пiшли.

Розтаборившися у гарно глиною вимащенiй повiтцi, пан Згура почав:

"Прикро менi, пане товаришу, починати, але мушу, з прихильностi до вас i з

вiрностi для нашого регiментаря, вельмишановного Iвана Степановича".

"Що ж таке? Кажiть!"

"Перше заспокiйте мене, що не погнiваєтесь на мене".

"Впевняю вас".

"Так слухайте тодi".

Вiн присiв бiля Чуйкевича i, пихкаючи люльку, став розказувати про

Кочубеїв, котрi ще й тепер, коли Чуйкевичi побралися, не перестають

ворогувати проти гетьмана.

"Чого ж хоче теща моя?!"-аж скрикнув, зриваючися, Чуйкевич.

"Булави,- вiдповiв Згура.- Булави захотiлося Кочубеїсi".

"Можлива рiч? Гетьман мого тестя своїм заступником у Батуринi залишає,

мiж ними гарнi стосунки".

"На око гарнi, а на дiлi поганi, вiрте менi. Я тому нарочно й заїхав до

вас, щоб порадитися й зарадити лиху. Ви ж зять Любовi Хведорiвни, вона вам

сприяє, робiть що, а то вийде бiда. Вони доноси шлють".

"Доноси? - i Чуйкевич вхопився за голову руками.- Мiй тесть i теща -

донощики на свого гетьмана й добродiя!"

Вiн зiрвався з лежанки i нервово почав ходити по току повiтки.

Душно йому було. Повiтря грудям бракувало. Вiдчинив дверi.

Побачив перед собою двiр у вiнку старезних лип, з бузьковим гнiздом на

високiй, мохом порослiй покрiвлi. Тiльки в одному вiкнi свiтилося.

Чуйкевич глянув i побачив Мотрю. Сидiла бiля дзеркала i розплiтала своє

довге волосся, як русалка. Дивна така i гарна, нiби далека, а так серцю

близька, його люба дружина. "Своєї долi навiть гетьманськими кiньми не

об'їдеш",- пригадав собi. I тепер тая Мотря його, а її батьки - донощики

на гетьмана.

"Пане Згура! - крикнув, приступаючи до гостя,- ви жартуєте собi,

гадаєте настрашити мене, це неможлива рiч".

"Неможлива, але правдива".

"Докази, пане Згура, докази!" - настоював Чуйкевич.

"Єсть їх бiльше, нiж треба, пане товаришу".

"Будь ласка, якi?"

"Спершу заспокойся, шановний Iване Васильовичу, а тодi i почуєш. Не

жiнки ми й не дiти, а мужчини. Гетьман сприяє тобi i твоїй дружинi, вiн i

тестевi твоєму не бажає лиха".

"Знаю".

"Тому-то, бачиш, i нема потреби тривожитися, щоб тiльки набудуче Любов

Хведорiвна понехала свої iнтриги. Цар довiряє гетьмановi, доносам послуху

не дає, а донощикiв видає йому на покарання. Боюся, щоб таке з Кочубеєм не

сталось. А раз їх цар гетьмановi видасть, так гетьман i покарати мусить".

"Але докази, пане Згура, докази, що Кочубеї доносять!" - настоював

Чуйкевич, котрий нiяк заспокоїтися не мiг.

"На днях,- почав Згура,- через Батурин переходили черцi Сiвського

Спаського монастиря, що поверталися з Києва iз прощi, i сiли спочивати на

лавцi бiля шинку на майданi за земляним окопом, знаєш де?"

"Знаю, що ж дальше?"

"Хтось доповiв їм, що наказний гетьман Кочубей дуже щедрий для прочан,