I вiн за ними не курився. Широко кругом лунав козацький спiв:

_Менi з жiнков не возиться,_

_А тютюн та й люлька_

_Козаку в дорозi_

_Знадобиться!_

"Чуєш, Iване, що спiвають тобi?" - сказала до Чуйкевича Мотря.

"Самi в те не вiрять, що спiвають",вiдповiв, сiдаючи крiпко в сiдло.

Лiвою рукою поводи стягнув, в правiй шапку тримав, низько кланявся.

Марiя Хведорiвна рукою хрест у повiтрi робила.

Стояли в брамi, поки з очей не щез. ЗАРОСЛИМИ ШЛЯХАМИ

На небi мiсяць май, а сонце грiє, як улiтку. Трави повиганялися в

хлопа, будяччя розрослося, як гай.

Та вiд того тiльки кiнським ногам деяка прохолода, а з козакiв, хоч

вони до сорочок пороздягалися, пiт цюрком ллється.

Найкраще б перележати жару десь у балцi, або в комишах над ставищем,

або мiж розвалинами хат (їх чимало тодi попадалося по дорозi), i що лиш

вечiрком їхати далi. Та годi! Чуйкевич поспiшався. Совiсть не давала йому

вважати на власнi вигоди бiльше, нiж на службу.

В гетьманськiй вiйськовiй канцелярiї працi повнi руки. Творяться новi

вiйськовi частини, полки виступають у похiд - вiйна!

Це одне, а друге - тепер i в днину не дуже-то безпечно, а вночi їхати,

не маючи вiдповiдного конвою, i не гадай!

Полтавщина гудiла. Десять рокiв гуляв тут Лебедин, наганяючи козацьким

старшинам i багатiшим хуторянам великого страху. Якраз тепер його й

приборкали трохи, але спокою все-таки нема. Як гриби по дощi, виростають

свавольнi купи i тривожать спокiйних людей.

До того якраз iз полтавського полку вийшло чимало посполитого люду на

Самару, де завелася Вiльна Слобода, про яку по цiлiй Полтавщинi ходили

всiлякi легенди, хвилюючи i без того вже збентеженi вiйною уми.

Маємо гинути в походах або пiд нагаями царських посiпак, так краще

тiкаймо в свiт за очi!

Навiть на запорозьких землях розплоджувалися ватаги всiляких гультiпак,

що, кинувши свої рiднi гнiзда, готовi були до всього. "Лучше псу муха, як

поза уха",- казали, пускаючися на непевне дiло. Смiливий ватажок, донський

отаман Кiндрат Булавин, який, покладаючися на розпучливе невдоволення

московського народу, пiдняв проти царя червоний прапор бунту, виростав в

очах невдоволених українських селян у месника-героя. Ждали, щоб вiн

появився у гетьманщинi i зробив усякому панству кiнець.

Тому-то не було як Чуйкевичевi оглядатися чи сонце дуже припiкає, чи

нi, треба було поспiшатися, щоб щасливо вибратись на певнiшу дорогу.

Цiлком певної тодi не було, i нiхто, виїжджаючи з хати, не знав, чи верне

до неї.

А все ж таки, коли вiн другої днини, геть уже з полудня, побачив перед

собою заїздний двiр з ганком на тесаних стовпах, вiд котрого холодна тiнь

спускалася на спалену сонцем землю, i коли почув запах квiтуючої липи i

гул гамiрливих бджiл, не устояв проти спокуси i вступив туди.

Козаки порозкульбачували коней i поклалися горiлиць на муравi,

милуючись тiнистою прохолодою. Чуйкевич сiв за столом пiд липою i наказав

собi подати зимного пива.

Принесла його хазяйка, жiнка не стара, ще й доволi гарна собою:

повновида, рум'яна, зi смiливим поглядом раз сумно-мрiйливих, то знову

весело-палких очей. Непевнi часи i небезпечний, хоч дохiдний промисел

виробили в нiй тую смiливiсть, яка й пробивалася в її рухах i в мовi.

Пiзнавши в гостю знатного козака, присiла на краєчку лавки i почала

розмову.

Чуйкевич не дуже був щедрий на слова, але й нечемним теж не хотiв бути.

З розмови довiдався, що вона вдовує, що чимало всiляких охотникiв

пiдлабузнюються до неї, але й одного мужа досить. Тепер вона почуває себе,

як перепiлка в стернi. Богу подякує, як дiтей виведе в люди. "Часи ж якi.

Матiнко свята, якi тепер часи!"