I бачила душу свою, горду, химерну царiвну, невдоволену пiдданими

своїми. Про горе людське не дбала. А його так багато i таке жахливе воно -

життя один жах!

До ран цiлющим лiком припадати, бальзамом милосердя жагу їх гасити,

слiзьми топити жар. Любов самолюбиву мiж людьми подiлити, як Господь нам

велiв.

Такою хотiла бути тепер.

В руцi тримала лист, лист, писаний власною рукою Мазепи, дрiбне,

круглаве письмо.

"Не вiдмiняйся в нiчому до мене, про що не раз вже слово своє давала i

рученьку; а я взаємне, поки жив буду, тебе не забуду... Пригадай тiльки

слова свої, що давала єси пiд клятвою, коли виходила з покою мурованого

вiд мене. Хоч так, хоч сяк буде, а любов межи нами не вiдмiниться".

Вiдмiнилася... А чому?..

I Мотря смiливою рукою стала здирати з душi тую намiтку тендiтну, яку

сама накинула на неї, щоб не бачити її правдивого обличчя.

Покинула гетьмана, бо так розум велiв.

Хотiла йому вiльну руку дати до працi для великого дiла. А все ж таки

глибоко десь у серцi залiг намул недопитої чашi кохання. Обiда ворушилася

в душi, що вiдпустив її, що не жертвував для неї усiм.

Сама до жертви тої недопустила, а опiсля ремствувала на нього.

"Швидше смертi на себе сподiвався,писав гетьман у другому листi,- нiж

такої у серцi вашому вiдмiни. Згадай тiльки свої рученьки, котрi менi не

один раз подавала, що мене, хоч будеш зо мною, хоч не будеш, до смертi

любити обiцяла".

Найлюбiшi слова не розвiяли гордощiв укритих. Не вiдписувала йому

довго, аж врештi вiдповiдь дала, що для неї Iвана Степановича немає, є

тiльки гетьман Мазепа, для котрого збереже належну йому вiрнiсть i

пошану...

* * *

Хай буде так!.. Може, воно i краще?.. Пощо дурити себе? Те, що Чуйкевич

пiд липою учора казав,- правда. Поки не вiддасться вона, гетьман не

перестане думати про неї. Шукатиме дорiг, щоб дiйти до престолу. А престол

у царських руках. Нинi цар i для церкви Бог, цар-антихрист...

I поки не вiддасться Мотря, не заспокоїться Любов Хведорiвна. Помста I

злоба скорпiонами поженуть її на крутий шлях злочину... Пощо?..

Хай буде так, як Чуйкевич казав. Чесною дружиною йому стане, товаришкою

життєвої мандрiвки...

Прощай, казкова мрiє дiвоча! Перед дiйснiстю розплинись, як перед

сонцем iмла! Забудьте Кочубеєвi сади, що колись у Ковалiвцi зачули. Не

говорiть нiкому, портрети в бахмацькому дворi, про те, що Мотря з

гетьманом розмовляла. Нехай воно таємницею останеться мiж ними. Минуть

лiта, виростуть iншi люди, може, тi розмови колись, комусь присняться,

може, знов появиться якась непритяменна Мотря, буйна, як весною степ, i

неспокiйна, як iсторiя наша, i - може, може, вона здiйснить те, чого Мотрi

не довелось здiйснити.

Долi своєї навiть гетьманськими кiньми не об'їдеш... Боже, хай дiється

воля твоя!..

* * *

Без жалю й докору дивилась Мотря в вiкно. На обрiю зазолотилася смужка,

нiби меч вiдтинав небо вiд землi. Смужка ширшала i крiпшала, полиняле

золото прочищувалося, багровiло i променiло. Промiннями тремтiли ниви

хвилястiї, i заспанiї садки, i дорога, що до хутора вела.

Хутiр будився зi сну. В стайнях конi iржали, скрипiв журавель, милися

бiля корита козаки. Набравши повнi пригорщi студеної водицi, Мотриних

дiвчат обливали. Чисто, як гомiн срiбних струн, лунали веселi смiхи. Крiзь

вiття дерев нiби приском сипнуло в очi.

Сонце викочувалося на небо.

* * *

Мотря гетьманськi листи за поясок уткнула.

Порвати i спалити їх?

Пощо?

Нiчого поганого в них нема, нiчого, щоб перед будучим мужем затаювати

треба. Чуйкевич знає, що мiж Мотрею i гетьманом було. Вона його не дурить.

Вирiвнянi рахунки помiж ними, нову главу писати починають. Дай Бог щасливо

дописати її.

* * *

Мотрин чура Чуйкевичевого коня зi стайнi виводив. Гладив його по шиї i

приговорював пестливо. Кiнь жадiбно свiже повiтря нiздрями втягав.

Пахощами ранiшнiми несло вiд лугiв.

* * *

Мотря вмилася, розчесала коси, свiже вбрання вдягнула.

Вiтай, нова днино, життя!..

Казала готовити снiдання.

Дивно так. Вчора чужим приїхав, нинi будучим мужем вiд'їжджає. Чого-то

не буває через нiч!

* * *

Чуйкевич за снiданням ока з Мотрi не зводив. Нiби її iншою побачив -

своєю.

Солодких слiв не говорив їй. З очей видно було, як пропадав за нею.

Тож-то важко вiд'їжджати тепер!

Так служба кличе, служба, не забава!

Марiя Хведорiвна щонайстаршого вина з погреба добула. Пляшка чорна,

мохом i плiснявою обросла, насилу пiдшпунтували її. Пахощами понесло по

хатi.

Марiя Хведорiвна хотiла щось казати, так сльози не дали. Мовчки

вихиляли чарки. Чуйкевич до нiг Марiї Хведорiвни припав, прощавсь з нею,

як з мамою.

Прийняла його i притулила до себе.

"Як сина люблю тебе,- казала, цiлуючи в голову,- а Мотрю, як доньку,

дiти ви мої рiднi".

Втрiйку до брами йшли. Марiя Хведорiвна по серединi, молодi по боках.

"Не барися з весiллям,- наказувала тiтка,- тiльки сир вiдкладаний

добрий".

"Мене хоч нинi до аналоя ведiть".

Мотря мовчки iшла, нiби це не торкалося її. Блiда по невиспанiй ночi,

променiла душевним супокоєм, виглядала, як по бурi ранок.

На овидi хмари бовванiють, над головою ясно.

Мотрин чура коня за поводи тримав.

"Гарний коник, прошу ясної панночки,- казав,- на ньому i вашiй милостi

їхати було б безпечно".

Чуйкевич усмiхнувся.

"Як приїду вдруге, попросимо, щоб панночка спробувала його".

"Тiльки хай ваша милiсть не баряться",- казав, пiдставляючи Чуйкевичевi

стремено.

"Ця бiда вже догадалася чогось",подумала собi Мотря, а вголос йому

вiдповiла: "А тебе пiхотинцем оставимо, бо ти надто цiкавий".

Козаки поїхали вперед. Нiч щедрою росою скропила мало виїжджений шлях,