30 Рублiв, себто п'ятнадцять червiнцiв. Тютюн, сiль, смола, поташ, навiть

сало - це монополiї царськi. I жий там бiдному чоловiковi, як хоч! Цар три

мiльйони рiчно потребує, з того 80 вiдсоткiв на вiйну. Легко сказати - три

мiльйони, а звiдки їх узять?!. Не даш - кари якi! За що-будь нiздрi

виривають, колесують, шкварять на вiльному огнi. Не знати, де страшнiше -

на вiйнi чи в краю?"

Жiнки сумно головами хитали.

"Ось яким добром хочуть ущасливити нас. А народ нiби того й не бачить".

"Народ - не дивниця, але старшини! - поправив Чуйкевич.- Старшини

розбираються в дiлi. Кожному вiдомо, що дiється в Москвi, а вони нiби не

бачать. Якось воно буде - гадають".

"Так буде, що знову край перемiниться в пустиню. Знову лиш димарi

говоритимуть про колишнi свободи i села, i черепи людськi з нiмим докором

глядiтимуть чорними очодолами в наше веселе небо".

"I воно вже нашим не буде,- з жалем доповiла Мотря.- На українськi дикi

поля чужинцi гайворонами нахлинуть i заведуть свiй лад, свою мову i

звичаї, а про наше життя тiльки сумний спомин остане".

"А все iз-за нашої незгоди. Дав нам Господь землю велику й багату, нiби

рай, та не вложив у серця нашi справжньої любовi до неї".

Зажурилися журбою великою, нiби в хмарах сидiли.

* * *

"Переїздив я раз,- розказував Чуйкевич,- повз хутiр один. Як мальований

стоїть. Балка, озерце, гайок. Видно, люди роботящi жили. Поле справлене,

тини попiдчинюванi, навiть млинок є. Тiльки людей немає. Мужчини на вiйнi,

молодих жiнок кудись пiгнали, хутiр - смуток один. Шукають мої люди, чи не

заховалася де яка жива душа, у погребi або в потайнику якому,- нема. Аж

дiда старого знайшли, але не живого, тяжко покалiчений був i ошпечений

погано. Та ще в кущах дитинку малу побачили. Сидiла над нею собака, шкiра

й костi, i пильнувала дитину. Приступить не давала. А коли мої люди взяли

тую дитину, то прикро було дивитися, як собака припадала до них, виляла

хвостом, руки їм лизала, нiби прохаючи, щоб кривди дитинi не робили".

"У звiрiв милосердя бiльше, нiж у людей!"

"Звiра плекай, так вiн прив'яжеться до тебе, а в людей тiльки помста

одна, вдяки немає".

"Їду я раз - розказував Чуйкевич далi,- понад рiчкою якоюсь. Вечiр

гарний такий, теплий. Скупаюся, гадаю собi, цiле тiло - порохи, пiт,

незагоєнi рани. Треба знати, що тодi купiль значить! Влiз я у воду,

дивлюся - iгi! примари якiсь чи що? Русалки чи живi дiвчата? На другому

березi рiчки кiлька їх, то виринають, то потопають у водi. Але так якось

мертво i нiмо, хоч би тобi одне словечко сказали. Пiдпливаю - а це

повiшенi на гiлляках дiвчата. Гiлляки нагинаються над водою - i вони

поринають, пiднiмаються гiлляки вгору- i вони з ними летять, нiби

пiдстрибують вгору, молодi, гарнi - тiльки живи!"

На столi смачна страва стигла. Даремно Марiя Хведорiвна казала

наготовити її. Страва до губи не йшла.

"Раз знову, заблудив я в степу, з дороги збився, знаєте, як воно буває.

Трави високi, тiльки небо бачиш; нiби море кругом тебе шумить. Нас тiльки

кiлька, усi не з тих сторiн, нiч настигає,- роби що хоч! Виїхали ми на

могилу якусь, могила не висока, не далеко зазриш. Ночi чекаємо, щоб за

зорями йти. Коли отсє з трав люди виринають. Нашi-таки. П'ять

козакiв-молодикiв, ще їм i двадцять лiт немає. Пiбралися за руки i нiби в

танку степом бредуть, прямо на нас. Також диво якесь! П'янi чи що? Аж

пiдiйшли - дивимось, а в них, де очi, там рани однi... Повилуплювали їм

очi i так у степ пустили. Вертайте до своїх".

Марiя Хведорiвна руками вуха затулила:

"Досить, Iване, досить. Ради Бога, мовчи!"

Її волосся, здавалося, ще бiльше побiлiло, а вбрання зробилося ще

чорнiше. По зiв'ялому обличчi котилися сльози, як горох.

Мотря сидiла витягнена, мов струна. Уста затуленi, пiд очима тiнi, вiд

чого очi здавалися ще бiльшими, нiж були. Чоло бiле, як стiна, груди то

пiдносяться, то опадають. Брови нiби двi хмари насуваються на себе -

зударяться i блискавки вискочать з-пiд них.

"Iване!" - озивається нараз.

"Що прикажеш, Мотре?"

"Вiдповiдь тобi подаю: так..."

"Так?"

Чуйкевич встав, пiдiйшов до неї i простягнув руку:

"Значиться, згiдна стати моєю?"

"Дружиною",--доповiла Мотря.

Марiя Хведорiвна терла очi рукою. Сон це чи ява? Збентежена i зворушена

оповiданнями Чуйкевича не могла перейти вiд смутку до втiхи. Уста

ломилися, очi клiпали безпорадно, лице кривилося, аж головою вдарила об

стiл i заридала.

Обоє молодi прискочили до неї:

"Тiтко, тiтусю, чого це ви?" - цiлували її руки, Мотря устами припала

до її зимного чола.

"Благословiть!"

Марiя Хведорiвна очi вгору зняла i руки на їх голови поклала:

"Благословлю вас на долю й недолю. Бог нехай провадить вас".

СТЕПИ

ХВИЛЯСТIЇ

Линяло небо, блiдли зорi, пораннiй туман знiмався понад ставком, нiби

ставок, встаючи зi сну, позiхав.

Свiжим холодком заносило вiд лiсу.

Мотря вiдчинила кватирку. Впивалася чарами зарання.

Красо ненаглядная, земле безцiнная, чи є де краще, як у нас? Степи

хвилястiї, луги квiтчастiї i рiки, як алмаз. Ранки рум'янiї, ночi зорянiї,

сонце, як Бог в небесах,- чом же в раю отсiм, грiзно гогоче грiм, чом тут

життя,- один жах!

Оповiдання Чуйкевича прогнали сон вiд Мотриних очей. Грiзнi картини

виринали як докiр. Хотiлося бiгти в степ на могилу i грудьми до землi

припасти, благаючи прощення в неї, за грiхи власнi i за провини батькiв.

Що ми зробили для тебе, земля свята, чим жертвували тобi життя наше рiдне?

Дерлися, жерлися, як божевiльнi з рук собi добро виривали, а його кругом

так багато,- для всякого було б. По скарбах безцiнних

топчемо,пригадувалися гетьмановi слова,- але лiнивi ми зiгнуться i пiдняти

їх. Велика земля, так ладу нема! - заспокоюємо себе, триваючи в

давньому...

Сповiдалася Мотря ранковi святому, незаплямованому вчинками людськими,

сповiдалася тишинi нiчнiй, що розпливалася у iмлах свiтанкових. Обмий її з

суєти повсякденної i намасти душу iсопом, щоб паче снiгу убiлилася, щоб

крином чистим на зелених травах розцвiла,- не без грiхiв вона... Полюбила

гетьмана свого, але ж i блисковi булави пiддалася. Влади i слави бажалося

її. Блистiти хотiлося, красою i силою променiти, зависливi очi людськi пiд

ноги постелити. Прости її, земле свята! Не огнецвiту потребуєш ти, а

труженникiв до жертви спосiбних, робiтникiв малим довольних, чистих,

покiрливих душ.

Такою хоче бути тепер. Руку товаришевi своєму подасть, однодумцевi

своєму, i вдвiйку помандрують шляхами, назустрiч новому добру.

Сповiдалася Мотря ранковi святому...