I пiшла.

Чуйкевич шаблею писав якiсь знаки по стежцi, нiби план битви малював.

Мотря дивилася на зорi. Нараз, не зводячи очей з неба, запитала: "А шведи

що? Бачив ти їх? Бачив Карла? Говори. Якi вони, який їх король, чи справдi

такий лицар, як кажуть?"

Чуйкевич далi шаблею по стежцi водив:

"Доводилося менi битися зi шведами i мушу сказати тобi, Мотре, що не

пiднiмалася моя рука на них. Соромно було. Нiби я на братiв своїх iшов. Це

не наємники, що за грошi шкуру свою на вiйну несуть, не товпища слiпi, що

пiд свист нагаїв на ворога йдуть, це справжнi лицарi, що вiрять вождевi

своєму i за ним по славу, як птахи у вирiй, летять". Є мiж ними молодики,

як дiти, є старi, що, мабуть, онукiв дома залишили, але боягузiв я там не

бачив, тому-то й кервавилося серце моє, коли їх у полон переможених

десятикратною перемогою брали, i лаяли, i зневажали, i знущалися над ними

глупо, нiкчемно, пiдло..."

"А їх король?"

"Що ж тобi про нього казати? Вiн, як кожний великий чоловiк, у легендi

живе. В легендах як у хмарах ходить. Невстрашений i грiзний у бою, все на

передi, все там, де найгiрший огонь, i куля його не береться (москалi

вiрять, що вiн заворожений якоюсь невiдомою силою). А поза боєм вiн

лагiдний, тихий, нiби засоромлений i нiби винуватий".

"Винуватий, що народовi слави бажає. Всi, що великого бажають, перед

малими в винi, винуватi... Багато їх, тих лицарiв шведських?"

"В тiм-то й бiда, що мало. Кажуть, що в них так мало людей, що собак на

вартах ставлять".

"Як то собак?"

"А так, що поставлять собаку, де має стояти чоловiк, i вона варту

держить".

"I не втече?"

"Нi. Стоїть, а коли ворога побачить, так лає, знак подає".

"В них собаки, а в нас?" - i Мотря так глянула на Чуйкевича, що йому

мороз пiшов по спинi.

Це тая Мотря, що була колись, та сама, котрої вiн нiяк не може забути,

котра тягне i вiдтручує його вiд себе, як крутiж на Ненаситецькiм порозi.

Нема йому життя без Мотрi, нема i бути не може.

I, забуваючи про все, вiн, дивлячись їй просто в очi, спитав:

"Мотре, а що ж буде з нами?"

Сам своїх слiв злякався. Гадав, що Мотря зiрветься i прожене його, або

згiрдливо гляне на нього i пiде в двiр. Бiльше й не побачить її.

Та, на диво, вона, видержуючи його погляд гарячий, вiдповiла спокiйно:

"Що буде з нами? - питаєш. Або я знаю, козаче? Дивує мене тiльки, що ти

ще не забув Мотрi".

"Бо забути не можу. Шукав я забуття у боях, шукав його в працi, у

книжках i не знайшов нiде; видно, нема його для мене. Мабуть, Бог так

хоче, щоб я не мiг тебе забути, Мотре".

"Навiть пiсля того, як я з гетьманом сидiла?"

"Навiть пiсля того".

"Правду кажеш?"

"Як на сповiдi святiй".

* * *

Весняна нiч вкривала їх своїм зоряним омофором. Тихо було, навiть

вiтрець не шевелiв гильками. Хвилину мовчали обоє, нiби вслухувалися в

тишину.

Нараз Мотря пiднялася з лавки i спитала:

"I не соромно тобi гетьманову коханку любити?"

Чуйкевич i собi з мiсця зiрвався:

"Мотре,- прошипiв,- уразила ти мою найболючiшу рану!"

Шаблю долонею стиснув i пригнув її так сильно, що будь вона не з

дамаскинської сталi, а звичайна, то луснула б надвоє.

"Прости! - промовила Мотря, простягаючи до нього руку,- я по щиростi

спитала".

"Мотре! - почав з жалем Чуйкевич,ти навiть не здогадуєшся, що за пекло

пережив я у Бахмачi. Я мужчина, в мене є гордощi свої. Серце моє мiж

гетьманом i тобою - як мiж молотом i ковадлом лежало".

"I ти видержав удари?"

"Я перемiг свiй бiль... Я не можу тебе не любити".

"Дивно!"

"Сам собi дивуюся, Мотре".

В дворi запалювали свiчки. Незабаром тiтка покличе на вечерю.

"Знаєш що? - почала нараз, змiнюючи свiй голос, Мотря.- Говорiм, як

приятелi, тямиш, ти обiцяв моїм приятелем бути".

"I буду".

"Так тодi, будь ласка, скажи менi, Iване, чого ти хочеш вiд мене, чи

почути правду, чи щоб я дурила тебе й себе?"

"Правди хочу, Мотре".

"Правди? Так тодi знай, що я вже нiкого кохати не можу".

"Гетьмана любиш?"

"Люблю свою мрiю, а бiльше не питай".

Зорi заглядали їм в очi, тишина заспокоювала їх серця.

"А все ж таки, щоб не було тобi гiрко вiд'їздити вiд мене, знай, що

негiдної не любиш. Якою я приїхала в Бахмач, такою вiд'їхала з нього.

Зрозумiв?"

Чуйкевич мiцно стиснув її руку:

"Спасибi тобi, Мотре!"

"Плiткам не вiр. Не могла я стати дружиною Мазепи, але ж i коханкою

його не хотiла бути. Вiд'їхала вiд нього. Я хотiла, щоб гетьман всецiло

посвятився справi. Розумiєш мене?"

"Розумiю".

"Так тодi хiба можемо йти в хату. Мiж нами скiнченi порахунки".

Мотря справдi пустилася йти, але Чуйкевич задержав її:

"Стривай! Послухай i мого слова".

Посадив її на ласку, сам стояв, стискаючи шаблю:

"Щирий друг говорить до тебе, Мотре. Найщирiший у свiтi. Не одну нiч

передумав вiн про тебе. Не один раз тiкав перед очима твоїми, бо спокою

йому не давали. Смертi в боях шукав, смерть не приймала його. Мабуть, нам

долi своєї не минути... Так тодi, покорiмся їй".

Слухала спокiйно i уважно. А вiн говорив далi, нiби з другого берега

гукав, крiзь бистру рiчку кохання, котре втiкало вiд них.

"Для обох нас життя - одна мука. Тобi мати не дає спокою, а менi - ти!

Пощо воно?"

"Гадаєш - краще покiнчити з життям?"

Чуйкевич зжахнувся:

"Бог менi свiдком, що такої гадки я не допускав до голови нiколи!"

"А що ж тодi?"

"Що?.. Позволь - хай подумаю, як тобi це сказати. Казатиму звичайно,

без афектiв, розум пущу до слова, не серце... Поки ти не вiддашся за мене,

Мотре, поти Любов Хведорiвна робитиме пекло - тобi, батьковi i - йому".

"Гетьмановi, гадаєш?"

"Так, йому. А сама ти сказала, що гетьмановi треба тепер спокою, щоб

вiн всецiло мiг посвятитися справi".

"Так, сказала я це".

"Так тодi й бачиш. Любов Хведорiвна не стане впiвдороги, далi

коверзуватиме проти гетьмана i попсує дiло. Не гнiвайся, що так про твою

маму кажу".

"Кажи!"

"I гетьман, поки ти не вiддашся, не покине гадки про тебе. Шукатиме

шляхiв, щоб дозвiл на вiнчання добути. Спутаєш йому руки, Мотре, а ти

того, мабуть, не хочеш".

"Нi, я того не хочу, Iване".

"Так тодi - кругом нас зачарований круг, з котрого тiльки один вихiд

бачу".

"Який?"

"Будь дружиною моєю. Кохання не жадаю вiд тебе, хоч, правду кажучи, i

надiї не трачу, що заживеш зi мною i полюбиш мене. Я ж не осоружний тобi.

Кажеш: ,Мрiю кохаю'. Знаю її. Це i моя мрiя. Вона з'єдинить нас - побачиш.

Маючи одну цiль перед собою, попрямуємо до неї, як добрi друзi, а може,

може, згодом i любов прилучиться до нас".

У бузку залящав соловей, затремтiли зорi, озвалися жабами озерця.

Мiсяць випливав на небо. На ганку появилася чорна стать Марiї Хведорiвни:

"Iване, Мотре, будь ласка, на вечерю!"

"Пiдемо!" - вiдповiла Мотря.

"Ходiм".

I вони йшли поруч, несучи в серцях своє життєве питання.

"Що ж ти. Мотре, на те?" - озвався перед сходами Чуйкевич.

"Дай подумати хвилину",- вiдповiла спокiйно Мотря.

"Коли можу сподiватися отвiту?"

"Завтра вранцi, а може, ще й нинi. Не знаю".

I увiйшли до хати.

* * *

За вечерею Чуйкевич розповiдав про вiйну. I тiтка, i Мотря цiкавилися

Альтранштатським миром. Знали, що Август вiдрiкся там королiвської корони,

вiд Чуйкевича довiдалися, що крiм цього написав власноручне письмо до

Лєщинського (розумiється, на бажання Карла), в котрiм поздоровляв його, як

нового законного короля. Та ще зiрвав Август союз iз Петром i дав Карловi

слово, що заплатить контрибуцiю, не буде нападати на шведiв i проти них не

буде з нiким шукати ворожих союзiв.

"А чи додержить слово?" - спитала Мотря, котрої прихильнiсть була на

сторонi короля Станiслава.

Чуйкевич похитав головою: "Яке там у полiтицi слово. Роблять те, що

мусять. Август дає слово, а його сторонники в Люблiнi зговорюються з

Петром".

"I до чого договорилися польськi пани з царем?"

"До того, що коли вiйну виграє Петро, то знову посадить Августа на

престолi, а вони за це мають допомагати йому побити Карла".

"Пани б'ються, а на хлопах шкiра трiщить",- зауважила тiтка.

"Що трiщить, це правда. В Московщинi чеканять тепер низькопробну монету

- життя дорожiє. На млини, на рибнi ловлi, на заїзднi двори, навiть на

домовини наложили налоги, на домовини! Хоче хлоп бороду носити, так плати