I Мазепа ще раз розглядає справу, шукаючи якогось виходу. Одинока

можлива розв'язка цього питання-спрямувати вiйну на пiвнiчний захiд i на

Українi дiстати свобiдну руку до концентрацiї вiйська i до переходу.

Так само не вирiшене друге питання - становище старшин. Гетьман знає,

що не всi вони пiдуть слiпо за ним, здаючись на його розум i характер.

Будуть такi, що в даний мент скажуть: вiльно гетьмановi зрадити царя, так

вiльно й нам зраджувати гетьмана. Вони забудуть, що зрада зрадi не рiвна,

шукатимуть викруту, щоб виправдати себе. Вирiшить це питання не iдея, а

приватна охота не втратити зарiбку.

В осередку того типу старшин являється Кочубей.

Гетьман чує, як зловiщо звучить це татарське iм'я. Вiд Кочубеїв

прийдеться ще багато лиха зазнати. Нiчого доброго вiд них вiн не зазнав,

але якщо Любов Хведорiвна загрозить дiлу, о, тодi вiн поступить

безпощадно. Здавить, сторощить, змете...

А Мотря?..

"Бiдна, бiдна Мотря!.."

Гетьманська карета пiд'їздила до якогось села, в котрiм слiдний був

незвичайний рух. Ранком перейшли туди москалi з шведськими бранцями, а пiд

вечiр надтягнув гетьманський вiддiл з царевичем.

Селяни не заспокоїлися ще пiсля першої гостини, а вже їм других гостей

доводиться вiтати. Село виснажене до краю, не село, а прямо декiлька

осель, обдертих, поруйнованих, пограбованих, кинених серед шляху на глум i

на знущання долi. Нi затишних садiв, нi свiжо вибiлених стiн, нi гарно

вбраних дiвчат, нi веселих дiтей - все сiре, обдерте, сумне, хоч кругом

так зелено, пахучо i надiйно.

Тiльки липами висаджена алея, поки що сокирою ще не ткнута, показує

напрямок до панського двора. Пишається вiн на горбочку серед тiнистого

саду.

Гетьманська карета скручує в липову алею. НЕСПОДIВАНИЙ ГIСТЬ

"Тiточко! Пощо пригадувати минуле? Залишiм це питання. Давайте

турбуватися живим!"

"Не все, що пройшло, те вже й вiдгуло. Не раз минуле вiд теперiшнього

живiше. Я мерцiв не викликую з гробу, про живих нагадую тобi. Вони люблять

тебе, Мотре. Тужать за тобою, добра тобi бажають".

"Хто такий?"

"Хоч би перший Чуйкевич".

"Чуйкевич?" - I Мотря тiльки рукою махнула...

Вони сидiли в городi пiд великою липою, над котрою, нiби невидима

музика, бринiло безлiч комах.

Пополуднє було погiдне i тепле, аж душне, тою томлячою весняною

задухою, коли родючу силу землi почувається так, як нiколи.

"Буйнi сего року трави",- зауважила Мотря.

"I збiжжя, славити Бога, гарнi. Кажуть, давно не було такого врожаю",-

додала Марiя Хведорiвна.

"Де кум, де коровай. Куди там жнива, тiтусю! Ще й веснянi бурi не

прошумiли".

"Вiдверни їх, Господи, вiд нас! - А подумавши хвилину, Марiя Хведорiвна

запитала: - Не скучно тобi, Мотре?"

"Менi? Чи не скучно? Нi, тiтусю".

"Сидимо вдвiйку, як черницi, безвихiдно й безвиїздно. Зимою снiги нас

задувають, весною сади зеленими мурами замикають, свiта божого не бачимо.

Менi-то нiчого, бо я стара, чого менi бiльш захочувати? Але тобi, Мотре!

Тобi якраз пора жити, втiшатися i впиватися насолодою життя".

"Я щастям п'яна, така п'яна, що й протвережуватися не хочу".

"Дуриш себе".

"Їй-Богу, не дурю, тiтусю. Гляньте, яка кругом краса. Як зелено,

цвiтисто, пахучо. Пригадується казка про заворожену царiвну".

"Тiльки царевич не приїжджає, дитино".

"Не викликуйте вовка з лiсу. Приїхав би i попсував би менi мiй райок".

"Не вiк так раювати, дитино. Годi Мотрi Кочубеївнi в тому безлюддi до

сивої коси сидiти. Бачу, тобi все ще Бахмач не вивiтривсь iз голови".

"Не знаю. А невже ж це погано? Ох, коли б ви, тiтусю, знали, як там

гарно було, коли б ви знали!"

"То не починала б тiєї розмови, правда?"

"Не по-чи-на-ли б".

"А все ж таки почала я її i не раз пiчну, бо жалiю тебе. Жалiю таку

пишну вроду i таку добру душу. Чому ти не маєш бути щасливою, як другi?"

"Бо я не така, як другi, тому й щастя моє iнше. Не для всякого таке

саме щастя".

"А яке ж воно для тебе?"

"Таке, як я пережила, тiтусю. Iншого й не бажаю".

"Себто тобi тепер хоч у черницi?"

"Чого це зараз у черницi? Невже ж i в широкому свiтi не можна добре

свiй вiк пережити? Чесно, корисно, навiть славно. Гадаєте, що я тут, у тiй

самотинi, скучаю?"

"Як же й не скучати, Мотре?"

"Отже, бачите, що нi. Цiкавлюся, що робиться в свiтi, а як вiсток

нiзвiдки нема, пiклуюся городом, садком, господарством. Iнодi Любов

Хведорiвна, як буря, налетить, наробить гармидеру, весь двiр стурбує,

догори дном переверне, а як вiд'їде, то знову маєш роботу, заки все на

своє мiсце повернеш. I так якось воно живеться, щоб далi, щоб з дня на

день, поки не станеться щось нового".

"Гадаєш?"

"Вiрю, тiтусю".

Вона стала, випрямилася i, вдивляючись понад верховiття садiв, казала:

"Принишкла земля, причаїлася, зриву жде. I вiн буде, великий зрив,

диводив, Апокалiпса святого Iвана. Гадаєте, я п'яна? Нi, я безталанна

силою духа, котрий невiдомого слуха i, крiзь мале й ледаче, величне бачить