I знов, I знов.

Кольористi огнi пускає батуринський гончар. А його син, парубок

молодий, як iз мармуру кутий, поборовши москаля в рукопашнiм двобої, бере

його за ноги, розмахується i, як снiп через банти в стодолi, перекидає

через вал на другий бiк. "Вертайся до своїх",- приговорює за кожним разом.

Мотря бачить цi бої, що нагадують безсмертну поему Гомера, й очам своїм

не вiрить. Як бiгла звiдси до вежi, то гадала, що москалi вже вдерлися в

город i що нема сили, котра могла б виперти їх назад.

А все ж таки їх вiдперли, i раз, i другий, i, може, десятий,- змаганням

немає кiнця.

Нашi по-лицарськи б'ються.

Так що ж! I найбiльшому лицарству буває кiнець. Коли б не Нiс, коли б

не тая зрада! А так... I Мотря бачить, що в безладнiй боротьбi нашi не

витримають довго.. Забагато сил тратять.

Продирається вперед. Дехто пiзнає її. "Мотря Василiвна тут! Мотря

Василiвна з нами!"

Чує, що радо вiтають її, хоч що значить вона, жiнка втомлена й

виснажена до краю?

Стає бiля коваля. Вiн уже останнiми кулями кидає.

"Дядьку! Берiть провiд. Без проводу нас переможуть".

"Як гадаєте, Мотре Василiвно?"

"На землю",- говорить Мотря.

"На землю!" - гукає громовим голосом коваль.

"Допустити їх до валу, а тодi стрiляй i вали в них, чим хто може".

Коваль повторює наказ.

Козаки з мушкетами криються за валом, мiщани, парубки, хлопцi

припадають до землi. Москалi гадають, що батуринцi перестрашилися нового

приступу i втекли. Збитою лавою посуваються вперед вiд брами, вузькою

вуличкою мiж двома високими стiнами старих мурiв до того валу з козацьких

i московських трупiв, що вирiс протягом яких двох годин, мов остання

охорона загроженої столицi. Посуваються, розтрачуючи по дорозi поранених i

трупи, певнi остаточної побiди, певнi того, що ввiйдуть у город.

Ще тiльки крокiв, може, сто вiддiлює їх вiд валу, як нараз:

"Пали!"

Грюкнули мушкети, посипалися довбнi, колоди, запаленi головнi, з

могучої долонi коваля вихопилися i зажужжали в повiтрi одна за другою двi

останнi кам'янi кулi. Ворог, не вспiвши вистрiлити, захитався, заметушився

i з криком та вереском подався назад, оставляючи чимало поранених i

вбитих.

"Пали!" - гукнув ще раз коваль, i в забарикадованiй брамi зчинилася

така суматоха, якої там нинi ще не було, хiба тодi, як падало склепiння.

Люди на людей напирали, толочили себе, з мушкетами кидалися на себе,

розбивали собi черепи, кололи тригранними штиками, торощили себе.

Коваль, побачивши несподiваний успiх, хотiв, щоб нашi приступом на

москалiв пiшли. Мотря не радила. "Нам треба щадити людей. Пiдождемо, аж

вони на нас пiдуть". Ждали. Не сталося це так скоро, бо ворог довго не мiг

прийти до i себе. За той час батуринцi винесли трупи набiк i пораненим

оглянули рани.

Поранених було чимало. Поки йшла невпорядкована боротьба, годi їм було

видiстатися з безладної товпи, не один, не маючи хвилини спокою, стрiляючи

або кидаючи чим там безупинно, не помiчав навiть, що в нього ллється

кров,- аж тепер це побачив або почув i вiдходив на бiк, пiд мур, де старi

козаки тамували кров хлiбом i павутиною або прямо стрiльним порохом,

розпущеним у слинi. Хто з поранених почував у собi силу, вертав назад у

бiй, хто нi - оставався пiд муром, дожидаючи вислiдiв важкої боротьби. Не

перечислилася Мотря. Москалi дiйсно ще раз наступили, i їх ще раз так само