Iван Нiс доганяв її. Той самий Нiс, наказний прилуцький полковник, що

вбив її вiрного чуру, перейшов до москалiв i показав їм тайний вхiд на

замок.

Ще трохи i вона знов попаде в його руки...

Ще тiльки два-три сходи...

Як добре, що якраз тодi перед нею розтворилася безодня i вона полетiла

туди, забуваючи про все,- як добре, що її нема!

Нема нiчого... ГУРАГАН

Мотря вiдiтхнула свiжим, зимним повiтрям i розплющила очi. Довго не

могла зрозумiти, де вона i що таке дiється з нею. Повисла мiж життям i

смертю i нiяк не могла перехилитися нi в один, анi в другий бiк. Хай би

скотилася у тую прiрву, з котрої немає вороття, хай би усьому прийшов

кiнець!.. Коли б так нiж... I вона мимохiть повела правою рукою. Рука не

ворохнулася... Невже ж їй вiдняло руки?

Це питання, нiби обухом, ударило її. Почула приплив кровi до вискiв i

стукiт власного серця.

Хвилина чорно, а тодi - нiби блискавка озарила свiт. Пригадала собi

усе, що сталося нинi, i зрозумiла, де вона i що дiється з нею.

Прилуцький наказний полковник не вспiв її занести, куди хотiв, i

покинув тут, на замку, в глухому кутi, куди нiхто не заходить, а щоб не

втекла, щоб не добралася вдруге до вежi, зв'язав їй руки й ноги.

Зубами розмотала пояс, котрим були зв'язанi руки, руками увiльнила

спутанi ноги. Але встати не могла. Голова, як камiнь, тягнула її взад.

Падає на заморожену землю горiлиць.

Чого ж цей Батурин так реве? Пороги Днiпровi не ревуть так голосно, як

вiн. Здається, не лише живi зняли цей нестяменний крик, але й мерцi

ридають i стогнуть, плаче кожна грудка землi.

Батурин борiкається зi смертю.

А вона лежить безсила й чекає кiнця.

Це усвiдомлення доводить її до розпуки.

Збирає останки виснажених сил, пiдпирається руками, сiдає.

Насилу вiдчиняє повiки. Хоче бачити, що тут дiється.

З глухого рогу видно одне море пожежi. Стирчать димарi, валяться

останки сволокiв, крокв, лат. Батурин дотлiває.

Чорнi тiнi людей перебiгають туди й назад, одинцем i гуртами, шукаючи

виходу з того пекла. Його нема. Ворог околив город i замкнув його з усiх

бокiв... Вставати, йти, боротися i гинути разом iз ними... Або нi... Ще

раз добратися до тих пивниць, в котрих лежать з порохом бочки й пiдпалу

дожидають. Вхопити головню з пожежi й кинути їм. Хай бухнуть силою,

стократ сильнiшою вiд ворожої злостi, i замiсть жахливої боротьби хай

дадуть своїм i ворогам тихий мир i вiчний упокiй. Вставати - йти!

Мотря пiдноситься i опирається об мур.

З'ясовує собi, де вона i куди найближча дорога до вежi.

Недалека, та, мабуть, нелегко пройти. Мабуть, у всiм Батуринi нема

тепер такої стежки, такого перевулка, котрим можна б непомiчене

просунутися.

Спробує.

Крадеться попiд мур, як тiнь. Як побачить людей, що з божевiльним

криком бiжать, не знаючи по що й куди, притулюється до холодного камiння,

пережде й посувається далi.

Не хоче нiчого бачити, нiчого розумiти, хоче добратися до вежi.

Ось вона. Чорна, загравою облита, грiзна й мовчазлива, неначе свiдома

своєї страшної тайни. Мотря пересунулася попри головну яму i нараз стає.

Де ж дiлися дверi до вежi?

Їх нема. Вони заставленi балками, трамами, закиданi останками возiв,

ворiт, усяким хламом, котрий назношено тут Бог вiсть звiдкiль. Помiж тим

хламом купи людських тiл. Деякi ще ворушаться, стогнуть, повзуть з тої

гидкої купи, як раки з кобелi, i вiдсунувшися кiлька крокiв набiк,

простягаються i мертвiють. Мотря догадується, що тут було. За вхiд до вежi

йшов бiй. I цей бiй уже закiнчився. Не увiйдуть туди нi нашi, нi вороги,

страшна сила, яка окривається у вежi, пропаде там навiки. А разом iз тим

пропала також остання дошка рятунку. Лишається одне - боротьба до витрати

останкiв сил.