I тепер вона у його руках - безборонна.

Коли б так нiж, коли б їй стилет?

Чiпляється тiєї гадки, як останньої дошки порятунку. Може, вiн є у неї?

Розбивала ж ним бочку. Вихоплює праву руку, щоб пошукати.

"Не шукай, бо не знайдеш. Твiй стилет залишився там бiля бочок. Не

пручайся даром. Я не ворог тобi. Люблю тебе, врятую, заховаю".

"Краще забий мене".

"Дiточе базiкання. Щаслива будь, що впору наспiв".

"Чорт наднiс тебе? Хто тобi сказав, що я тут?"

"Нiхто менi не казав, я здогадався, знаючи твою вдачу. Того тiльки й

боявся, щоб ти не висадила вежi. Дякувати Богу - саме впору наспiв.

Подякуєш менi, побачиш".

Замiсть вiдповiдi кидається на нього й руками обхоплює, за шию, давить.

Падають обоє на сходах...

Але вiн сильнiший. Вiдiрвав руки вiд горла i вхопив обi, в свою праву

долоню.

Крiзь дверi чути, як Батурин реве, там - страшний суд.

"Пусти, а то голову об мур розiб'ю".

"Не пущу тебе! Пора до розуму прийти! Погадай - чи не краще по-доброму

зi мною. Врятую тебе, може, ще кого. Моє слово має тепер вагу".

"Не хочу я твоєї ласки, проклятий!"

"Не проклинай. I без того багато лиха на свiтi".

"Ти його спричинив, зраднику!"

"Хто не зраджує нинi?"

"Не так, як ти. Для наживи, для пiрнача".

"А може, для тебе? Може, для тебе, Мотре?"

Хоче пiдняти її i далi нести.

"Не пiду. Лиши мене тут".

"Невже ж я з глуздiв збився. Балакаймо, Мотре, на розум. Нас тiльки

двоє..."

"I Господь Бог над нами".

"Можливо, але вiн мовчить. Я мушу врятувати тебе. Послухай. Проведу

тебе за город. Там мiй вiз завезе тебе в безпечне мiсце. Просидиш, поки не

втишиться буря. А як побачу, що небезпечно, покину все, i пiрнач, i хоч би

булаву, й прилину до тебе, щоб грудьми своїми заступити тебе, бо без тебе

немає для мене життя".

"Наказний полковнику,- почала Мотря.- За кого ти маєш мене? Я ж перед

хвилиною хотiла висадити замок у повiтря, а тепер мала б осоромити себе,

щоб рятувати життя? Не буде того нiколи! З Батурина не вийде! Що станеться

з ним, хай дiється зi мною".

Мовчав. I вона замовкла... В Батуринi ревiло. Чути було луск стрiлiв,

грюкiт гармат, галас, зойки, ридання. Мотря уявляла собi, що там дiється

тепер.

"Пусти мене, пусти! - стала благати Носа.- Якщо в тебе є крихiтка

серця, послухай мого благання. Життя, яке ти обiцяєш менi, гiрше вiд

смертi. Краще вбий мене!"

"Хочу, щоб ти жила,- мусиш жити!"

"Противний ти менi".

Наглим рухом вiдтрутила його вiд себе, так що покотився стрiмголов, а

сама стала втiкати по сходах, скоро, скоро, з одного пекла в друге. Бiгла,

але ноги не слухали її. Дрижали, вгиналися в колiнах, важкi, зимнi, як два

стовпи льоду. Руками чiплялася за стiни, але стiни були ковзькi й долонi

зсувалися по них, як по склi.

Останки свiдомостi рвалися, як шматочки мережива, як нитки шовковi,

розпливалися, як хмарки по блакитi, канули в порожнечу.

Останнi звуки, якi болючо вверчувалися в її вуха,- це був луск важкої

мужеської ходи.