I тою самою дорогою, котрою перед годинкою прийшли, пустилися назад.

Вiдiйшовши крокiв, може, двiстi, озирнулися. Дах на Кочубеєвiм дворi

займався. Пiяв червоний когут, б'ючи огненним крилом.

Та челядь все-таки двiр рятувала.

"Як собi хочуть,- сказала до доньки Любов Хведорiвна,- я своє зробила".

По дорозi бачили, як хворих i поранених з лiчницi на замок переносили.

В лiчницю влучила московська граната i наробила чимало калiцтва.

Хворi стогнали, зцiпивши зуби, нiби соромилися свого болю.

Очима, повними вдяки, здоровили Мотрю. А вона, не зважаючи на пожежу i

на небезпеку, приставала до них, поправляла перев'язки на ранах,

обтулювала їх на носилках, гладила бiлою долонею скривавленi козацькi

руки.

На останнiй носилцi впiзнала старого сотника з полтавського Герцикового

полку, котрий нинi рано такої слави в герцi з москалями зажив. Лежав

великий, аж йому ноги звисали, як дихав, груди пiдносилися, мов гора. З

вiдчинених уст цiвкою слезила кров. В нього теж влучила московська

граната. Гадали, що вмер, бо був пошарпаний страшно. Але, видно, козацька

душа нерадо розставалася з хоробрим тiлом. Дихав ще. А коли Мотря

доторкнулася його спiтнiлого обличчя, пiдняв повiки i всмiхнувся.

"Мотре Василiвно,- сказав,- помремо всi, а президiї нашої не здамо!"

Хотiв пiднятися, встати, але тiльки головою рухнув; "не зда-мо!" -

випрямився i - замовк навiки.

Мотря долонею очi йому затулила, зняла хустку з голови i замiсть

китайки прикрила нею козацьке обличчя. ГРАНАТА

Батурин горiв. Запалювалися щораз то новi будинки. Не треба було й

пiдпалювати, вiтер скрiзь розносив горючi головнi. Кидав ними на церкви й

на замок.

Як мовкли пострiли i на хвилину потухала пожежа, то зривався ще

страшнiший вiд них гул - людське голосiння. Здавалося, що замковi мури

ожили й ридають.

Мотря декiлька безталанних жiнок з дрiбними дiтьми забрала до своїх

покоїв, а сама побiгла на мури.

"Мотре Василiвно,- кричав, побачивши її, Кенiгзен,- бережiть себе, тут

небезпечно".

"Менi не бiльше, як вам",- вiдповiла спокiйно.

"Як же вам, пане осавуле, ведеться?"

"Гармати лихi. Не доносять. Одну батарею московську я застукав, iншi

теж взяв би за чуб, так закороткi руки. А все-таки ворога я приневолив до

змiни позицiй. Бачите, свiтлiйший перенiс свою квартиру i посунув назад

свiй обоз,- тут йому загарячо було. Гей, коли б так бiльше i кращих

гармат".

Останнi слова заглушив гук, подiбний до грюкоту грому. Задрижав мур,

посипалося камiння, дими й копоти закрили свiт. Мотря чула крик, бачила,

як бiгали й метушилися люди, мов крiзь сон доходила до неї голосна команда

Кенiгзена: "Пали", а потiм якийсь солодкавий, аж млiсний супокiй розлився

по її тiлi, вiдбираючи в неї владу i свiдомiсть.

* * *

Здивувалася, побачивши себе в замковiй кiмнатi у своєї матерi... Невже

ж це дiйсно Любов Хведорiвна, отся жiнка, що так турбується нею? Подає

воду з вином, оцтом обтирає виски, так лагiдно доторкається її рук i нiг?

"Болить тебе що, Мотре?" - питає Любов Хведорiвна.

"Нi, мамо, вже пройшло. Не турбуйтеся, дайте, я встану".

"Полеж ще трохи. Як принесли тебе, я гадала, що вже тобi кiнець. Бог

ласкав, пощадив тебе. Не досвiдчай же його. Це не жiноче дiло, Мотре,

лiзти, де кулi падуть. Лишiм це козакам".

"А Кенiгзен?" - спитала нараз Мотря.

"Кенiгзен, Мотре, Кенiгзен поранений".

Мотря очi руками закрила. Побачила в своїй уявi геройську постать

гарматного осавула, який мало що не весь день невтомно працював бiля своїх

поганих гармат, не довiряючи нi їм, нi нiкому. "Коли б їх у мене бiльше та

кращих",- пригадала собi його слова. Тепер вiн i тiї осиротив.

"Важко поранений Кенiгзен, мамо?" - спитала несмiливо. Любов Хведорiвна

не вiдповiдала. Не хотiла бентежити доньки.

"Кажiть, що з ним?"

"Що Бог дасть",- вiдповiла мати, i Мотря зрозумiла, що з Кенiгзеном

погано i що з Батурином недобре, бо нiхто не заступить його.

"Це був лицар",- сказала, сiдаючи на лiжку.

"Так, доню, це був чесний i хоробрий вояк".

"Нiмець, а боровся краще вiд наших, за нашу, чужу йому справу".

"Не чужу, бо вiн пристав до нас душею, аж дивно".

"Аж дивно, що в нас тiєї любовi немає".

Мотря зiрвалася з постелi.

"Ти куди?"

"До Кенiгзена".

"Не пущу тебе! Бiля нього лiкар. Вiн уснув. Не треба бентежити його, не

йди! Тепер нiч. Ти ще не маєш сил, упадеш де. Там лютий бiй. Чуєш, як

гармати ревуть. Там, Мотре, пекло".

"Самi ви казали, мамо, що де люди, там i ми. Менi до людей треба".

"Ти вже потерпiла за них. Сиди!"

"Годi, мамо. Там вирiшується бiй, а я тут, як у гостинi сиджу".

"Зажди. Чуєш, хтось надходить..."

Цей "хтось" був молодий сердюк.

"Що там?" - спитала його Любов Хведорiвна.

"Боговi дяка, гаразд. Перший приступ вiдбили ми щасливо",

Любов Хведорiвна очi пiдняла до неба.

"Велике милосердя твоє. Владико. Не вiдмов ласки твоєї для нас,- а

повертаючись, до сердюка: - розказуй далi, говори!",-просила.

"Коли Кенiгзеновi потрощило ноги й нашi гармати замовкли, москаль

перейшов рiку. Полковник Чечель заборонив стрiляти. Допустили ми їх до

самих валiв, а тодi гримнули мушкети. Захиталися московськi полки, не один

полетiв стрiмголов у рiку. Але й не одного з наших теж не стало, бо

москаль з гармат без упину палив. Я самих старшин брав на цiль i, мабуть,

кiлькох вiд замку вiдiгнав..."

"I що? Що далi?" - питалася Мотря.

"Меншиков сильно напирав. Мабуть, помiтив, що з гарматами нашими

недобре, i хотiв покористуватись нагодою. Лiзло їх, як сарана. Вже

вдиралися на мури, як ось полтавський полковник саме впору з двома сотнями

прибiг. Засипали ми їх таким огнем, що летiли з мурiв, як мухи. Хлопцi

камiнням жбурляли на них, полився окрiп".

"То вже доходило аж до того?" - тривожно скрикнула Мотря.

"У велике заходило, панi. Полковник Герцик команду над гарматами

прийняв. Чуєте, знову нашi стрiляють. Час менi, прощайте!"