I гетьман пiдскочив конем до Олексiя. Поздоровив його. Царевич

усмiхнувся якоюсь лагiдною i сумною усмiшкою, вiд котрої оживилося,

вiдмолодiло i покращало його негарне обличчя. Малi i круглi, як у риби,

вуста ворухнулися, хотiли щось сказати, але нараз здавили в собi

невимовленi слова i замовкли.

Царевич побачив, що Меншиков хоче говорити. Меншиков почав:

"Його величество, батюшка, наш наймилостивiший цар i повелитель,

здоровить тебе, гетьмане Iване Степановичу, i бажає тобi щасливої дороги.

Молить Бога, щоб ти без пригоди вернув додому, де на тебе чекають

великоважнi дiла. Пiд опiку вiддає тобi його величество Олексiя, свого

сина".

"Будь ласка, князю, передай його величеству царевi мою щиру подяку за

його великоцiнну пам'ять та за його добротливi побажання. Якщо Господь Бог

не вiдмовить менi сил i здоров'я, постараюся сповнити завдання, яке

вкладає в мене мiй важкий уряд, на славу Бога, на добро народу i на

вдоволення царя. З великою утiхою приймаю до вiдома, що його величество

цар довiрив менi свого сина, котрому я радо послужу як не чим другим, так

своїм досвiдом старечим".

Кажучи це, гетьман поклонився царевичевi, а той ще раз жалiсливо

всмiхнувся i насилу зважився вимовити одне тiльки "Спасiбо!"

"А тобi, свiтлiйший князю,- говорив гетьман, повертаючись до

Меншикова,- щиро дякую, що потрудився нинi i трудишся не раз ради моєї

маловажної для тебе персони. Не знаю, як дякувать тобi!"

Меншиков зрозумiв легку iронiю, що окривалася в тiм комплiментi, але

вдав, нiби вiн гетьмановi слова приймає щиро до серця. Повернув коня i

разом з царевичем, Мазепою, Ломиковським i Орликом пiд'їхав до вiйська,

котре уставилося чотирикутниками на лугах i нивах, не жалуючи нi гарної

трави, нi зеленого збiжжя, що пропадало пiд кiнськими копитами i пiд

вояцькими чобiтьми.

Козаки стояли по серединi, москалi по боках; ззаду, пiд лiском,

декiлька гармат.

Гетьман глянув i погадав собi: "Беруть наших у клiщi. Гадають цiлу

Україну такими клiщами здавити".

Козаки стояли свобiднiше. Тiльки переднi з них мали однострої,

темно-синi чемерки i шапки круглої форми. А там попадалися одяги, рiзного

крою i цвiту. Видно, що полк був недавнiй i не добре ще зорганiзований.

Москалi були в довгих темно-зелених кафтанах з червоними вiдлогами,

однi - в камашах, а iншi - в чоботях високих, добре вимащених. У всiх були

довгi "скалковi фузiї".

З трикутних капелюхiв трьома струминками спливала цюрком дощiвка. Дощ

розмочив муку, котрою вони обсипали були своє довге волосся, i на кафтани

стiкало з нього щось подiбне до рiдкорозчиненого тiста.

Гетьман переїхав попри фронт i покликав до себе Танського.

"Полковнику Танський!"

"Слухаю вашої милостi!"

"Пiд чиїм ти регiментом стоїш?"

Танський здивовано глянув, але подумав хвилину i вiдповiв: "Пiд

регiментом його милостi гетьмана Iвана Степановича Мазепи".

"Пам'ятай же, бо в тебе, як бачиться менi, не дуже крiпка пам'ять!"

Не дожидаючи вiдповiдi, гетьман махнув на прощання булавою, вiйсько

вiдповiло голосним криком, в котрому годi було дослухатися слiв, бо

москалi одне кричали, а козаки iнше, i гетьман, попрощавшись з Меншиковим,

повернув у свою карету.

Меншиков повернув конем до вiйська, а Ломиковський i царевич подались

до того вiддiлу, що супроводжав гетьмана.

Орлик їхав бiля гетьманової карети.

"Пилипе,- говорив до нього через вiкно гетьман,- уважай на Олексiя. Я

його навмисне не попросив до своєї карети, хоч дощ i хоч жаль менi, що

змокне хлопчисько".

"Вiн дiйсно нужденне виглядає. Нiби жалiється кожному: miser et pauper

sum".

"Бачиш? Навiть сином царя невелике-то щастя бути".

Дощ-капусняк накрапав чимраз густiше. Орлик поставив комiр вiд своєї

довгої непромокаючої бурки.

"А не запросив я царевича до своєї карети раз тому,- говорив далi

гетьман,- бо знаю, що цар того не любить; вiн хоче, щоб син привикав до

воєнних трудiв, а по-друге,- тут Мазепа притишив свiй голос,- бо менi

треба буде повернути незабаром убiк та поступити до одного двора.

Розумiєш?"

"Розумiю, милосте ваша. Значиться, треба робити так, щоб царевич того

не зауважив".

"Не iнакше".

"А якщо вiн спитається, де подiлася вашої милостi карета?"

"Так скажеш тодi, що гетьман поїхав iншим трохи дальшим шляхом, але

кращим i для важкої карети певнiшим, i що пiд вечiр нажене вас".

Орлик дивувався, як то скоро й легко приходять гетьмановi усякi викрути

на гадку.

Якраз тодi царевич минав гетьманову карету, бо Меншиков завернув був

його на хвилину з дороги (мабуть, якiсь тайнi iнструкцiї давав).

Мазепа оком знавця обкинув худорляву стать царевича, що творила сильний

контраст до гарного, рослого i здорового коня.

"Пiвтора нещастя,- сказав, похитуючи головою.- Але на конi сидить не

найгiрше. Тiльки, мабуть, йому i байдуже, чи це кiнь, чи корова".

"Царевичевi, мабуть, цiлий свiт байдужий",- потвердив Орлик.

"Того сказати не можна. Вiн тiльки iншими очима дивиться на свiт".

"Це люди з двох iнших планет".

"Але сонце для обох - Росiя".

Орлик задумався. Нараз, повертаючися до гетьмана, сказав:

"У нас багато таких, що свого сонця не бачать".

"Залiнивi,- вiдповiв гетьман,- щоб дивитися на нього. У звiрят, якi в

печерах живуть, заникають очi. Так i в них. Нехай собi сонце свiтить десь

там у полi, їм до нього байдуже".

Карета перехилилася вбiк i мало не перевернулася. Машталiр здержав

конi. В'їхали у велику баюру.

Гетьман озвався до Орлика:

"Нема нiчого злого, щоб на добре не вийшло. Кажи Ломиковському, хай

бере задню сторожу вперед i хай цiла валка їде. Нам доведеться польовими

,дорогами об'їздити це прокляте болото. Розумiєш?"

"Розумiю, милосте ваша".

Орлик рушив конем. Гетьманська карета постояла хвилину, а коли цiла

валка, до останнього козака, сховалася в лiсi, машталiр повернув кiньми,

виїхав на польову дорiжку i пiгнав до села, що лежало в придолинку, помiж

гайками. Перед селом, у великому саду, стояв двiр княгинi Дольської.

Веснянi роботи скiнченi, до того дощ, людей не видно було. Гетьманський

ридван котився помiж двiрськими ланами i незамiтно, бiчною брамою, заїхав

перед кам'янi сходи старосвiтського, недбало утриманого двора. Видно,

властителька не дуже то добре хазяйнує i зайвого гроша на обнову палати не

має. "Чи не схоче знов позичити в мене? - погадав собi гетьман.- Га, що ж?

Кум кумi рад... Як попросить, то дам. Сприяє менi тая гарна паня".

Гетьмановi хотiлося пiсля побуту в Жовквi, де вiн мало що не кожної

днини зустрiчався то з царем, то з Меншиковим, то з обома нараз, про iнших

москалiв i не згадуючи, хотiлося йому тепер яку годину-двi побалакати з

гарною i умною княгинею, котра так живо нагадувала йому тую двiрську й

великопанську атмосферу, до якої вiн вiд дитини привик.

Був це iнший свiт, неподiбний до того, в якому переживав цар i яким

гадав ущасливити своїх землякiв - i неземлякiв, котрих вiн сподiвався

все-таки зробити колись земляками. Всяке насильство будить у культурнiй

людинi протест i охоту боротися з нею, таку реакцiю почував у собi

гетьман, про полiтичнi його плани навiть не згадуючи. Вони були природним

випливом тiєї стихiйної реакцiї, а заразом скрiпляли її.

Без насильства не збудуєш i не перетвориш держави. Це ясно. Насилуй

собi своїх людей - але яке тобi дiло до нас? Ми ж iнший народ, i

насильство твоє над нами стократ гiрше й кари гiднiше, бо воно знущається

над нашим почуттям нацiональним. За нами найсвятiше право боронитися, не

перебираючи в способах, як борониться всяка твар в природi, щоб зберегти

свiй рiд i гатунок. Яке дiло Українi, що ти хочеш утворити нову,

московську державу?

Княгиня Дольська розумiє тi гадки й почування, вона сприяє не лиш

гетьмановi, але й Українi, i тому вiн радо побалакає з нею, бо зi своїми

все ще боїться говорити щиро, все ще не хоче розкрити карт. З Дольською

безпечно.

* * *

На жаль, гетьман завiвся у своїх сподiваннях.

Двiр був майже пустий. Привiтав його старий служка й попросив до зали,

в якiй гетьман побачив якогось шляхтича, химерного чоловiчка, що,

здавалося, навiть у кунтушi добре ходити не вмiв. Анi вильотiв вправно не

закине, нi вуса не пiдкрутить з фантазiєю, тiльки дурнувате пiдсмiхається.

"Ваша милiсть, пан гетьман, не пригадують собi мене?" - питає.

Гетьман уважно глянув на шляхтича:

"Не тямлю, щоб я мав приємнiсть стрiчатися з вами".

"А я мав честь бути представленим вашiй ясновельможностi. Я отець

Августин, тринiтарського ордену чернець, вашої милостi покiрний слуга i

пiднiжок".

"Ви - отець Августин? Нi, жартуєте, добродiю. Я вже всiлякий маскарад

видав, але щоби хто мiг перекинутися з умного тринiтарiя в придуркуватого

шляхтича, того я ще не бачив".

Отця Августина нiби хто медом помастив.

"А все ж таки я, simplex servus Dei, не хто другий, лиш отець

Августин",- вiдповiв i подав условлений знак, по якiм про еrrоr in реrsona